дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під

назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вздовж річки

селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».

І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про

грабунки.

Заполонивши долину, селяни-втікачі поставали або посідали навпочіпки при

дорозі, сумирно очікуючи, поки прокинуться господарі.

Не плакали навіть немовлята на руках матерів, наче теж чекали не знати якої

дивовижі від дивовижних мешканців цього таємничого поселення.

На ширмі, що її показував мені панотець, було намальовано, як мешканці

долини пригощають збіглих.

Посередині, під тополею, на «приступці в десять мат» — прискалку, що

випинався з лісу в долину, — ватажки втікачів, сільська старшина й Мейске-сан —

зовсім хлопча проти них. Хоч вирішується доля багатьох людей, і гості, і хазяї, наче

нітрохи не переймаючись, ласують з таць та скриньок якимось кольоровим печивом

та підливають одне одному саке. Праворуч на великій картині — «виселок», внизу —

краєвид долини. Там і тут — ліс хиж, навісів з мат, сільські жінки й дівчата розносять

прибульцям почастунок та питво.

А серед усієї, наче святкової, метушні в юрбі малечі, мовби наглядаючи, як іде

учта, стоїть біля перехрестя доріг жінка, схожа ніби й на хлопця, що бенкетує на

«приступці в десять мат», — Мейске-санова мати…

Коли нині я пригадую напрочуд безжурну картину, мені вбачається в ній

якийсь прихований неспокій.

І це, і назва селища в долині Камемура, наводить от на яку думку.

Подоляни здавна знали про поселення, сховане в лісовій долині. Назва

Камемура відбила не лише схожу на поховальну урну форму, а й відчуженість

лісового закута від довколишнього світу, викликала в уяві жахливу Країну мерців. Та

коли селянам у пониззі стало несила жити далі по-старому, вони наважилися

проникнути до Країни мерців, Камемури, куди доти не ступала жодна нога.

І ось разом з жінками та дітьми вступили вони в донедавна страшне й

заборонене поселення, розділили з людьми, досі далекими, як померлі, наготовану

ними їжу, настояне ними саке. А раптом від цього вони самі почнуть

перетворюватися на інших зсередини? А згодом, у розпалі почастунку, мирна сцена

стала потьмарюватися й тим, що думки несамохіть наверталися до князівських

урядовців.

Вони вже, певно, вирядили погоню, якій важко буде дати раду.

А втім, збіглі селяни провели у створеній господарями долини невимушеній

обстановці два дні.

Чи не задовга зупинка, як для такої спішної справи?

Гадаю, за цей час мали повернутися посланці, виряджені через гори до Тоси на

розвідини: чи, бува, не виженуть їх звідти назад.

Та поки чекали посланців, у лісі на узвишші замайорів прапор загону

переслідувачів, які здіймалися звивистою гірською дорогою.

Бойовий загін з селища негайно вирушив до лісу кружною стежкою й розвідав,

що самураї з п’ятдесятьма рушницями вичікують слушної хвилини. Проте і хлопців-

розвідників помітили.

Переслідувачі негайно рушили вниз, у долину.

І тут сталося таке.

Самураї, не знаючи лісу, проминули спуск і вийшли на кружну дорогу до

долини повз «виселок», аж раптом гримнув оглушливий рушничний залп.

Самураї кинулися хто в траву, хто в чагарі, певні, що стріляють втікачі, ладні

винищити переслідувачів до ноги. Трохи згодом, з острахом підвівши голови, вони

побачили: стріляв озброєний загін, що розтягнувся ланцюгом уздовж долини серед

дерев на схилі за річкою. Над маківками криптомерій спливав синюватий пороховий

дим.

Залп дав сільський бойовий загін. Чи ж не від оповідей про Руйнівника, який,

знаючись на підривній справі, висадив скелину в «шийці», хоч і сам постраждав,

пішла цікавість хлопців до вогнепальної зброї?

Рушниці й набої дістали в Нагасакі через купців, що возили через гори віск.

Певно, хлопці з рушницями вишикувалися вздовж усієї долини, щоб при

потребі відстрашити збіглих, якби ті почали бешкет, а то й грабунок.

Умовилися, що якби Мейске-сан подав з долини знак червоним прапорцем,

хлопці для острашки пальнули б із рушниць. Та Мейске-сан замахав прапорцем, коли

несподівано з’явився загін самураїв, виряджених за втікачами, що вже два дні

відсиджувалися в долині.

Хоч Мейске-сан, як і годиться Спритникові, подав знак, і сам не дуже

розуміючи, навіщо, залп подіяв. І самураї, які відчували за собою князівську міць, і

збіглі, що їх було значно більше, з переляку попадали долілиць. А коли підвелися,

обтрушуючи траву та пилюку, й поглянули на себе, то заусміхалися, хоч і дещо

розгублено. Тим би все й скінчилося, якби не дітлахи: вони сприйняли те, що сталося,

за веселу забаву й аж за животики бралися.

Поки не розреготалися й дорослі.

Тут уже самураям не личило хизуватися силою. Виступив Мейске-сан і передав

їм запрошення сільської старшини до «воскової комори». Запросили туди й виборних

від кожного селища втікачів.

Ледь вляглася в лісі луна від рушничного залпу, як Мейске-сана із старшиною

визнали за посередників на переговорах і самураї-переслідувачі, і селяни-втікачі.

Переговори самураїв з виборними та Мейске-саном були тривалі. Селяни

переважали супротивника кількістю. Поки підмога з призамкового міста дісталася

бездоріжжям до долини, минули б дні. А якби селяни рушили через гори, то на

вузьких гірських стежках, де й двом не розминутися, їх зустріли б півсотні

самурайських рушниць. Кілька влучних пострілів, і обтяжена жінками й дітьми

колона застрягла б на стрімкому підйомі, а тоді недалеко й до паніки; і невідомо,

яким жахіттям могло все скінчитися.

Порадившись із старшиною, Мейске-сан запропонував перемир’я. Збіглі

розбиваються на гурти по селах і розходяться по домівках. Князівські урядовці

зобов’язуються не карати виборних.

На тому й порішили.

Лиха вдалося уникнути, але як бути з податками, необхідними для князівської

скарбниці та нестерпними для селян, так і не вирішили; тут все лишилося по-старому.

Тож не минуло й кількох років, як вибухнуло повстання, що захопило й лісову

долину.

Тоді в селище вдруге увійшли селяни, що тікали до князівства Тоса.

Для селища, заснованого в лісовій долині юними супутниками й супутницями

Руйнівника, настав кінець «віку свободи».

Перед князівськими властями постало завдання не тільки не допуститися втечі

селян, а й вирішити, як бути з селищем, своїм новим набутком.

Адже події могли розгорнутися так, що лісова долина стала б проміжною

базою, якщо князівство Тоса нападе. Посиленої уваги вимагало й виробництво воску.

З князівства до лісової долини відрядили молодого самурая Ріске Харасіму, не

високого роду, але знавця своєї справи.

Не знаю достеменно, якими саме ієрогліфами писалося його ім’я, тому й

вдаюся до катакани. Та й для запису прізвища «Харасіма» я просто вибрав ієрогліфи,

які видалися найбільш доречними.

Коли, прагнучи якомога більше дізнатися про цього героя переказів, я

розпитував бабусю й сільських старих, мені й на думку не спадало приглядатися до

ієрогліфів.

Мушу признатися, що малим, слухаючи спершу від бабусі, а потім від інших