рівні інтервали лунав звук, наче пирхали металеві бульбашки. Поки я чув його, треба

було тиснути пальцем на вимикач, а щойно звук зникав — відпускати.

Та коли в навушнику запищало, мені здалося, ніби я чую звук хтозна-скільки,

коли ж звук зник, мені ще довго пищало у вусі через рівні проміжки часу. Коли

медсестра нагримала на мене й примусила повторити все спочатку, мені сяйнуло, що

під час «великого ревища» у сікокуській глушині, звідки я щойно прибув, людям і

справді здавалося, ніби вони чують гудіння вже хтозна-як давно.

Гул, як уже починався, ні на хвильку не вщухав у вухах мешканців долини та

«висілка». До того ж день у день він гучнішав.

Звук ставав нестерпним, дратував, мучив. Його було чути в кожній оселі, в

полі, він оповивав навіть тих, хто вибирався на роботу до лісу, на узвишшя.

Як же почувалися люди під заволокою «великого ревища»? Перш за все, для

малюків років до семи то наче шелестів вітерець у листі. Звук скорше розважав дітей,

викликаючи невинний сміх. Те, що невгамовний гул не заважав малюкам у

повсякденному житті, було однією з важливих умов, за яких під час «великого

ревища» перемінилося життя селян.

Проте для дорослих той гул, як свідчить сам термін «велике ревище», був

нестерпний.

Він вибивав із колії. Дорослі мусили якось реагувати на нього.

У розпал «великого ревища» в долині, здавалося, спекатися від гулу було так

само неможливо, як і від довколишнього повітря, що його він стрясав.

Тож найважливішим питанням стало: як послабити страждання від того

«великого ревища» (бо тішило воно хіба що малих дітей), аби більш-менш спокійно

жити далі. Якимось побитом люди наштовхнулися на розв’язання.

Якщо в одному місці невгамовний гул доводив аж до корчів, то в іншому так не

дошкуляв, навіть не дуже заважав. І люди зрозуміли, що кожен мусить шукати собі

найбільш підхоже місце, де б він міг знайти порятунок.

Якось мені довелося почути, так би мовити, наукове пояснення «великого

ревища» в нашій лісовій долині.

Давнє переконання щодо цього виклав один із старих, до яких по смерті бабусі

я вчащав слухати історію і легенди рідного селища, — згорблений від постійної

сидячої роботи бляхар в окулярах у дротяній оправі.

У своїй майстерні, серед відер, лійок, ринв, шматків олова, пляшечок з

кислотою, величезних ножиць, біля переносної вугільної пічки, старий бляхар

скидався на алхіміка. Замолоду, коли він іще мав здорові ноги й поперек, він був

мандрівним ремісником.

Під час переправи з Токусіми на острів Авадзі йому довелося бачити великий

вир у протоці Наруто. Отут-то, розповідав старий, йому й сяйнуло: «велике ревище»

викликав вир повітря над долиною, зусібіч оточеної лісом.

Якби глянути згори на потоки повітря над долиною під час «великого ревища»,

вони виглядали б достеменно як великі та малі вири в протоці Наруто…

«Велике ревище» загалом сприймалося як гучний звук, але в кожному місці над

долиною й «висілком» лунав свій, незалежний від інших, гул. Всі вони сукупно й

творили «велике ревище».

У морі повітря над лісовою долиною там і тут виникали вири — де великі, де

малі…

Найбільше вразило його, вів далі старий бляхар, що зовсім поруч із великим

виром у Наруто водна поверхня спокійна. Так само і в долині: досить було пройти

понад річкою між схилами гір повз «шийку», що її колись перегороджувала чи то

скелина, чи то брили чорної злежалої землі, як звук зникав.

Достеменно, пояснював бляхар, наче нашу долину разом із селищем та

«висілком» запхнули у довгасту прямовисну трубу, яка всередині вся аж гула — де

трохи гучніше, де трохи тихше, де вище, а де нижче.

Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі

не вщухав той гул.

Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук

просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.

З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і

гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй

хатині дехто залюбки витримував гул, а інших гул змушував шукати нового притулку

деінде.

Добре, що хоч діти не потерпали від «великого ревища», тож як сім’я

розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.

Переміну в житті селища, коли через «велике ревище» люди розходилися з-під

однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, до якої

господарів вигнав нестерпний гул, бабуся невимушено, наче читала із словника,

називала «переділом».

Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру,

що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були

татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й

викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто

виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв,

утворюючи нові трійки.

Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох

конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.

Я розумів, що означає «переділ», певно, чи не краще за всіх, із ким грав. Та

коли я думав про це, мене дивувало ось що.

Природно, за «великого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі,

мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так

дошкуляв той гул. То була вимушена евакуація… У нашому селі, де за час війни

додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово

«евакуація».

Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли гул скінчився?

«Переділ» змішав оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть

родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?

Звісно, поки тривало «велике ревище», люди поутворювали в нових для себе

оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із

батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?

«Велике ревище», гул вируючого там і тут повітря над долиною.

З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг втекти до точки В. І

навпаки, той, кому несила всидіти в точці В, спокійно вкладався спати чи ставав до

роботи в точці А.

Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «велике ревище» минулося?

Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу

душу.

Ось яку оповідь я почув.

«Велике ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А

«молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років —

неугавний гул не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.

Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці

такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо

казали:

«Диви, на них наче «велике ревище» напало».

І бешкет відразу припинявся.

Та за часів справжнього «великого ревища» «молодий люд» аж ніяк не

вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гул

давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти — сімнадцяти років з найстаршим із них