У великій коморі, спорудженій за часів найбільшого виробництва рослинного

воску, були й підмостки для вистав. Коли ж її перестали використовувати як

«воскову», комору зберігали вже виключно заради підмостків, щоб улітку на свято

Бон, жінкам було де влаштовувати виставу.

Зміст вистави будувався на переказах лісової долини, тож щороку готування

починалися з того, що жінки з сільської старшини провідували бабусю, порадитися,

які саме легенди та епізоди з історії селища включати до цьогорічної постановки.

Коли ж питання про зміст вирішувалося, бабуся ще раз детально переказувала

потрібні оповіді (односельці казали, що то бабуся «повторює з ними уроки»); цьому

передувала звичайна примовка:

— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про

давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?

— Атож! — відказували на те жінки.

Нічим напочатку не відрізнялася від попередніх і остання вистава сільського

самодіяльного театру, який щороку отак змінював репертуар.

Усі, хто був зайнятий у виставі, окрім музик та залаштункових робітниць,

вийшли на підмостки, щоб показати сцену «Дерева вбивають людей».

Уперше я побачив цю виставу на свято Бон, коли мав три чи й чотири роки. Не

розуміючи як слід, про що йдеться, я не міг одвести очей від підмостків, де з’являлися

Руйнівник та Осікоме. З особливим трепетом дивився я останню дію.

Вона повторювалася з року в рік, тож я заздалегідь знав, що буде далі, й добре

все розумів.

Коли піднімалася завіса, сцену заповнювали жінки з притороченими до спин

зеленими деревцями. Від підмостків, наче з лісу, розносився по коморі аромат свіжих

дерев.

На сцені з’являвся і стародавній воїн у супроводі зброєносця й звертався до

стародавніх селянок із деревцями на спинах.

Він начебто відбирав лише декотрих селянок, заглядаючи в товстезну подвірну

книгу, що її розгортав джура. Зрештою, половина селянок, склавши деревця під ноги,

йшли за лаштунки, а позосталі розігрували досить незрозумілу сцену прощання.

Після того, немов змагаючись, хто найбільше розчулить глядачів, акторки одна по

одній падали навколішки, наче скарані на горло на тих самих деревцях.

Кінець кінцем живими лишалися тільки стародавній воїн та його джура.

Світло згасало.

А коли сцена знову освітлювалася, то цього разу на вершечку високої тополі

висів уже той вояк…

Незгладиме враження від цієї останньої сцени, що закарбувалося в моїй

пам’яті, спонукало мене запитати бабусю, що на той час вже не виходила зі своєї

кімнати: про які часи оповідь і звідки взято зміст вистави.

Бо саме цієї оповіді я ніколи від неї не чув, хоч достеменно знав, що вистави

ґрунтуються тільки на переказах нашої долини.

— Хіба я можу сказати, про які це часи, коли таке траплялося не раз і не два, —

відповіла бабуся.

І зашарілася, мов мала дитина.

Вистави сільського самодіяльного театру несподівано відновилися в останній

рік війни, ба ще навіть у серпні.

Цього ж року, ще за холодів, з пониззя докотилася чутка, ніби парубок із

сусіднього села втік з табору для новобранців (де готували добровольців для морської

авіації і куди, достеменно як у пісеньці «Сім на формі ґудзиків з сакурою й якорем»,

прагнули потрапити хлопці), не витримавши казарменого життя серед хлопчаків того

ж набору.

Якимось побитом йому вдалося дістатися до рідних місць; проте, боячись

завдати клопоту батькові, що служив у сільській управі, він деякий час переховувався

в горах, у хатині для наймитів.

А тоді повісився у вбиральні.

Коли хлопця знайшли, він уже захолов. Командир, виряджений за ним, на очах

батьків копав мертвого ногами.

Перед закінченням війни новобранців у таборі не вчили льотної справи.

Вони мусили корчувати в околицях соснові пні і гнати з них терпентин, який

правив за пальне для літаків. Гадаю, втікач не зжився з товаришами саме через те, що

переймався невідповідністю тієї праці духові часу. От і в липні, після сезону дощів,

троє хлопців дезертирували з загону, що корчував пні на кордоні з префектурою

Такаті, перетнули гори і спустилися до пущі навколо долини. Сільську управу

негайно повідомили про це, бо один із дезертирів походив з нашого села. За

повідомленням не забарилися двоє сищиків з містечка в пониззі.

У супроводі сільського поліцая вони навідали батьків хлопця, а тоді взялися до

розшуків. За штаб жандарми обрали єдиний у селі заїзд.

Дезертири, що вже підходили до окрайки лісу, наче відчули, що на них чигає

небезпека.

Міняючи щодня схованку, вони уникали жандармів, що нишпорили в лісі, а

вночі промикалися до селища чи «висілка» поцупити якогось харчу. Селяни вдавали,

ніби нічого не помічають, бо серед дезертирів був хлопець, якого вони знали змалку.

Кажуть, старший із жандармів картав селян за непослух державі, вбачаючи, що в їхніх

жилах тече кров бунтівників, які колись піднялися на повстання, поробивши списи з

бамбука. Та й пожежникам, як на воєнний час, досить підтоптаним, не хотілося

вганяти лісом за дезертирами.

Поки втікачі водили за ніс сищиків, вони перетворилися серед сільських

хлопчаків мало не на героїв.

Ми називали їх «Лісовий загін».

Розлючені жандарми вирішили змінити тактику. Від пожежників годі було

чекати завзяття в розшукові, бо один із дезертирів — їхній односелець.

Отже, треба мобілізувати людей з пониззя, розквартирувати в селищі й

вирядити в ліс на облаву. А селяни нехай опікуються облавниками й тримають у себе

на постої. Крім того, старосту й підстаростів повідомили, що вирішено вирубати

дерева і влаштувати вогнезахисну смугу.

Після чого підпалити ліс, аби за будь-яку ціну схопити невловимих дезертирів.

За наказом жандармів під постій було обладнано школу й будинок для зібрань

сільської громади. Тільки-но квартири наготували, як із сіл та містечка в пониззі

почали надходити настрашені облавники.

Пам’ятаю, відтоді селяни ходили, мов у воду опущені. Бо розуміли, що тепер

жандарми вже не мінятимуть своїх планів.

На всю долину завзяття зберегли лише дівчата з жіночого бойового загону; в

чорних шароварах й білих блузках, вони заходилися коло прибульців з пониззя.

Наступного ранку облавники вишикувалися на шкільному спортмайданчику,

вислухали наказ жандарма й ланцюжком по одному вирушили до лісу.

Не скажеш, щоб ці «свіжі сили» надто відрізнялися на краще від сільських

пожежників. Лише їхній обладунок був дещо інший.

Сільчани вирушали в гори лише з невеличкими сокирками чи серпами, а от у

прибульців були за спинами сокири та пили.

Тріск повалених дерев, що невдовзі залунав згори, не вщухав, за винятком

короткої перерви, аж до смерку.

Вже потемки повернувся в долину загін, пропахлий свіжозрубаною деревиною.

Рубка лісу, що мала передувати підпалові, тривала три дні. На четвертий

зробили вихідний. Аби розважити потомлених облавників, у «восковій коморі» мали

показати виставу сільського жіночого самодіяльного театру.

Жінки напрочуд швидко домовилися з жандармами й підготували усе.

Запланували і здійснили все необхідне моя мати й тітка (як я її називав, хоч

насправді вона доводилася мені двоюрідною бабусею), що віддавна опікувалася

каплицею на пагорбі Покари за гріхи.

А заразом — і прибудовою для вистав «воскової комори».

Того дня на виставу запросили лише облавників із пониззя; чоловіків із селища