— Твій ейдж я віддав Келен. Як я одного разу тобі казав, тільки вона виявилася здатна заподіяти мені більше болю, ніж ти.

— Тільки ти сам, Річард, можеш заподіяти собі більше болю, ніж я.

— Нехай буде по-твоєму. Я не хочу сперечатися. Радий бачити тебе, Денна.

— Ти можеш змінити цю думку після того, як я закінчу з тобою говорити. — Річард посміхнувся.

— Ти не можеш заподіяти мені шкоди тут, Денна.

— Ти думаєш, ні? Можливо, я не можу заподіяти шкоди твоєму тілу, але поранити тебе я цілком здатна.

— І яким же чином? Денна підняла руку.

— Я можу змусити тебе згадати — згадати й знову оживити минуле.

Наше спільне минуле. Річард розвів руками.

— А потім?

Денна здійняла сяючі руки.

— Це вирішувати тобі, Річард.

В голові у Річарда блиснула спалах яскравого світла, і Храм Вітрів зник. Він знову опинився в місці, яке добре пам'ятав: замок в Тамаранзі.

Він був там знову.

Він відчув жах. Денна спіймала його. Вона мучила його цілими днями. Він був на межі божевілля.

Кожен крок завдавав болю. Він ішов за Денною через великий обідній зал, і його зап'ястя були розпухлими від наручників, якими вона скувала йому руки ще до світанку.

Денна управляла його життям, його долею. Вона водила його на ланцюжку, прикріпленому до нашийника, і він міг робити тільки те, що вона дозволяла. Він не їв з тих пір, як вона спіймала його. Він хотів їсти. З'їсти хоч що-небудь.

Навколо сміялися і розмовляли запрошені на обід до королеви. Денна теж була в числі запрошених. А Річард був бранцем Денни.

Сівши за стіл, вона показала йому на підлогу. Річард сіл біля її ніг. Він був радий, що може відпочити хоч трохи. Він не висів у кайданах; йому не треба було всю ніч стояти; його не мучили.

Гості їли. Аромати їжі терзали його. Він помирав від голоду, але повинен був сидіти на підлозі і дивитися, як їдять інші.

Річард згадав, як вони з Келен їли кролика. Він облизався, майже відчуваючи в роті смак соковитого, гарячого, ніжного м'яса, покритого коричневою хрусткою скоринкою. Він так насолоджувався, коли їв разом з Келен. Це були найкращі в його житті товариство і їжа.

Нарешті слуга приніс миску каші і поставив її перед Річардом. Він схопив миску тремтячими руками. Раніше він з огидою відмовився б від такої їжі, але тепер іншої їжі у нього не було.

Денна веліла йому поставити миску на підлогу і їсти з неї, як собака. Гості сміялися. Річарду було все одно. Він жадібно ковтав кашу. Нарешті йому дозволили їсти.

В голові у нього спалахнуло світло, і він знову побачив бліді стіни Храму Вітрів.

Отямившись, він виявив, що стоїть на четверіньках, задихаючись від жаху.

Над ним навис палаючий білий привид Денни.

Денна була права. Вона як і раніше могла його поранити. Але цей біль вона дарувала йому, бо любила його.

Річард встав на ноги. Як він міг думати, що колись був сліпий і Храм Вітрів дав йому зір? У нього був зір, просто він не вмів бачити. А знання без серця порожнє.

Чарівник Рікер попереджав його, але він забув про попередження.

Лівий страж — в. Правий страж — з. Захисти своє серце від каменя.

Він не зумів захистити своє серце від каменя, і це ледь не коштувало йому всього.

— Спасибі, Денна, за дар болю.

— Він чогось навчив тебе, Річард?

— Тому, що я повинен повернутися додому, у свій світ.

— Спасибі, Річард, я чекала цього від тебе. — Річард посміхнувся.

— Не була б ти примарою, я б тебе розцілував. — Денна посміхнулася сумною усмішкою.

— Думка — це теж подарунок, Річард. — Річард помовчав.

— Денна, прошу тебе, скажи Раїні, що всі ми любимо її.

— Раїна це знає. Почуття серця перетинають кордон. — Річард кивнув.

— Тоді ти знаєш, що ми любимо і тебе теж.

— Саме тому я з'явилася до тебе. — Річард поправив плащ.

— Ти не проводиш мене до воріт? З тобою мені було б спокійніше в цьому порожньому місці. Хоча б лети попереду, на худий кінець.

Він ішов по Залу Вітрів, і Денна ковзала поруч. Вони мовчали: слова були занадто дрібні, щоб торкнутися того, що було у нього на серці.

Біля великих дверей чекав привид Даркена Рала.

— Чи далеко зібрався, сину мій?

Річард вп'явся поглядом в примару свого батька.

— Назад у мій світ.

— Там для тебе нічого не залишилося. Келен, твоя справжня любов, стала дружиною іншого. Вона присягнулася перед духами, що буде йому вірна.

— Тобі все одно ніколи не зрозуміти, чому я повертаюсь.

— Келен — дружина мого сина, Дрефана. Ти вже не отримаєш її.

— Я повертаюся не за цим.

— Тоді навіщо ж? Світ життя порожній для тебе тепер.

Річард пройшов мимо. Він не зобов'язаний пояснювати щось тому, хто заподіяв йому так багато горя. Денна ковзала поруч.

У дверях Даркен Рал знову перегородив йому шлях.

— Ти не можеш піти. — Ти не можеш мене зупинити.

— О ні, мій сину, я можу.

— Ти повинен дозволити йому пройти, — сказала Денна.

— Тільки якщо він погодиться з умовами. Річард повернувся до Денни.

— Про що це він?

— Духи встановлюють ціну за шлях у наш світ. Оскільки мова йшла про тебе, Даркен Рал був покликаний, щоб визначити її. Тепер він, якщо забажає, має право призначити ціну і за шлях, яким ти покинеш Храм вітрів.

— Я його просто вишлю звідси, — сказав Річард. — Я знаю, як це зробити. Я викину привид цього мерзотника з Храму Вітрів і спокійно піду.

— Все не так просто, — сказала Денна. — Ти прийшов сюди, в світ духів, через Підземний світ і повинен повернутися тим же шляхом. Духи мають право взяти з тебе мито. Однак ціна повинна бути справедливою і такою, яку ти в змозі заплатити.

Річард скуйовдив пальцями волосся.

— І я повинен платити?

— Якщо він не порушить кодексу — так. — Посміхаючись своєю мерзенною посмішкою, Даркен Рал ковзнув ближче.

— У мене є всього лише дві маленьких, незначних умови. Виконай їх і можеш повертатися до свого брата, Дрефана, і його дружини.

Річард люто глянув на нього.

— Говори свою ціну — і пам'ятай, що якщо вона здасться мені занадто високою і я залишуся, то присвячу вічність тобі і змушу страждати тебе так, як не страждала жодна з твоїх жертв. Ти знаєш, що я можу це зробити: вітри навчили мене.

— Що ж, вирішуй, що для тебе важливіше. Що до мене, то я думаю, ти заплатиш. — Привид підплив ще ближче, і Річард відступив на крок. — О, ціна і справді буде високою, Річард, але я знаю твоє дурне серце. Ти заплатиш.

Даркен Рал дійсно знав серце Річарда. Зрештою, саме Даркен Рал ледь не знищив його.

— Називай ціну або йди.

— Ти прийшов сюди невігласом. І повернешся таким, яким прийшов, — без знання, яке придбав тут. У своєму світі ти будеш таким же, як раніше.

Про це Річард міг здогадатися.

— Згоден.

— Дуже добре, син мій. Я бачу, ти налаштований серйозно. Ти і на другу вимогу погодишся з такою готовністю? — Його посмішка, здавалося, наче ніж зрізає плоть з кісток Річарда. — Цікаво.

Коли Даркен Рал назвав другу умову, у Річарда підігнулися коліна.

— Він має право? — Голос Річарда був ледве чутним. — Він може цього вимагати? — Денна відвела погляд.

— Так.

Річард відвернувся і провів рукою по очах.

— Що для мене важливіше… — Пробурмотів він. — Я погоджуюся на ціну.

— Я так і знав. — Злорадний сміх Даркена Рала рознісся по Храму Вітрів. Я знав, що навіть це ти зробиш заради неї.

Річард повернувся до примари й простяг до нього руку.

— Назвавши цю ціну, ти показав мені порожнечу своєї душі. І зробив помилку, бо тепер я можу використовувати цю порожнечу проти тебе.

Дарка Рал перестав сміятися.

— Ти погодився на ціну, яку я встановив у межах своєї влади. Все, що ти можеш зробити, це викинути мене з вітрів. Але ціна залишиться ціною; світ духів накаже тобі заплатити її, бо вона названа і прийнята.

— Нехай духи роблять те, що повинні, — сказав Річард. — Але ти відчуєш мою помсту за все, що ти зробив, включаючи ціну, яку зажадав, коли міг задовольнитися лише першою умовою.