— Я ніколи не завдавала Річарду болю.

— А тоді, з Майклом? — Надін знизала плечима.

— Це інше. Я намагалася виграти його. Я була готова на все, щоб він був моїм. Я тобі це вже пояснювала.

— Так. — Келен зосереджено виколупувати камінчик, що застряг між мостинами. — Але якщо щось трапиться і ти… станеш його дружиною, я хочу знати, що ти ніколи більше не зробиш нічого подібного. Ти повинна пообіцяти, що ніколи не заподієш йому болю. Ніколи.

Вона підняла голову, і їхні погляди зустрілися. Потім Надін відвернулася.

— Якби я коли-небудь вийшла заміж за Річарда, я зробила б його найщасливішим чоловіком у світі. Я піклувалася б про нього так, як жодна жінка не піклується про чоловіка. Я любила б його сильніше всього на світі. Він був би щасливий зі мною.

Келен знову відчула, як її роздирають зсередини гарячі кігтики.

— Ти присягаєшся, що це правда?

— Так.

Келен відвернулася і витерла очі.

— Спасибі, Надін. Це все, що я хотіла дізнатися.

— Чому ти запитала мене про це?

Келен відкашлялася.

— Тому що боюся захворіти. Якщо це трапиться, мені буде легше, якщо я буду знати, що хтось подбає про Річарда.

— Як я встигла помітити, Річард цілком може сам про себе подбати. Ти знаєш, що він готує краще за мене?

Келен розсміялася. Надін теж.

— Я так і думала, — сказала Келен. — Мабуть, коли справа стосується Річарда, жінці залишається тільки сподіватися обігнати його в стрибку.

— Магістр Рал!

Річард обернувся і побачив генерала Керсона. Він випустив руку Келен. Кара встала на крок позаду Матері-сповідниці.

— Що трапилося, генерал?

Генерал зупинився і помахав якимсь листом. За спиною Керсона Річард побачив втомленого солдата; його обладунки були в пилу.

— Донесення від генерала Райбаха. — Генерал простяг Річарду лист. — Гріссом тільки що прискакав.

Річард зламав печатку й розгорнув листа. Закінчивши читати, він віддав його Келен.

— Поглянь. — Поки Келен читала, Річард звернувся до гінця:

— Як справи у генерала Райбіха?

— Коли я їхав, усе було відмінно. Магістр Рал, — відповів Гріссом. Сестри Світла наздогнали нас — вони сказали, що це ви їм веліли. Тепер вони з нами, і ми чекаємо наказу.

У донесенні було сказано майже те ж саме. Коли Келен закінчила читати, Річард віддав його генералу Керсону. Генерал прочитав донесення і подивився на Річарда.

— Що ви думаєте, Магістр Рал?

— У цьому є сенс. Мені не здається, що потрібно відкликати армію з півдня. Як пише генерал Райбах, вони зайняли стратегічно вигідну позицію. Яка ваша думка, генерал? — Річард передав лист Карі.

Генерал поправив плащ.

— Я згоден з Райбахом. На його місці я зробив би те ж саме. Армія вже там, чому б не прилаштувати її до справи? Вони стежитимуть за Орденом і, якщо ворог рушить на північ, хапнуть його за дупу. — Він здригнувся. — Пробачте, Мати-сповідниця.

Келен посміхнулася:

— Мій батько був вояком, генерал, перш ніж стати королем. У мені оживають спогади. — Вона не стала уточнювати, хороші чи погані. — Я теж згодна, що стратегічно вигідно залишити армію Райбаха на півдні.

Кара передала лист назад Річарду.

— Без Райбаха ми не будемо знати, куди попрямує армія Ордена. Північно-східна частина Д'хари бідно населена, і коли Джеган направив би війська туди, ми б довго про це поняття не мали, а він би не зустрів опору. Якби він тільки не вирішив відразу атакувати Народний Палац, — сказав Керсон.

— І це була б його фатальна помилка, — вставила Кара. — Генерал Трімак, командуючий Внутрішньою гвардією, пояснив би ворогу, чому від будь-якої армії, яка намагалася взяти Народний Палац, не залишилося в живих більше одного солдата — і то, щоб було кому розповісти про поразку. Кавалерія порубала б їх на шматки на рівнинах Азріта.

— Вона права, — сказав генерал Керсон. — Якщо Джеган піде туди, стерв'ятникам буде роздолля, Трімак подбає про це.

У Річарда була й інша причина залишити армію генерала Райбаха на півдні.

— Магістр Рал, — запитав гонець, — можу я поставити питання?

— Звичайно. Яке?

Гріссом поклав руку на ефес свого короткого меча.

— Що відбувається в місті? Я бачив вози, повні мерців, і чув, як глашатаї закликають людей виносити своїх померлих.

Річард глибоко зітхнув.

— Це ще одна причина, щоб генерал Райбіх залишався на півдні. На Серединні Землі обрушилася чума. Вчора померли сімсот п'ятьдесят чоловік.

— Хай збережуть нас добрі духи! — Гріссом витер долоні об штани. — Я так і подумав, що сталося щось подібне.

— Ти відвезеш мою відповідь генералу Райбіху. Але я не хочу, щоб разом з відповіддю ти привіз їм чуму. Ти повинен передати повідомлення усно. Не підходь ні до кого ближче, ніж на двадцять кроків. Ти під'їдеш до постів, передасиш вартовим, що я згоден з міркуваннями генерала. Нехай залишається на півдні і постачає нас відомостями. Після цього ти відразу повернешся сюди.

Гриссом відсалютував.

— Слухаю, Магістр Рал.

— Мені дуже шкода, що я не можу дозволити тобі лишитися там, солдат, але ми намагаємося не допустити поширення епідемії серед наших військ.

Генерал Керсон провів долонею по обличчю.

— Ах, Магістр Рал, я мушу поговорити з вами про це. Мені тільки що це стало відомо. Річард насупився, — Що саме?

— Ну… Одним словом, чума дісталася до наших людей. У Річарда впало серце.

— У якому загоні? Генерал зам'явся.

— У всіх. Магістр Рал. Схоже, це від повій. Вони, напевно, думали, що це безпечніше, ніж торгувати собою в місті, і всі ломанулись до солдатів.

Річард стиснув скроні. Йому хотілося сказати, що він більше не може. Просто сісти на підлогу і сказати, що він більше не може.

— Я даремно велів стратити Трістана Башкара. Я повинен був дозволити йому вбити всіх цих шлюх. У кінцевому підсумку це врятувало б багато життів. Якби я знав, що так буде, я вбив би їх усіх своїми руками.

Келен співчутливо торкнулася його плеча.

— Ви хочете стратити їх, Магістр Рал? — Запитав генерал Керсон.

— Ні, — тихо сказав Річард. — Справу вже зроблено. Тепер це безглуздо. Вони не хотіли нам зла. Вони просто намагалися врятувати своє життя.

Річард згадав слова Рікера: «Я не можу більше миритися з тим, як ми використовуємо наш дар. Ми не Творці і не Хранителі. Навіть огидна повія має право прожити своє життя такою, якою була створена».

— Гріссом, поспи, відпочинь і вирушай у дорогу. Гріссом відсалютував знову.

— Слухаю, Магістр Рал. Я виїду через годину. — Річард кивнув. Гонець пішов.

— Магістр Рал, — сказав генерал, — якщо це все, я повернуся до своїх обов'язків.

— Так, генерал, тільки одне. Ізолюйте всіх хворих. Перевезіть їх в окремий табір. Подивимося, може, вдасться локалізувати цей спалах. І більше ніяких повій в таборах. Жодної. Нудьга краще, ніж смерть. Попередьте всіх повій, що лучникам буде віддано наказ стріляти, якщо вони наблизяться до табору. І не забудьте віддати цей наказ.

Генерал зітхнув.

— Я розумію. Магістр Рал. Все буде зроблено. — Керсон пішов. Річард обійняв Келен за талію і зітхнув.

— Чому я не подумав про це раніше? Я міг би запобігти цьому спалаху!

Келен промовчала.

— Магістр Рал, — сказала Кара, — я піду до Сильфіди змінити Бердіну.

— Я з тобою. Хочу дізнатися, що вона ще вичитала в щоденнику. Крім того, мені потрібно пройтися. Ти підеш? — Запитав він Келен.

Вона взяла його за руку.

— Звичайно.

Бердіна читала, згорбившись над щоденником. Сильфіда побачила Річарда першою.

— Ви бажаєте подорожувати, господар? Ви залишитеся задоволені.

— Ні, — сказав Річард, коли затихло відлуння її моторошного голосу. — Спасибі, Сильфіда, але не зараз. Бердіна відірвалася від читання і позіхнула.

— Рада тебе бачити. Кара. Я вже засинаю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти вже спиш.

Річард показав на відкритий щоденник.

— Є що-небудь нове?

Покосившись на Сильфіду, Бердін взяла щоденник і протягнула Річарду.