Раптом внутрішній погляд, як прожектор, вихопив з туману минулого образ Варі Стрільців з Новоандріївки, яка 17 років вірно чекала його. Поруч — її молодша сестра Олеся, також закохана в нього. Василеві до болю було жаль дівчат. Він не раз радив Варі вийти за когось — адже до неї багато хто підбивав клинці. Але дівчина була категоричною: нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього. А він не просив цього. І не обіцяв повернутися.

А он Поліна Ярошенківна, про інтимну дружбу з якою знав «весь Оріхів», в тому числі й сестри Стрільціви, які безмежно страждали від цього. Лише коли брат Омелько сказав, що Василь у Чехословаччині одружився, Варя погодилася вийти за Миколу Чаричанського, який чекав на її згоду всі оті сімнадцять літ.

Привидівся Василеві й милий усміх телеграфістки Валі з Коростеня-Подільського. І той дивний випадок у с. Ярунь, що неподалік ст. Орепи, де сірожупанники наприкінці квітня 1919 року зайняли оборону.

Виславши сильну розвідку в бік Корця із запискою Пузицькому і Костику та визначивши позиції перед селом, Василь пішов до господаря хати, в садочку якого побачив скрині з набоями. На питання хазяїн відповів, що позавчора відходив на захід якийсь український відділ і залишив їх.

Чекаючи на доповідь розвідки, Василь попрохав дозволу зайти до хати. У світлиці підійшов до полички з творами українських класиків. В одній із книг несподівано знайшов адресований йому лист від отієї Валі. Починався він так: «Шановний і дорогий Василь Хомич!..»

Валя писала про свою любов до нього і тугу за нездійсненною радістю, а також про бажання зустрітись, але вона не знає, де шукати свого коханого, не знає навіть, куди послати листа. Тож і залишила його в одній із книг. Саме її і розкрив Василь…

Мабуть, забилося його серце…

Сірожупанник почав розпитувати господаря. Той захвилювався:

— А ви звідки її знаєте і чому мене про неї питаєте?

І вояк чесно розповів…

— Скажіть, прошу, де вона тепер?

Селянин сказав, що з Коростеня повтікали телеграфісти і залізничні службовці, бо боялися, що більшовики повбивають їх за співпрацю з українцями.

— Коли їхній вагон був в Орепах, друзі прислали за Валею, і вона від'їхала з ними далі на Шепетівку, а лист, мабуть, забула взяти з собою… Прошу вас, як будете відходити, заберіть оті скрині з набоями, щоб я не мав халепи від большевиків.

— Про це не турбуйтесь! Вони нам потрібні.

Зі станції Орепи Василь доїхав до Шепетівки. Тут зібралося безліч ешелонів із втікачами і військом. Як серед того людського розмаїття знайти Валю?.. І чи тут вона? Може, помандрувала на захід.

Хоч і не поєдналися два серця, але спогад про Валю з Коростеня зігрівав серце в тяжкі хвилини сибірського заслання і смертельної хвороби…

Виявила чуйність до Василя і лікарка шпиталю у Рожищах. Вона була жидівкою, але це не стало на перешкоді взаємній симпатії і щасливій травневій ночі, проведеній разом. А наступного вечора Василь уже обнімав Оленку, дочку українського поляка — лікаря того ж шпиталю, чим завдав неймовірного болю доброзичливій лікарці, яка готова була з Василем одружитися.

Останньою ж квіткою на українській землі стала Оля Хаджі з Могилева — гарна білявка з блакитними очима. Кохання до неї мало платонічний характер, бо поруч весь час перебувала мама.

А коні!.. Он друг Машук, на якому Василь у дитинстві вчився їздити верхи кубанським степом. А ось б'є копитом біла арабка Ніна. На ній сотник їздив у Рожище, щоб вклонитися смуглявій красуні Ніні Марченко, дружині товариша. А он здіймає куряву гнідий Махно. Його захопили на Поділлі навесні 1920 року у бою з махновською бандою. Був це степової породи кінь спокійної вдачі, але норовистий. Він не міг погодитися, щоб хтось був попереду. Тому в час атаки виривався вперед — скільки б вершник не здержував його. При втечі Махна «також не можна було стримати» [96, с. 382].

А он знову кричить на потомлених українських вояків куркуляка:

— Ми всі большевики. Чого блукаєте тут і не даєте покою? Через вас у мене від гарматного стрільна всі шибки повибивало. Хто мені їх вставить?

— Почекайте ще! — відповів Прохода. — Большевики вам вставлять.

Згадував Василь Хомович і штундиста з України, з яким сидів у Воркуті. Той «фанатично вірив, що Москва — «блудниця на семи пагорбах» — буде зруйнована, сліду від неї не залишиться…» [98, с. 49].

Скільки таких спогадів промайнуло перед Василем Проходою! Здавалося, все ожило знову!..

У Чопі відбулася радісна зустріч з племінницею Олександрою, яку ще з Козятина повідомив телеграмою, що повертається в Чехословаччину. Останній раз вони бачились у Німеччині під час Другої світової. Пробули тоді разом цілу добу. «Була це єдина близька душа, яку я по 11 роках розлуки вперше стрів як рідну дочку», — оповідав Василь Прохода [98, с. 180].

Словацькі прикордонники зустріли колишніх бранців непривітно. Їх відвезли до м. Кошице, де помістили у в'язничних камерах. І все ж бувалі у бувальцях люди відчули себе тут як у готелі — адже в камерах було чисто і тепло, на нарах лежали високі матраци, застелені чистими простирадлами та байковими ковдрами, зі справжніми подушками. До того ж камери не зачинялися і переселенці могли вільно виходити в коридор та до вбиральні. Після довгої дороги поворотці могли помитися. Пройшли й медичний огляд.

Засмакувала й вечеря. Вранці поручник держбезпеки видав кожному посвідку з фотографією — «як особисту легітимацію», по 300 крон допомоги, гроші на залізничний квиток до місця постійного проживання, де треба було зголоситися до відповідної державної установи.

Все ж незатишно відчув себе кубанець у Чехословаччині — країні «народної демократії». Не так приймали його тут 1922 року. Тепер він мав ярлик «старого контрреволюціонера». Навіть у Червоному Хресті до нього поставилися як до ворога. Один з керівників районного відділу соціального забезпечення у Празі, комуніст зі стажем, швидко розставив усі крапки над «і»: сказав, що кара мала бути і пенсії за це в ЧСР не нарахують. А допомогу визначив у 190 крон на місяць.

Василеві необхідно було відновити паспорт, але приналежність до української нації ставила під сумнів його чеське громадянство. Тож мусив їхати в Мєстєчко-над-Сазавою біля Бенешова, де від 1935 року був приписаний до сільської громади.

Його хатка ще стояла, але в ній жили інші люди — 1939 року її передали доглядати залізничнику Вацлаву Синькову. Проходу зустріла дружина Вацлава. Вона ніби зраділа, що Василь живий, але в її погляді відчувалася тривога.

— Пане інженере, а як же тепер буде з будиночком? Він уже наш.

Виявилося, що власті Бенешова 1950 року, конфіскувавши хату з садком, продали їх Синьковим за 12 тисяч чеських крон.

— Ну що ж! Як ваш, хай буде ваш. Але мене цікавить моя бібліотека. Вона була складена у чотирьох скринях.

— Ті скрині забрали совєтські вояки, які приїхали з Бенешова.

— Як же вони довідались?

— Не знаю. Мабуть, сусідка пані Задорожня сказала їм.

То була дружина сірожупанника Костя Задорожнього, яка всіляко шкодила Проходам у 1930-ті роки. Сам Кость помер ще до «визволення»…

Пані Синькова розповіла, що дружина Василя з сином приїжджала у червні 1945-го, але за годину вже виїхала з Мєстєчка…

У сільській управі Василя зустріли з острахом і відмовилися видати довідку, що він є громадянином ЧСР. Тоді Прохода пішов до Архіву колишнього земського уряду в Празі, де і відшукав декрет Міністерства внутрішніх справ про надання йому громадянства. На підставі цього він нарешті отримав легітиміцію і тепер міг, не питаючи ні у кого дозволу, вільно пересуватися країною.

Прохода не раз звертався до Чеського Червоного Хреста з проханням допомогти знайти родину. Але там дали зрозуміти, що долями «контрреволюціонерів» не цікавляться.

Намагався Василь знайти і когось зі своїх приятелів. Декого вдалося розшукати. «В. Дараган був одружений з чешкою досить примітивної вдачі і разом з сином цілком включився до чеської спільноти, порвавши зв'язки з українською. Напевно, його, як колишнього волинця, це духовно пригнічувало, і він одверто висловлював свої жалі» [98, с. 186].