Після тритижневої відпустки на початку 1943 року Василя призначили старшим керівником будівельних робіт групи № 127 управління Росія-Північ. Обов'язки Василь виконував сумлінно. Та дехто з колег-арійців почав скаржитися на нього начальству, мовляв, він «дурних росіян, які не заслуговують на людське поводження», зрівнює з німцями [97, с. 202, 203].

Врешті шеф висловив невдоволення. Прохода відповів, що, поки він є керівником будівництва, вимагатиме добросовісного виконання обов'язків у всіх, «навіть» у німців, бо «мусимо не лише гроші заробити, але й війну виграти» [97, с. 203].

Врешті Василя перевели на роботу в Крести біля Пскова, призначивши помічником будівельного керівника («обербауляйтера»). Керівник фірми «Залізничне, дорожнє і підземне будівництво» Йоганес Ган виписав йому тимчасове посвідчення. В ньому зазначалося, що Василь Прохода «народився в Павлівці (Кубань, Україна), працював на фірмі «Йоганес Ган» з 13 травня 1939 р., будував на військовій верфі у Кілі, а від 11 травня 1942 р. працював у «Діловому співробітництві Ноймюнстер» (в інших документах — «Нейсмюнстер». — Ред.), де тимчасово керував будівельним майданчиком «Ділового співробітництва». «На закінчення можу сказати, — писав Йоганес Ган, — що пан Прохода виріс на дорученнях, які йому давали, і володіє хорошими технічними знаннями. Особисті його якості особливо приємні, так що він завжди був для мене найприємнішим співпрацівником» [25, арк. 171].

У Крестах біля Пскова Василь будував залізобетонні та звичайні бункери. І тут виявив себе добросовісним працівником. Для дітей, що тинялись табором, організував школу. Вчителька Ніна Георгіївна якось зізналася, що росіяни-робітники вважають його «своєю людиною» і він може не боятися партизанів, які діяли в навколишніх лісах. Василь справді сміливо ходив до лісу без охорони, інспектуючи будівництво бункерів. Німці ж без супроводу військових до лісу йти не наважувалися.

Коли помер шеф «Робітничого товариства Ноймюнстер», його місце посів Йоганес Ган. Він чи не одразу подав прохання, щоб Василя Проходу відрядили назад до його фірми. Василь повернувся, коли та була вже в Естонії, в районі Кохтла-Ярве біля Фінської затоки. Зустріли його радісно.

«Я повернувся до фірми в недобрий час, — згадував Василь Прохода. — За мене вхопились як дідько за грішну душу. Від мене вимагали виявити всю свою енергію, щоб 20-кілометровий відтинок дороги, що був доручений фірмі, був у проїзному стані і не було затримки для руху машин. Робітників бракувало. Естонці при кожній нагоді утримувались від праці і при можливості розбігались. Навіть німецькі бригадири не витримували такого напруження й байдуже дивилися на катастрофічне становище. У мене не було жодного бажання рятувати становище, але я мусив постійно бути на дорозі та повсякчасно відгризатися від командирів військових частин, щоб не викликати обвинувачення в саботажі й розстріл» [97, с. 212].

Постійні перевантаження і переохолодження спровокували загострення виразкової хвороби, і Василь потрапив до німецького шпиталю у Раквере. Звідти його перевезли до Таллінна, а за тиждень він вже був у Валзі, на кордоні Естонії і Латвії. Попри місяць лікування, стан його не покращився, тож разом з іншими тяжкохворими Василя перевезли до Гусєва у Східній Пруссії. Та лише у познанському шпиталі, біля родини, він відчув себе краще.

Після лікування німці знову дали Василеві двотижневу відпустку. А тоді, зважаючи на особисте прохання, Йоганес Ган погодився звільнити свого працівника.

Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: «Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку» [25, арк. 174].

Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили в Австрію на будівництво алюмінієвого заводу біля Петржалки, що неподалік Братислави. Але завод не будували, бо концерн, який фінансував роботи, побоювався ворожої авіації. Тож і Василь, як і інші, тільки вдавав, що будує.

Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.

Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження «уряду праці» в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами — вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.

Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі «Скрайнер». Колись це була польська будівельна фірма «Тваржинські і спілка». Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.

Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи «з повним довір'ям і пошаною» [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був «льодобетон» — бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:

— Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.

— Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!

— Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…

«Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл», — зізнавався Василь. Німці справді не раз «нагадували» Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].

Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.

— Романку! — засмучено мовив Василь Прохода. — Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…

Совєтські війська наближалися швидко. 17 січня 1945 року вони взяли Варшаву, а 19-го — Лодзь і Краків. 20 січня інспектор Організації доктора Тодта наказав Василеві зібрати робітників, завантажити на дві реквізовані підводи інструменти і з персоналом інших фірм рушати на північний захід. Німці попередили, що всіх, хто ухилятиметься від евакуації, розстріляє СС.

Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ — Штеттін.

«Останнього наказу німців» кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?

Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.

Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку: