Сонька кинулася до кухні, на порозі зупинилася:

– Тоді так: по розетці фруктового салату і жодного чаю, щоб зранку не виглядали обидві запухлими. Після сорока років на ніч не п’ють – зайва рідина погано виводиться з організму.

З кухні почулися шум води, траскання дверцят холодильника, дзвін посуду і спів Соньки – вона завзято готувала гостину.

– І що там з яблуком? – повернулась до теми Ірина. – Далі бавимось у містику?

– Давай без зайвих запитань. Просто при мені двічі відкриєш і закриєш яблуко, тоді залишиш його у себе на певний час. Це все, що вимагається від тебе.

– Ти серйозно?… Що воно мені допоможе? Зробити суперколекцію? Так я й сама таке придумала, таке утну, що ви впадете! Уяви: тілесного кольору одяг, конструкція – взагалі окрема пісня, я ще такого не робила. Кожна модель підкреслює переваги фігури та приховує недоліки, а фішка – вишивка у вигляді тату: на одній сукні – внизу спини, на іншій – на плечі, на третій – тут, на шиї, ззаду. Таке враження, що жінки вдягнені й роздягнені одночасно і ніби мають на тілі татуювання. Це буде моя найкраща колекція, Луїзко!

– Класно. Не відволікайся.

– От я і кажу: до чого тут яблуко?

– До того, що після його появи у житті Магди та Галки сталися зміни, яких вони чекали підсвідомо. Я, на відміну від них, підійшла до діла прагматично, чітко сформулювавши свою мрію. І вона теж здійснилася. Твоя віра в можливості яблука не має значення, воно подіє і без твоєї віри. Можеш навіть бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобі бракує для щастя.

– Ну що ти верзеш?…

– Це справді виглядає як повна маячня, але я знаю, що це яблуко унікальне. Я його нюхом чую, воно пахне незвичайно. Не просто старим деревом, розумієш? Не можу тобі нічого пояснити, просто бачу взаємозв’язок між його появою в нашому житті і змінами, що відбулися. Ну це як… ніби болить голова, і то досить сильно, і я знаю, що мені треба з’їсти трохи соленої риби – шматочок тараньки або оселедця, – і біль мине. Який тут зв’язок? Біль голови і солена риба. Поняття не маю! Знаю лише, що прямий. А пояснити не можу. Так і тут. Чому ми маємо на усе мати пояснення? Часом достатньо й віри.

Ірина зітхнула, узяла яблуко, покрутила, шукаючи стик, дерево слухняно розчахнулося. Закрутила. Луїза мовчки чекала продовження. Ірина повторила рухи і поставила яблуко у книжкову шафу. Запитально кивнула до Луїзи: що, мовляв, задоволена? Та підняла вгору великий палець.

У фіналі німої сцени до кімнати увірвалася Сонька, заходилася з ентузіазмом сервірувати маленький столик.

– Чого така весела? – узялася допомагати Луїза. – Є особливі причини?

– Це з нервів! – охоче відгукнулася Сонька. – Я сьогодні таке пережила, не дай, Боже, нікому.

За смакуванням заправленого йогуртом салату з бананів, зелених польських яблук і першої базарної полуниці Сонька розповіла про пережите.

Ні сіло ні впало прийшов Олег Балух. Раптово. Привід – завдання не записав. Класний хлопець, за ним кілька дівчат у групі сохнуть. І чого приперся? Без попередження, сам-один, вона й не чекала. Вона подумала, що це мама у двері дзвонить. Кинулася відчиняти, навіть у дзеркало не подивившись на себе. Балух на порозі: «Зайти можна?» – «З-заходь». Пішла до своєї кімнати першою, ледве встигла вхопити зі спинки крісла ліфчик і запхати його під подушку й водночас штовхнути під стіл коробку з м’якими іграшками. Чому гості завжди приходять тоді, коли у хаті не прибрано?

Ірина хотіла вставити свій коментар: «А я тобі завжди що кажу? Тримай порядок у кімнаті!», але стрималася. Такі випадки – найкращі вчителі.

– І що? – Луїза чекала продовження.

– А коли він пішов, я побачила у дзеркалі, що на голові у мене дурні дитячі хвостики, а на підборідді – сік полуниці. Гань-ба!

Сік полуниці – вже свіжий – знову прикрашав Соньчине підборіддя, очі сяяли радістю в повній невідповідності до змісту повідомлення.

– Він такий розумний! – урочисто повідомила Сонька, облизуючи ложку. Від її порції салату не залишилося й сліду.

– Запропонуй йому відгадати загадку, подивишся, який він розумний, – провокувала Луїза. – Чоловікам треба влаштовувати випробовування, аби швидше визначитися, з ким маєш діло.

– Давайте вашу загадку, – погодилася Сонька.

– Жінка принесла на ринок кошик яблук. Першому покупцю вона продала половину усіх своїх яблук і ще пів’яблука. Другому – половину залишку і ще пів’яблука. Третьому – половину залишку і ще пів’яблука, і так кожному черговому покупцю. Коли ж прийшов шостий покупець і забрав у неї половину яблук, що залишилися, і пів’яблука, то виявилося, що у нього, як і в усіх інших покупців, усі яблука цілі, а жінка продала усі свої яблука. Питання: скільки яблук вона принесла на ринок?

Сонька застигла на місці. На неї смішно було дивитися: брови зведені докупи, полуничний сік на підборідді. Вона зосереджено розмірковувала над задачкою.

– Ще раз! – скомандувала і побігла за папером та ручкою. Записала умову, примовляючи вголос: – Половина і половинка, половина і половинка, половина і половинка. І так у кожного. А в результаті в усіх усе ціле.

І знову замислилась.

– Ну, думай. – Луїза підвелась. – Даю день на роздуми і дякую за частування.

– Тітонько Луїзонько, – кинулася до неї Сонька, – я вас не відпущу, поки не скажете відповідь! Ви мені таку западлянку не зробите! Хочете, щоб я не заснула до ранку? Ніхто нікуди не йде! Половина – і пів. Половина від того, що лишилося, і ще пів… Та що це таке?! Ну дайте хоч якусь підказку! Нема ж за що зачепитися!

Луїза зглянулася над дівчинкою.

– От подумай: якщо в останнього – ціле яблуко, то що це означає?…

– Що це означає? – У Соньки голос тремтів від нетерпіння.

– Якщо йому дісталася половина усього залишку і ще половинка яблука, то це означає, що йому дісталося ціле яблуко. Одне яблуко, розумієш? А якщо в інших теж усі яблука були цілі, то що тоді виходить?…

– Тоді… Тоді виходить, що у передостаннього було вдвічі більше… тобто два. Зараз, зараз…

Сонька вхопила папір і розписала схему, скоромовкою примовляючи:

– У шостого було одне яблуко. П’ятому дісталося два яблука, четвертому – чотири, третьому – вісім, другому – шістнадцять, першому – тридцять два. Усе плюсуємо. Загалом виходить шістдесят три. Жінка принесла на базар шістдесят три яблука, правильно?… Тепер навпаки. Половина від шістдесяти трьох – це тридцять один з половиною… А вона продала першому тридцять два… Сходиться… Здуріти можна! Клас! Ото прикол! А якщо він не здогадається?

– А ти йому так швидко розгадку не давай. Нехай помучиться, – порадила Луїза.

Сонька багатозначно підняла вказівний палець, схопила свою мобілку і вийшла. З коридору було чути початок розмови:

– Олегу, це я. Ну що, все зробив? Даси списати?…

Через кілька хвилин повернулася розгублена.

– Загадала. А він каже: передзвоню тобі через півгодини. Не можу, каже, зараз говорити…

Луїза уявила, як невідомий їй Олег Балух зараз риється в Інтернеті та книжках або вхопився у рятівний дзвінок другові, і усміхнулася.

– Розумний. Навіть дуже. Як не можеш сам – підключи знавців!

Ірина їхала на роботу маршруткою, бавлячись в улюблену гру: непомітно розглядала людей, подумки перевдягаючи, вдосконалюючи їхній зовнішній вигляд. Біля кабінки водія стояли впівоберта одне до одного хлопець і дівчина, навіть не підозрюючи, наскільки гармонійно за зростом і комплекцією вони виглядають. Облич, на жаль, не було видно. Одяг для цієї випадкової пари немов дібрав прискіпливий стиліст. Дівчина – у діловому костюмчику: на темно-коричневому тлі – тонесенькі смужки бежевого, червоного й бірюзового кольору. На хлопцеві – шкіряна рокерська куртка темно-коричневого, майже чорного, кольору з вузьким бірюзовим кантом і бірюзовою графіті-вишивкою на спині.

«Та ж подивіться одне на одного! – гіпнотизувала їх Ірина. – Така гармонія випадковою не буває!» Хлопець повернув голову до дівчини, трохи нахилився, дивлячись у вікно. «Зупиніться, будь ласка!» – і вийшов. А дівчина, занурена у свої думки, і далі нічого не помічала навколо.