Ірині аж настрій зіпсувався. Та що ж це робиться! Як сліпі ходимо – нічого й нікого не бачимо, навіть у вікні маршрутки своє обличчя шукаємо. Тому й пропускаємо усе важливе повз себе.

Дівчата у студії пили ранкову каву. Приєдналася до них, виклавши на стіл пакет зі свіжими круасанами. За кавою намітили обсяг роботи на сьогодні щодо колекції «Тату». Олюся показала ескізи вишивок. Ірині сподобалися лише дві.

– Почнімо з цих двох, вони найкращі, – запропонувала вона, знаючи, що, поки Олюся їх вишиє, у неї виникнуть інші ідеї і попередні свої ескізи вона сама ж і вдосконалить. Критикувати першокласну майстриню зараз було б геть нерозумно.

Віра Павлівна, зазирнувши у журнал, нагадала, хто має прийти на примірку. В основному дівчата-одинадцятикласниці, яким дошивали сукні на випускний вечір.

– Яка у вас сукня була на випускному, пані Ірино? – поцікавилася новенька, Власта.

– Кольору чайної троянди, – озвалася Ірина. – Мама привезла тканину з Ємену, і фасон був такий, що зараз у моді, – із завищеною талією… Ну що, народ, до роботи?

Під кінець робочого дня Ірина згадала, що їй казала Сонька з тиждень тому, а вона, раз у раз згадуючи, хотіла перевірити, але зайвих півгодини бракувало. Ніби в Інтернеті є сайт «Однокласники» – заходь і шукай своїх, де б і коли ти школу не закінчив.

Ірина зі своїми однокласниками, крім Сашка, так більше ніколи й не бачилася після випускного. Вона перебралася з батьками до Львова, а усі залишилися у столиці. Свою випускну сукню згадала чітко, навіть на дотик, немов бачила зараз перед собою. Навіть те згадала, як в ательє індпошиву на примірці сором’язливо намагалася закрити місце на шиї, де пломенів слід від невмілого поцілунку Сашка. З двома-трьома однокласницями ще рік-два листувалися, телефонували, а потім усі загубилися у вирі життя. За Сашка навіть заміж збиралася. Вони не могли уявити і дня одне без одного, але бути разом їм не судилося. Як в улюбленому анекдоті Юрія Нікуліна: від пункту А до пункту Б назустріч один одному вийшли два поїзди і не зіткнулися – не доля.

Зайшла в Інтернет, набрала ключове слово. Є такий сайт. Серце закалатало. Тепер їй бракувало терпіння навіть на хвилинне чекання. Кілька днів не мала часу до комп’ютера дістатися, і нічого, спокійно собі жила. А тепер аж руки тремтіли. Знайшла місто, номер школи, рік випуску. Паралельних класів у них у школі було багато – від А до Г (Сонька у таке не могла повірити зі своїми неповними А та Б). На потрібній сторінці – прізвища й фотографії. Жадібно занурилася у читання… Господи! Оленка Денисюк! Вони товаришували увесь дев’ятий клас, поки не повернулися з Кувейту батьки Оленки і не забрали доньку до Білорусії.

Розчахнулися дверцята у зачинені дотепер віддалені комірчини пам’яті. Ясно побачила картинку з першого дня перебування у літньому таборі, де відпочивали інтернатівські. Ірина щойно попрощалася з мамою, розгублено і приречено сиділа на ліжку у двомісній кімнатці, чекала закінчення «тихої години». Нарешті у коридорі хтось траснув дверима, почулися голоси, сміх, і дзвінкий дівочий голос на повні груди проспівав хуліганську пісню, усі слова якої Ірина пам’ятала дотепер. Як виявилося згодом, це була Оленка Денисюк. Це ж треба! Повернення у шкільну юність знову починалося з Оленки.

Цікаво, чи вона пам’ятає той день і ту пісню?

Сайт дивував далі. Сергій Соколов. Здуріти можна. Сергій, улюблена тема розмов закоханої у нього Тані… Як її прізвище?… Як же її прізвище?… Забула. Таня думала про Сергія Соколова увесь час і при нагоді натхненно ділилася з Іриною своїми переживаннями. Вона зауважувала будь-яку дрібничку, щонайменшу деталь у поведінці та зовнішності високого широкоплечого розумника на прізвисько Ейнштейн. Навіть колір шкарпеток і прищик на підборідді… Чи хтось колись кохав тебе, Сергію Соколов, так, як дівчинка Таня, на яку ти не звертав у десятому класі жодної уваги?

І знову пам’ять здивувала Ірину: вона згадала і форму носа, і особливості вигину губ того хлопця, і вираз обличчя, коли він сидів над підручником фізики у кімнаті, що її називали «підготовчою». Це було дивовижно, адже Ірина не була у нього закоханою, а згадала в одну мить усе, навіть те, як учителька з хімії – вони називали її хімозою – викликала: «Соколов, до дошки!» і коментувала його неспішне вивільнення з-поза останньої парти в увесь його двометровий зріст і бузькову ходу «дяді Стьопи»: «Жваво міряють три кроки велетенські міцні ноги!»

А ось і Валя Гевелінг. «Домашня», не з інтернату. Вихованці інтернату – діти дипломатів і військових аташе, поки батьки працювали за кордоном, жили в інтернаті, а ходили до звичайної школи неподалік. Вдягалися вони краще за «домашніх» ровесників, чиї батьки валюту не заробляли й не отримували її у вигляді чеків. Мали доступ до найсучаснішої музики, яку на аудіокасетах привозили батьки з-за кордону. Добре знали іноземні мови. І називалися у звичайній школі як окремий учнівський підвид – «інтернатівські».

Валя скоріше за інших дівчат набула округлих жіночних форм, на колективних фотографіях десятого «А» виглядала найдорослішою. Наталка Шаталівська, товаришка Ірини, показала це фото своїй мамі, яка приїхала перед випускними іспитами зі Сполучених Штатів, і мама запитала, тицьнувши охайним манікюром у Валине зображення: «Це – вчителька?»

Ірина зраділа неймовірно, зустрівши ці три прізвища, і ще раз подивувалася, як багато зберігається у закапелках пам’яті до пори до часу.

Написала кожному короткого листа, тоді повернулася на загальну інтернет-сторінку, побачила, як вона вписалася тут зі своїм прізвищем – дівочим і теперішнім, порожнє наразі місце для фото поруч (треба причепити якесь вдале, де вона виглядає років на десять молодшою) і помітку внизу «новачок». Незнайомі їй старші й молодші спільники за навчанням у школі хвалилися фотографіями посеред квітів, біля машин, разом з дітьми…

Тільки Сашка тут не було.

Наступного дня серед двох десятків спамів і потрібних повідомлень у поштовій скриньці чекали два листи з поміткою «Однокласники». Валя Гевелінг відписала, що вона її, звичайно ж, пам’ятає і теж радіє. І теж, на жаль, практично ні з ким не підтримує стосунків. Старший син уже повернувся з армії, молодший – у дев’ятому класі, у їхній, до речі, школі. І мову з літературою у нього викладає – хто б ти думала? Наша класна керівничка – ТПК!

Саме так вони тридцять років тому називали вчорашню випускницю філологічного факультету Тетяну Петрівну Красильник. Хтось назвав її так одного разу на перерві, й абревіатура пішла у народ. Позаочі класну керівничку лише так і називали – ТПК. Якось навесні вони прогуляли усім класом її урок, випадково довідавшися згодом, що ТПК плакала в учительській, вирішивши, буцімто клас хоче їй щось довести, дорікнути своїм зухвалим вчинком. А вони прогуляли просто так, тільки тому, що розквітли каштани, заполонивши вулицю нестерпним ароматом, і весняне хмільне вино бурлило в їхніх юних жилах. Вони йшли зухвалою юрбою і сміялися з усіх дурничок, бо хлопці завзято один перед одним змагалися у дотепах. І якби хтось почув їх збоку, то вирішив би, що увесь цей трьоп позбавлений жодного змісту, а вони усі – недалекі, обмежені йолопи. А насправді лише їм, що жили по півдня разом в одному приміщенні, були відомі натяки, і звідки прикольні порівняння, і хто саме й що ляпнув біля дошки… А чужому не вникнути й не зрозуміти, тож нехай іде собі перехожий далі у своїх справах.

ТПК давала їм не завжди зрозумілі теми для творів. Могла підійти до дошки, написати своїм каліграфічним почерком «Іноді відсутність сумнівів означає боягузтво». І сказати їм, шістнадцятирічним: «Це тема сьогоднішнього твору. Починайте працювати».

«Уявляєш, – писала Валя, – ТПК у школі дотепер називають ТПК! Я була вражена. Передати їй від тебе вітання?»

Другий лист був від Оленки Денисюк. Він теж починався зі слів: «Звичайно, пам’ятаю!» Після інформації про себе – прохання: вишли електронкою фотки, страшенно кортить тебе побачити.