– Це гумористична стаття?

– Цілком серйозна, хоча і з претензією на почуття гумору.

– Бідний автор… А може, просто занадто молодий.

– До речі, хочу купити шовкову постіль – собі і Соньці. Наразі не на посаг. Ніколи на шовкових простирадлах не спала. – Ірина долила собі зеленого чаю з фаянсового заварничка. – Якщо на подушці у шовковій наволочці спати, зранку слідів на обличчі не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зім’ятостей, які тримаються годину-другу.

Магда покликала офіціанта, замовила ще горнятко горіхового капучіно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, і воно несподівано розпалося на дві половинки.

– Ой, зламала! – злякалася Магда. – А ні, не зламала. Воно із сюрпризом! Подивіться.

Приставила дві напівсфери одну до одної, повернула обидві зустрічним рухом. Ледь помітні виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цілим. Стик загубився серед рівчаків і нерівностей, у заглибинах природного малюнка дерева. Магді довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш ніж знайшла положення, у якому воно знову розпалося надвоє. Усередині яблуко помітно попсував час: дерево місцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки віртуозної роботи – дрібненькі чарунки із зернятками, вирізаними рукою майстра.

Галина мобілка на столі подала голос.

– Так, Вітюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш де? Де ми є, дівчата?

Розповіла, куди під’їхати.

– Батько їм дозволяє машину брати, в обох є доручення, – пояснила.

– Відразу видно, що ти з сином розмовляла. – Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. – Як з сином, то «Вітюся», як з чоловіком, то «Віктор». А ти спробуй старшого назвати Вітюсею, побачиш, який буде ефект…

Тітка Уля померла уві сні. У своєму кріслі під улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дівчина, помічниця з хатнього господарства. Вона й побачила її першою, відімкнувши двері своїм ключем, і відразу зателефонувала до Ірини.

На поминках сусіди та друзі тітки говорили про те, як Уляна вміла знаходити радість у буденних речах і подіях, як дивувала своїм оптимізмом у найскладніших ситуаціях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собі раду без них. Навіть підлогу мила, прала й пекла, не залишаючи свого крісла на колесах. Найдавніша її подруга тітка Марина згадала за поминальним столом давню історію, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу і її чоловік іще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» – здивувався чоловік. Уляна до нього: «Людина. А надворі мороз – аж у носі липне». Постелила гостеві спати на кухні на підлозі, бо більше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Мені б випити…» Що робити? Дістала пляшку горілки й налила.

…Через кілька днів після похорону Ірина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тітчину квартиру. Стася, дівчина-студентка, що помагала тітці з господарства, була у від’їзді, сказала по телефону, що через два тижні повернеться й віддасть ключі. Треба було попідливати тітчині улюблені вазони з азаліями та королівською бегонією.

Разом із сутінками на місто опустився дощ – спочатку лише дрібно сіяв, а тоді вперіщив несамовито. На сходовому майданчику біля самих дверей до помешкання Ірина зупинилася, струшуючи воду з парасолі. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тітка мешкала у старому будинку з високими стелями і грубими стінами з надійною звукоізоляцією. Прислухалися, зазираючи у проліт сходів: де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.

Відчинили двері, у ніс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увімкнули світло, і перше, що побачили, – купку закривавлених простирадл на підлозі. На них зіжмаканий чорний пакет на сміття. Він рухався.

Магда перелякано зойкнула. Ірина зробилася бліда як папір, серце закалаталося у горлі. Вона посунула парасолею край пакета вбік. У целофановому кульку часто-часто дихав живий клубочок. Дитина. У плямах свіжої крові та чогось білого, схожого на піну. Немовля трусилося, як сліпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повітрі, ніби намагалося щось упіймати розчепіреними пальчиками-сірничками.

Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зі зморщеною здутою кулькою на кінці. Маля – це була дівчинка – від дотику холодних рук скривилося й запищало.

– Ірино! Де тут щось чисте? Простирадла, рушники?…

Ірина не відповіла – вона зазирала углиб кімнати:

– Хто тут?

При світлі вуличних ліхтарів у кімнаті важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок і ланцюжків. А потім перелякані очі – як її? – вона забула, як звати дівчину, що прибирала у тітчиній квартирі. Дівчина стояла у плащі, притискала до грудей свою торбу.

– Стася! – Ірина згадала ім’я. – Це ти?!

– Благаю вас, відпустіть мене! – гаряче зашепотіла дівчина. – Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.

– Най тя шляк трафить! Що за фігня!! Ти де, Магдо?

Магда тим часом витягала з шухляди чисті рушники.

– Де зеленка? Де перекис водню? – крикнула вона.

Їй теж ніхто не відповів. Ірина тим часом намагалася зупинити Стасю, та по кроку впевнено просувалася до дверей.

– Випустіть мене! – просила вона. – Або хочете?… – залиште тут на кілька хвилин. Зараз усе буде чисто, ніби нічого й не було. Я заберуся з усім цим. – Вона копнула ногою простирадла та пакети на підлозі.

Ірина озирнулася у пошуках слухавки радіотелефону.

– Де телефон?

– Не треба! – вчепилася їй у руку Стася. – Не треба міліцію! Мене тато вб’є. Ніхто в селі не знає… З гуртожитку на літо не виїхала, працюю, кому яке діло… А воно й не видно було. Ніхто не здогадувався…

– Та почекай же! Треба викликати «швидку» – тобі й дитині потрібна медична допомога. А далі роби що хочеш.

– Не треба! Мені лікарі не потрібні, зі мною все гаразд. А воно і так не житиме. Відпустіть!

– Усе з тобою, дівко, зрозуміло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!

Магда стояла біля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона відкрила пляшечку з йодом і пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сірник і поклала його поруч із коротким уривком грубої нитки.

– Що ти робиш? – Ірина була готова заплакати.

Магда не відповіла – мовчки розвила немовля, підклавши під нього складений удвічі махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих маніпуляцій?… Обережно занурила дратву в зеленку й, подумавши, відклала усе вбік. Знову сповила малечу і ніжно притиснула до себе.

У передпокої рипнули двері. Ірина смикнулася було навздогін, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?

– Ірино! – Магда трималася діловито. – Ти маєш телефон Андрія?

– Якого Андрія?

– Твого. Андрія Степановича. Ти чуєш мене? Дай мені мобілку Андрія.

Ірина мовчки набрала якийсь номер, сказала:

– Сонько, дай номер мобільного тата… Твого… Потім… Давай швидко.

За кілька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокійно й переконливо:

– Андрію, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тітки Улі на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрію.

На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала номер свого чоловіка…

Двадцять хвилин по тому Андрій у плащі, накинутому на білий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план – повна бздура. Він щойно влетів у помешкання, залишивши біля під’їзду таксі й попередивши водія: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Ірині, глянув на немовля в рушнику…

– Ну?

Магда пояснила, почавши з кінця. Мовляв, це навіть добре, що ти чергуєш. Інакше б було набагато складніше. А тепер усе буде добре.

– Давай спокійно і лише факти. – Андрій сів. – Що сталося?

– Стася, дівчина, яка тут прибирала останнім часом, народила дитину і викинула б її на смітник, якби не ми з Іриною. Ми прийшли невчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-дві затрималися…