Віктор підніс дівчинці до рота пластмасове горнятко-непроливайку. Сонька присмокталася, скосивши оченята на Галю.

– Чому ти таким рідко коли буваєш?

– Яким – таким?

– Нормальним. Добрим.

– А чому ти мені дівчинку так і не народила?

– Чим тобі наші хлопці погані?

– Я не кажу, що хлопці погані. Я кажу, що дівчинку не народила. Нічого, Сергій це скоро виправить, я думаю.

– Що виправить?… Який Сергій?…

– Наш. Він сьогодні не ночував удома. Залишився у своєї дівчини. У нього, виявляється, дівчина є… Не встигнемо отямитися, як матимемо внуків. Цілком реальна перспектива.

– Чого ти мене лякаєш?

– Сам боюся.

– А Вітька що?

– А Вітька робив вчора зі мною заготовки для долми. Зробили фарш, соковитий, як має бути: цибулі поклали стільки ж, скільки м’яса. Зараз у Куричів нарвемо виноградного листя і накрутимо вдома. Ви що, не любите долми?… Просто у вас не вміють готувати долму!..

Сів на свого улюбленого коника: цитування старих радянських фільмів-комедій. Сонька зробила «пф-фе!», і вся каша, схована за щічками, опинилася у неї на слюнявчику та на обличчі Віктора. Він протер очі, увесь заліплений вівсянкою, і, коли Галя відсміялася, сказав:

– Я посудомийну машину купив…

В обідню перерву Ірина зазирнула до своєї електронної поштової скриньки. Однокласниця Валя Гевелінг написала короткий лист: «Маю адресу і телефон Сашка. Вислати?» Серце впало, підстрибнуло, як м’ячик, закалаталося, збившися з ритму. З хвилини на хвилину мала початися примірка. «Відповім через годину», – вирішила Ірина. І зашилася у справах до вечора.

А ввечері приїхали друзі на примірку вбрання до хрестин, і серйозне діло перетворилось на веселий балаган. Андрій привіз шампанське. Ігор Курич хотів бігти за чимось міцнішим і закускою. Ірина зупинила: експромт так експромт. Дістала з холодильника баклажанну ікру, до приготування якої мала вчора натхнення.

– Зупинімося на аристократичному варіанті, – оголосила вона, застеляючи офісний столик білою серветкою. – Шампанське з ікрою!

Баклажанна ікра з часником пасувала до шампанського як парасолька рибці. І від того піднесений настрій компанії аж зашкалювало.

Андрій, виявляється, посивів. Йому пасували посріблені скроні, коротка стрижка, засмага на обличчі, «гусячі лапки» біля очей. Ірина зауважила, як помітно Сонька стала подібною до нього. Він щойно повернувся з Терсколу, піднімався на Ельбрус. Розказував хлопцям, що поїздка на Кавказ обійшлася не більше як у двісті доларів разом із витратами на дорогу. Ті не вірили. Він не вступався, пояснював, що екстремали, будь вони хоч мільйонерами, їздять лише у загальних вагонах. Купейних та СВ не визнають. На їжу теж витрачають мінімум – лише на те, що у наплічнику понесеш на собі вгору. За ночівлю доведеться на притулку заплатити і за прокат спеціальних черевиків. От і всі витрати.

– А прокат черевиків скільки? Як у Тисовці? – запитав Маланюк, за п’ять хвилин хрещений Кузі.

– Не знаю, я не був у Тисовці. Але не думаю, що там такі самі черевики. То ж не вібрами, а спеціальні пластикові черевики для гір-п’ятитисячників, – відповів Андрій.

Задушлива хвиля кинулася Ірині в обличчя. Не був у Тисовці? Брехун! Через той Тисовець вони й розлучилися. Тієї пам’ятної осені вона приїхала з Лондона, на піднесенні від свого тріумфу, знайомства з Вів’єн Вествуд, сповнена нових планів. Хоча й, правду кажучи, у стані легкої закоханості. Це відчуття бадьорило, додавало блиску в очах і впевненості у своїй жіночності, але жодної загрози сімейному життю не несло. І тут, як сніг на голову, з’ясувалося, що Андрій, поки вона була відсутньою, їздив відпочивати у Тисовець із однією зі своїх медсестер.

Лікарка, яка «обшивалася» тоді в Ірини, проговорилася. І сама налякалася, коли з’ясувалося, що виконувач обов’язків головного лікаря, про якого вона пліткувала, виявився чоловіком Ірини. Андрій не приховував від дружини, що їздив на тиждень відпочивати, поки вона була в Лондоні. Але не туди, виявляється, куди їй говорив, і не з хлопцями… А лікарка, до речі, була схожою на новеньку, Власту. Ось чому ця дівчина так їй неприємна…

Ірина тоді зібрала усю свою витримку в кулак. Лише запитала його: «Ти був у Тисовці?» Він опустив очі долу. І все, жодної розбірки та докору. Зібрала речі, забрала Соньку, пішла жити до тітки Улі. Приходив до неї на роботу: «Ти добре подумала?» Виставила його за поріг. Говорити не було про що. «Не та розмова, не тії слова…», майже як у пісні… На порозі озирнувся: «Ти хоч із ним щаслива?» З ким з ним? А! Лондон, легка закоханість… Звичайно! А що, є сумніви?! Через рік оформили розлучення, розміняли квартиру. Сімейне життя добігло кінця.

Вона ніколи ні з ким не говорила про причини того, що сталося. Навіть із подругами, навіть із Сонькою.

…У прочинені двері зазирнув Олексій, щоби попрощатися з Іриною. Дівчата замовкли – він на всіх справляв таке враження.

– Ви його знаєте, – сказала Ірина, коли за хлопцем зачинилися двері. – Галко… Магдо… Не пізнаєте?

Витримала паузу.

– Незрівнянний Макс із Києва! Пам’ятаєте? Стриптизер. І хлопець-модель одночасно. Підробляє на подіумах, буде демонструвати мою нову колекцію. Класний хлопець. На кількох роботах гарує – утримує маму, хвору бабцю і трьох молодших сестер… Чоловік! А ми про нього: «дівчинка, дівчинка»…

Уся компанія засиділася у салоні до опівночі. Наступного дня Ірина так і не відписала Валі Гевелінг, часу не було. І наступного дня, і через три дні.

У день хрестин Ірина переконалася у своїх підозрах: її неабияк бентежив той факт, що зараз до них приєднається Андрій. І згодом, будь-якої хвилини, вона знала, де саме він перебуває. Наче чутливий локатор, була налаштована на колишнього чоловіка, незалежно від свого бажання чи небажання вловлювала його пересування. Це нервувало і позбавляло притаманної їй безтурботної привабливості.

Сонька, не спільна похресниця, а їхня кровна дитина, навпаки, аж світилася від щастя: висіла на батькові, обіймала матір.

– Що з очима? – запитав Андрій Ірину, коли вони опинилися поруч. – Колір трохи змінився.

– Це лінзи, – відповіла вона. – Я тепер лінзи ношу.

– Не шкодуєш, що погодилася?

– Бути хрещеною? З тобою? Ні. А ти?

– А я шкодую. Страшенно шкодую вже кілька днів, що майже не їв минулого вівторка твою баклажанну ікру. Який дурень!

Їй навіть подобалося, що вони так легко спілкуються між собою після років мовчання й відчуження. Тепер вони майже як родичі. Тільки б серце так щемливо не стискалося…

Після церемонії у церкві поїхали кількома машинами у «Зубрівку». Магда відразу пішла вкладати дітей спати у дальній кімнаті, а жінки – готуватися до гостини у саду під яблунею. Коли повсідалися за стіл, Ірина опинилася біля Андрія та Соньки.

…Танці давно були у розпалі, коли Андрій нарешті запросив і її. Вона вже й забула, які його руки і плечі на дотик.

– Хочу тебе запитати. Можна?

Вона кивнула.

– Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала?

– Хочеться відповісти: «А тобі що з того?» Але скажу чесно: ще ні.

– А Олег виявився не тим чоловіком?

– Який Олег? – не зрозуміла вона.

– Який Олег! Той самий. До якого ти пішла. Завжди хотів знати: воно того вартувало?

Ірина аж призупинилася. До чого тут Олег? Вона взагалі про нього забула. Це була просто закоханість – необтяжлива, безпристрасна. Вона навіть думала колись, що Андрій нічого про це не знає. Так… безпечний флірт…

– Послухай, – почала заводитися Ірина, – ми з тобою ніколи не говорили про те, що сталося. Такі речі немає сенсу обговорювати. Або приймаєш і живеш із цим далі, змирившись. Або не приймаєш і йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чіпляй.

Андрій мовчав, щось обмірковуючи.

Музика змовкла. Сіли за стіл. Його настрій помітно змінився, у неї пекло в очах.