– Зараз, – лише й сказав.

Вона чекала.

Через кілька хвилин згріб свої фішки й підвівся. Відійшов ненадовго до віконечка, повернувся, розіпхав по кишенях п’ять пачок купюр, а тоді просунув собі попід руку долоню Луїзи.

– …У Монако, – по дорозі до виходу Луїза заговорила так, ніби вони щойно зробили паузу в розмові, – дозволено грати у казино лише іноземцям. Мешканцям Монако вхід туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?…

– Симпатична майка у тебе, – відповів Кінь. – Але трохи недоречна до обстановки. І тобі, Лу, зовсім не личить.

Луїза усміхалася.

Потенційний (до нинішнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цікавістю провів очима дивну пару до самих дверей.

Оформила відпустку і перші три дні працювала за ноутбуком вдома. Проте швидко збагнула, що так справи не підуть, у цих умовах вона книжку напише хіба через десять років. Вдома на очі постійно потрапляла якась робота, хлопці просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали і знову височіли у мийниці. Писати вдавалося уривками. Щойно справа піде, як то одне відволікає, то інше.

– Галко, давай до нас. Пропоную спокій і гостьову кімнату в піддашші. Перебирайся хоч на усю відпустку, – запропонувала Магда.

– На три дні, – погодилася Галя.

Віктор на прощання ображено запитав:

– Що залишаєш нам їсти?

– Уявіть собі, що ви у поході, у горах, без мене, – відповіла Галя. – Такий собі екстремально-експериментальний похід на виживання.

Побут чіплявся за неї реп’яхами, не відпускав на свободу. Нічого, не пропадуть. Скільки можна дорослих чоловіків бавити? Майбутні невістки не подякують за безпомічних маминих синочків. Та й самі хлопці, звиклі до постійної жіночої опіки, навряд чи почуватимуться впевнено у сімейному житті. Як не навчила з дитинства побутовій самостійності, то хоч зараз варто спробувати.

…З прочиненого вікна мансарди у «Зубрівці» було чути, як Магда заколисує дітей у садочку. З кухні линув стишений брязкіт горняток – мама Магди мила посуд. Стежкою до воріт простував Ігор (напередодні ввечері він випер нагору до Галі своє нове творіння – липовий столик із кількома зручними шухлядками), він впівголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на відвідуваність форуму? Не бачу зв’язку…» Від густої кучми рудих чорнобривців на підвіконні йшов гіркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама із цими квітами робила екзотичні канапки: хліб, намащений маслом, прикрашала пелюстками чорнобривців.

У мансардній кімнаті Куричів робота пішла скоріше, і Галя забула про все. Відчувши голод, пошукала поглядом мобілку й очам не повірила. Час, що висвітився на екрані, показував – минуло чотири години. Чотири години! А наче сорок хвилин.

Спустилася на кухню.

На столі лежала записка: «Ми у поліклініці на огляді. Борщ на плиті. Решта – у холодильнику, на вибір». Галя зробила собі дві канапки, зварила кави і піднялася до себе.

На неї чекав герой майбутньої книжки – молодий талановитий скульптор Георг Пільзе. Італієць по батькові, німець по матері, народився у Південній Німеччині в багатодітній сім’ї. Вирізані ним із дерева херувими були схожі на його молодших братів і прикрашали інтер’єри кількох бюргерських будинків у містечку. Георг удосконалював своє вміння, жадібно опановував секрети ремесла. Заможні містяни наввипередки замовляли у нього різьблені орнаменти з фігурками людей, ніхто не хотів мати звичайних підпорок до балок на стелі.

Але Георгу не судилося тихе спокійне життя, доля зробила крутий поворот, змусила тікати від правосуддя за вбивство вітчима, алкоголіка й домашнього деспота. Після багатьох пригод і поневірянь опинився у маленькому містечку Бучач, у східній провінції Речі Посполитої. Чутки про майстра-відлюдника, який називав себе Іоаном Пінзелем, дійшли до магната Миколи Потоцького, той запросив художника стати придворним скульптором. Із середини сорокових років вісімнадцятого століття Пінзель брався за найскладніші замовлення, працював у тандемі з архітектором Бернардом Меретином. У руках Пінзеля дерево робилося слухняним, наче віск, перетворювалося на усе, чого бажав майстер.

Невибагливий у побуті Пінзель був примхливим і перебірливим у роботі. Микола Потоцький схвально приймав усі дивацтва майстра: і зубаті усмішки його янголів, і неприродно вигнуті пальці його святих… У Бучацькому костелі й Бучацькій ратуші, костелі у Городенці, у кафедральному соборі Святого Юра у Львові – усюди, де були роботи Пінзеля, обличчя скульптур лякали й водночас приваблювали емоціями, кожен глядач трактував їх по-своєму. Численні складки одягу роздмухував вітер, крізь застиглу драпіровку тканин рельєфні тіла випромінювали потужну життєву енергію.

Ідея створити водночас найпростішу і найскладнішу скульптуру виникла, коли майстрові виповнилося сорок, коли він сягнув вершини майстерності.

Але саме тепер усе, що виходило з-під різця, не влаштовувало його. Поєднати високе й низьке, небесне й земне, вдихнути у дерево можливість впливати на людину та її життя безпосередньо, у прямому сенсі – як це зробити?…

Пінзель одружився вже зрілим чоловіком. Двадцять років він не міг забути свого юнацького кохання, яке втратив разом із батьківщиною. Усупереч очікуванням і сподіванням бучацької громади відомий і вже заможний Пінзель-Пільзе взяв за дружину не найпершу наречену містечка і не доньку одного з найбагатших людей Галичини, а скромну вдову Маріанну Єлизавету Кейтову з роду Маєвських. Минуло ще кілька років, і лише після народження другого сина Пінзель створив нарешті те, чого прагнув. Це було звичайнісіньке з вигляду яблуко у натуральну величину, вирізане з місцевої липи, найкращого, на переконання майстра, матеріалу. Наче правдивий плід, воно мало плямки, червоточинки і навіть скручений зів’ялий листочок на черешку. Форма його – трохи викривлена – здалеку нагадувала голову янгола з надутими щічками. Лише випадково або за підказкою автора глядач міг довідатися про його таємницю: яблуко слухалось повороту двох рук у протилежні сторони, розчахувалось надвоє. Місце з’єднання можна було знайти не відразу, а здогадатися, що яблуко має секрет, і поготів. Усередині плоду ховалися тендітні чарунки з насінням, а з тунелю хробачого ходу виглядав черв’ячок.

«Як тобі це вдалося? – здивовано запитала дружина, вперше відкривши диво-яблуко. – Це ж неможливо!» – «І неможливе стає можливим, якщо цього дуже хотіти, – відповів задоволений Іоан. – Ти мала колись велику мрію? Таку, за яку готова була заплатити будь-яку ціну?» Пані Пінзельова знизала плечима і, розглядаючи нутрощі яблука, згадала, як палко вона хотіла стати дружиною Іоана Беренсдорфа, який навіть у її бік не дивився. Вона мовчки стулила дві половинки яблука, похитала головою…

Через кілька місяців Пінзель помер від сухот. Через рік пані Пінзельова знову вийшла заміж. За Іоана Беренсдорфа. І переїхала з чоловіком до Баварії. В одному з її куфрів Галичину залишало і яблуко Пінзеля.

…Галя знала, що саме так розгортатимуться події у її книзі, але кістяк сюжету ще не огорнувся деталями й характерами. Наразі вона писала тільки другий розділ, у якому Георг переступає поріг свого дому і бачить вітчима з налитими люттю очима та молодших братів-херувимчиків, які ховаються під ліжком від важких кулаків пияка.

Задзижчала на столі мобілка. Не чекаючи звукового сигналу, Галя натиснула на кнопку, зауваживши, що телефонує чоловік.

– Довго ще там сидітимеш? – навіть не привітався Віктор. – У тебе що, свого дому немає?

– Я у Магди з Ігорем, ти ж знаєш, – відповіла вона, тамуючи роздратування від його невиправної манери спілкування. – Пишу книгу. Я тобі говорила.

– Потрібна ти там! Люди мають двох маленьких дітей, та ще й ти звалилася на голову. Давай додому!

Галя відключила телефон, ледве стримавшись, аби не жбурнути його. Змусила себе повернутися у той настрій, у ту хвилю і ті слова, туди, де перебувала щойно, до дзвінка.