– Пукає! От насправді те, на що ніхто до трьох місяців не здатний без сторонньої допомоги. Далеко дівка піде!

Магда вправно вмостила свій скарб на згині руки, приставила до крихітного ротика пипку на пляшечці з кашею. Нетерплячій голодній Соньці не відразу вдалося упіймати гумову насадку, вона кумедно потрусила головою з боку в бік (усі дружньо засміялися) і жадібно присмокталася, запрацювала, як маленький насос, аж ніс вкрився бісером поту.

Подруги не зводили очей зі священнодійства, що заворожувало. Забули, що квапилися. Усі справи були зараз несуттєвими порівняно з тим, що робила Магда.

…Наступної середи зустріч не відбулася. Галя була у відрядженні у Києві, а Луїза – на зйомках у замку в Підгірцях. Ще через тиждень Ірина мусила саме у середу їхати на Волинь, щоб вибирати на фабриці тканини під замовлення. Коли ж нарешті, за кілька днів до початку зими, усі зібралися у «Зубрівці», Магда повідомила, що вона вагітна. Термін – три місяці. Виходило, що Магда завагітніла відразу після народження Соньки.

«Колекціонер» Джона Фаулза її приголомшив. Серед книжок, прочитаних останнім часом, цей роман був найсильнішим. Галя читала багато й урозкид, по кілька книжок одночасно.

«Жодного дня без книжки!» – іронізував чоловік, заходячи у спальню, де Галя перед сном, у піжамі, гортала сторінку за сторінкою. На тумбочці у прозорому пластиковому ящику чекали своєї черги стоси нових і старих книжок. Про Мариніну, Донцову, Устінову думала самовпевнено: мені б вільний час – і я б так змогла, якби постаралася. Вони талановиті, але і я не ремісник.

Після ж Фаулза, як після Джойса чи Воннегута, робила висновок для внутрішнього користування: а так не зможу. Так одиниці можуть. Прихована від усіх гра: можу – не можу. Але ж вона і на рівні Донцової не пробувала. Може, то лише здається, що це діло тобі до снаги, а чи вийде насправді – лише результат покаже. Бодай спробувати дотягнутися до верхівки своїх можливостей! Навіть задля того, аби довідатися, де є ця верхівка, на якому рівні…

Вона ретельно підготувалася до інтерв’ю з Віктором Єрофеєвим, письменник мав приїхати до Львова з Москви. Погортала роман «Російська красуня», який читала кілька років тому. Подивилася чергову телепрограму «Апокрифи», яку вів Єрофеєв. Проковтнула в українському перекладі роман «Хороший Сталін», дійшовши висновку, що і ця книжка Єрофеєва, як «Колекціонер» Фаулза, – справжня, таку зі швидкістю двадцять сторінок на день, як майстрині жіночих романів, не напишеш. Занотувала у блокноті запитання до письменника. «Зараз ви більше читач чи письменник? Яка книжка лежить у вашій дорожній валізі? Чи виникало бажання змінити прізвище, адже у літературі вже є В. В. Єрофеєв – ваш тезка? У “Хорошому Сталіні” ви сказали: “Можливо, я – найвільніша людина у Росії…” Що означає, по-вашому, “вільна людина”?» А найбільше Галю цікавила технологія його письменництва. Як він пише? До дрібниць – як? Ручкою, друкує на машинці, працює на комп’ютері? Коли? Вранці, вдень, вночі? Скільки може написати за один «підхід» – і скільки днів може не писати? Як чистить свої тексти? Кому першому їх показує?…

Інтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зірвалося. Він був би здивований, якби дізнався, що ця усміхнена енергійна редакторка журналу за півгодини до зустрічі з ним мусила пити ліки проти посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на півсклянки води згідно з інструкцією.

Дожила до сорока п’яти років і не знала, що таке похмілля. Тепер знатиме: ніби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї від утоми, тільки ще гірше. Занадто легко вчора пився кагор на дні народження Єрохіна.

А може, кагор був «палений»?

– Кагор п’ють як ліки, – пояснила Луїза, приїхавши вранці рятувати подругу.

Вона ж і купила в аптеці, що треба для порятунку.

– А ти скільки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобі кагору не скоро забажається…

Скарбничка відчуттів, емоцій, смаків, запахів поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повірити на слово тому ж Єрохіну, який нерідко страждав уранці від наслідків бурхливо проведених вечорів. Але ж ні, треба в усьому переконатися самій. Власний досвід – перш за все. От і переконалася. У найневдаліший момент.

Віктор Єрофеєв, старіючий хлопчик із тонкими білими руками та випуклим черевцем, був дуже подібним до себе п’ятирічного з давнього фото на звороті книжки. Він, власне, їй тим і сподобався, що не втратив, не розгубив дитячих рис на обличчі, а особливо тим сподобався, що вмів вибирати. Місце у напівпорожній відкритій галереї ресторану обрав неспішно, навіть із задоволенням, із передчуттям смачного обіду. Ґрунтовно вивчив меню і після уточнювальних запитань до офіціанта («на грилі? у печі?» й таке інше) замовив грибний суп із лисичками, качку із журавлиновим соусом, кухоль пива, стопку горілки, яку випив під гарячі страви у три прийоми, і замовив ще.

Галя вибрала грецький салат і каву згодом. У салаті домінував смак орегано. Вона часто замовляла саме цей салат, ніде його не готували однаково.

Люди або вміють одночасно їсти і розмовляти, або не вміють. І від цього залежить, наскільки приємним чи відразливим буде спільний обід. Єрофеєв умів. Апетит посилювався від споглядання того, як він акуратно, із задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львів як місто, оповите таємницею, зі своїм ритмом, місто, яким хочеться гуляти неспішно, бо воно розраховане саме на крок…

– Ми йшли з вами сюди і згадували мою бабусю, – говорив Єрофеєв. – Те місце з «Хорошого Сталіна», де вона захоплена бурхливою діяльністю на кухні: виварює білизну, орудує важкезною праскою… Так от, вільна людина вирізняється передусім бурхливою енергією. Квола людина не може бути вільною.

– На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вільних людей?

– Мені цікава людина, що думає. Тому й запрошую відомих людей, які вміють думати. Нещодавно був Роман Віктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмі говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого більше любить: чоловіки жінок чи навпаки… Здавалося б, хіба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрість, зраду, егоїзм… І от коли ми разом розмірковуємо про базові людські якості, виявляється, що ми себе не те що переоцінюємо, а недооцінюємо… Справжня література тільки-тільки-но починається, головне її завдання – дослідження людини, її стану. Найцікавіше зараз у літературі – як функціонує людина…

– Беретеся до роботи в якомусь особливому стані?

– Про це слід дуже обережно говорити. Це ж не плавання – навчився і пливеш. Це як чоловіча потенція: сьогодні є, а завтра ні. І не пояснити собі, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторінок, про які ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Російській красуні». І раптом знайшов, раптом пішло, немов хтось почав диктувати. І я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю інтонацію, і спішив усе записати. Я тоді зрозумів, що письменник не пише. Він лише чує. Немов намагаєшся розібрати слова у радіостанції, а її глушать, і вони зникають. У «Російській красуні» є такі деталі, які я ніколи не знав про жінку, і жодна жінка мені це не розповідала. Можу заприсягнутися, що є певні енергії, які приводять у літературу.

– Ви потім сильно правите свій текст?

– Я правлю ту саму «отсєбятіну», забираю те, що не розчув і придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалі, говорити про літературу – це брехати постійно. Наявність ідеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зійтися, збігтися, злитися в одне ціле. Ідея – як хробак, і назустріч цьому хробаку має виповзти інший. Кажуть, письменник – майстер слова. Неправда. Він раб слова, він йде за ним, він слабший за своє слово. І що кращий письменник, то менше відповідає за свій твір…