Магда внутрішньо зіщулилася від дубової делікатності Гурської.

Вираз обличчя Луїзи не змінився, він міг означати що завгодно, навіть стримане зацікавлення.

– Це, мабуть, на Першому, – сказала вона, уважно вислухавши тираду Гурської, – у них хороша програма про здоров’я. Нещодавно показували, як позбавлятися таких вусів, як у тебе. Кілька сеансів електроепіляції – і зайве волосся на обличчі немов рукою знімає…

Уже біля хвіртки, кинувши косий погляд у бік дому, Гурська впівголоса зауважила Магді:

– Луїза ще заміж не вийшла?… Та й куди їй! З таким характером…

«Ще раз почне напрошуватися у гості – відшию», – пообіцяла собі Магда, направляючись до яблуні, аби глянути, чи спить Сонька. Викладеною пласким річковим каменем стежкою назустріч їй йшла Луїза, світилася тихою усмішкою. Приклала вказівний палець до губ, завернула подругу: усе добре, спить. Стіл до чаю накривали на веранді, звідси добре було видно не лише візочок, а й краєчок розпашілої Соньчиної щічки.

– Ти її не занадто кутаєш?

– Нормально.

– Що це ти маєш? Невже «Наполеон»? Твій?…

– Мій. Позавчора спекла, поки Сонька спала. Ігоркові хлопці з роботи приходили. А вони завжди замовляють: «Ми все принесемо, ти лише свій “Наполеон” зроби». Серед чоловіків, я давно зауважила, ласунів не менше, ніж серед жінок. Я й для нас кусень врятувала. Але не знаю, чи варто пригощати. Вранці випила кави зі шматочком, і щось мене нудить. Заварний крем підступний, два-три дні, і можна отруїтися. Я вже колись таку халепу мала.

– А де він був? Хіба не у холодильнику?

– Та у холодильнику, не мав би зіпсуватися.

– Дай-но. – Луїза відрізала тоненький шматочок листкового пляцка, поклала до рота і примружилася від задоволення. – Смакота! Що ти вигадуєш? На стіл! Поглянь, що я принесла: справжню грузинську чурчхелу. Ти коли востаннє чурчхелу їла? Подивися. Які горішки міцненькі! А який кожушок смачний! Знаєш, як її роблять? Я колись у Тбілісі бачила. Фундук збирають на нитку, як намисто, а потім занурюють у гарячий сироп із винограду і ще чогось там смачного. Заїхала на базар, побачила – і аж смак її у роті відчула. «Справжня?» – запитую у продавця. «Абіжяєш, слюшій!» – відповідає.

– Грузин?

– Наш. Пожартував. А чурчхела справжня.

Накривали на стіл, витягуючи з шухляд найкращий посуд і найгарніші серветки. У «Зубрівці» речі не чекали особливого випадку та кращих часів – спілкувалися з людьми як не щодня, то хоча б щотижня.

Магда розводилася про Соньку, про те, який у неї характер впертий, яка вона розумна і як усе розуміє.

– Це не тільки я та Ігор так думаємо. Ольга Степанівна, медсестра, що допомагає мені доглядати Соньку, теж дивується…

– Магдо, – раптом встряла у монолог Луїза, – ти якось по-іншому пахнеш.

Та розгубилася:

– Чого лякаєш?… Може, дезодорант підвів?

Луїза аж розсміялася. Магда, незважаючи на роботу в садку, завжди мала свіжий манікюр, охайний педикюр, щодня мила голову, і парфуми у неї були першокласні. Затята акуратистка. А зараз і поготів.

– Та ні! Хороший такий запах. Новий.

– Ну, може, від Соньки щось передалося.

– Ні. Саме ти останнім часом пахнеш трохи по-іншому, ніж завжди. Щось таке, знаєш, ніби тісто, накрите рушником, підходить. Чи щойно видоєне молоко пронесли поруч у відрі.

Зовсім збила Магду з пантелику.

Ірина з Галкою приїхали разом. Попередили, що на годинку, не довше. А довше у Магди й не вийшло б. Сонька прокинеться, треба кашку запарити, нагодувати. Кашки для немовлят тепер не варять. Заливають порошок окропом, розмішують – і готово.

Сходили учотирьох до яблуні мало не навшпиньках, постояли над візочком. Сонька уві сні корчила гримаски: піднімала здивовано біляві бровенята, хмурилася, усміхалася одним кутиком рота. Спостерігачі, стримуючи сміх, обмінялися враженнями за допомогою жестів та міміки, повернулися на веранду розчуленими.

За чаєм Ірина повідомила, що закохалася. У водія маршрутки. Другий день про нього згадує. У тому, як він відсторонено, без суєти брав у пасажирів гроші й видавав решту, було стільки стриманої чоловічої гідності, що вона аж задивилася.

– Є три речі, на які людина може дивитися безкінечно. Знаєш, Ірино? – втрутилася Луїза. – На щось там, ще на щось там і на гроші біля водія маршрутки.

– На руки його задивилася, – не дала себе збити з романтичної хвилі Ірина. – Ні, правда, дівчата. У нього такі гарні руки… і жести… І погляд. Такий… самодостатній. Що не кажіть, дівчата, а в будь-якому середовищі можна зустріти чоловіка своєї мрії.

– Поки він не заговорить… – уточнила Луїза.

Галя більше мовчала. У журналі важко йшла розкрутка власної системи розповсюдження, рекламна служба ніяк не могла вийти на заплановані показники, не вдавалося наразі відчутно підняти людям зарплатню. Не хотілося вантажити дівчат своїми проблемами.

Луїза розповіла, що отримала по і-мейлу лист із Києва, від своєї однокласниці. Вони час від часу обмінювалися враженнями про фільми, книжки, зустрічі з людьми, описували одна одній сукні Ніно Катамадзе на концертах у Києві та у Львові, а повернувшися з подорожей, порівнювали, як по-різному сідає сонце у Балтійське море в Юрмалі та у Сколе в Карпатах.

Луїза розповіла однокласниці про яблуко, яке вони купили в секонд-хенді. А та відповіла, що свого часу майстер Пінзель, скульптор-загадка вісімнадцятого століття, вирізав із дерева яблуко-сюрприз, яке загубилося у часі. Чи не його знайшли серед вживаного мотлоху у Львові?

– Та яке там вісімнадцяте століття! – відмахнулася Ірина. – Цьому яблуку мало би бути тоді років двісті п’ятдесят. А наше – за найсміливішою версією – десь із тридцятих років двадцятого століття, а швидше з п’ятдесятих. Хоча й справді тонка робота, ніхто не сперечається…

А Галя запалилася:

– Завтра ж подивлюся в Інтернеті, що там є про яблуко Пінзеля! Маю вдома альбом Пінзеля, але нічого навіть схожого, наскільки пам’ятаю, там немає.

– Галко, який Пінзель? – Ірина іронічно дивилася на подругу.

– Однаково запитаю у Возницького. Ніхто краще за директора картинної галереї не знає, міг Пінзель щось подібне втнути чи ні. Борис Григорович стільки скульптур Пінзеля свого часу врятував для галереї, він руку майстра пізнає. Або принаймні скаже, хто це міг зробити.

Магда встала, підійшла до краю веранди, подивилася на Соньку, повернулася було за стіл, але щойно присіла, як дитя заплакало. Усі підхопилися, штовхаючись, побігли, обережно дістали дитину з візочка, примовляючи до неї усілякі ніжності.

Приготування їжі для Соньки виглядало як священнодійство. Під керівництвом Магди відміряли сто грамів спеціальної води для немовлят, із пластикової літрової пляшечки з червонощоким грубасиком на етикетці. Про таку воду дівчата й не чули. Коли вода закипіла, розвели порошок із пачки й залишили кашку вистигати.

Тим часом Магда поміняла донечці памперс, обтерла маленьку, рожеву і зморщену дупцю вологою серветкою, припудрила присипкою.

– Перед їжею – гімнастика, – оголосила вона.

Обережно розтерла крихітні ніжки й ручки. Спритно перевернула дитину на животик. Сонька тримала голівку, невпевнено похитуючи нею, і була схожа на кульбабку на вітру.

– Моє ти жабенятко, – розчулено мовила Магда, – а ну, повзи.

Підставила під лялькові ступні свою долоню. Дівчинка сперлася, зігнувши ніжки, справді по-жаб’ячому відштовхнулася від руки, пірнула вперед і дзьобнула носом махровий рушник.

– Добре! – підтримала її Магда.

Поправила ручки-лозинки, підсунула під рожеві п’яточки долоню, і знову Сонька, крехчучи, як стара бабця, зробила смішний різкий рух вперед, пукнула і втнулася чолом у м’який рушник.

– Моє ти сонечко! – підхопила доню Магда, спритно запакувала її у памперс, бодік, фланелеву сорочечку та повзунки.

– Як вона помітно прогресує, – похвалила Галя.

– Голову тримає! – задоволено погодилася Магда. – І це у два місяці, дівчата!