– Подібні, – погодилась Ірина.

– Губи у мене – татові, а очі – твої. А ніс невідомо чий, ніс можна було б трошки підправити.

– Що ти їла?…

– Нічого.

– А суп? Не буду тобі більше супи варити, коли так… Пішли, щось смачненьке придумаємо.

Вони розклали полуницю на дві великі тарілки й залили її йогуртом. На кілька хвилин на кухні запанувала тиша, було чути лише енергійний стукіт ложок.

– Чому ми ніколи не святкуємо мій день народження разом? – видала Сонька зненацька. – Усі разом: я, ти, тато, його друзі, твої друзі, бабуся одна, бабуся з дідусем друга… Розбіглися, то й що, вже не можна спілкуватися? Он у Оксанки Забродько на її дні народження сидять за одним столом мама з новим чоловіком, тато зі своєю дружиною й усі родичі. А у нас – спочатку з тобою святкую, потім з татом. Де справедливість?

– Я не впевнена, що у такому випадку за столом панує невимушена атмосфера, – відповіла Ірина не відразу.

– У Оксанки? Жодної напруги не помітила. Навпаки, дуже прикольно було. Не розумію, що такого можна було одне одному зробити, щоб навіть на дні народження дитини не бачитися? А як ви будете мене заміж видавати? Теж по черзі?

– Ти що, заміж зібралася?

– Не лякайся, наразі ні. Але ж думаю про майбутнє, на відміну від багатьох.

– Я іноді теж думаю про майбутнє і теж колись вийду заміж.

– Мамо, ти що сказала? Яке заміж? За кого?

Ірина витримала паузу.

– Мамук!

– Не мамукай. Я пожартувала.

– Ф-фу! – з полегшенням видихнула Сонька. – Заміж! Хіба за тата! Він досі вільний. Інших гідних кандидатур наразі не бачу… Чи є?

– Сонька-чомучка. Із купою запитань. Від трьох років ти така.

– А ти все життя маєш звичку уникати деяких відповідей. Зі мною таке не проходить. То що? Є кандидатури?

– Гідних немає. Але обіцяю тобі сказати, коли виникнуть. А ти мені, добре? Інформація за інформацію. Довіра за довіру.

– Домовилися. Дивися, щоб не здурила.

– Коли я тебе дурила?

– А з вошами? Забула?

Сонька вже колись нагадувала Ірині ту давню історію. Знала б Ірина, що донька запам’ятає її назавжди, десять разів би подумала, перш ніж зробити. Це сталося влітку, коли Сонька перейшла у п’ятий клас. Вона відпочивала у селі в Андрієвих батьків і щодня купалася з дітьми у ставку. Пірнала, ходила потім з мокрим волоссям. Ірина побачила розсипи гнид, розчісуючи довге густе волосся доньки. Ірина не була впевнена, що це саме гниди, поки не підхопила на ніготь іще й дрібонького рухливого жучка. Тоді й зрозуміла, що це за створіння. У неї перехопило дух.

– Сонько!!! – вигукнула так, що донька аж підстрибнула. – Та ти ж вошей привезла!

Сонька зблідла. Вона знала, що таке воші. Дві активістки з їхнього класу якось привели до кабінету медсестри тихоню Валю Дробчик, роздивившись у розділі її волосся на потилиці дрібненьких жучків. Валя впиралася і плакала, але до санітарів класу приєдналися кілька помічників, і носія паразитів допровадили до медкабінету. Медсестра викликала батьків Валі, а усьому класу влаштували медогляд. Після того інциденту Сонька дістала страх перед вошами і кілька разів згодом просила маму подивитися, чи відразливі створіння часом не перестрибнули на неї з бідолашної Вальчиної голови. І через кілька місяців вона таки почула те, чого так боялася: «Сонько! У тебе воші!»

– Тільки нікому не кажи! – благала вона.

– Боже, що ж робити? – не чуючи доньки, міркувала вголос Ірина. – Доведеться, мабуть, волосся обрізати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…

Увечері Соньці намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розірваним целофановим пакетом, потім, після ретельного промивання, мама довго визбирувала на газету маленьке відразливе насіння, а Сонька бридливо за цим спостерігала з-під довгих пасм. Наступного дня до них зайшла сусідка-гладуха, мама трьох дівчат-погодків, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусідка позичила міксер і, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у чуприну.

– Бачиш, – сказала Соньчиній мамі, – усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засіб пречудовий. І де ти, дитино, тої гидоти набралася?…

Одинадцятирічна дівчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у більш досвідченої сусідки, та, мабуть, теж мала таку проблему зі своїми дітьми. Знайшла тоді мамі виправдання. Але попри все у самісіньке серце вразило її відкриття: вона просила маму нікому не розповідати про її ганьбу, але сусідка, чужа тітка, мати її дворових подружок, так просто, між іншим, продемонструвала свою обізнаність у такій важливій таємниці.

Про те, що давня історія засіла Соньці у пам’яті, Ірина не знала б, якби через кілька років донька їй сама про це не розповіла.

– Сонько, я вже усвідомила свою помилку. Скільки ще будеш про це нагадувати? Я ж не починаю нудіти, чому ти знову не попрасувала білизну. Хоча підстави є.

– Ти ж сама своїм дівчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. І спокійно лягаєш спати, коли у кімнаті височить гора непрасованих лахів. А потім, коли маєш настрій, за годину вернеш гори. І у мене так само. Чому ми маємо бути як усі? Людина керує побутом, а не побут людиною.

– Не пам’ятаю, аби я таке казала.

– Про побут і людину? Це мій вислів. Але зміст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешіптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличці.

– Скажу, тільки ти – нікому. Ані пари з вуст.

– Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємні бажання виконує?…

Кінь знову засів у казино. Другий день не бачив світла Божого, не відчував голоду і часу, лише пив, хмелів і що далі, то більше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, та не міг зупинитися. Гроші самі йшли йому до рук.

Отямившись від новини, Луїза пішла у наступ. У глибині душі вона навіть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до цього.

Вирушила у ненависний заклад, гладенько зачесавши волосся в низький вузол, у діловому костюмі, без жодної прикраси – синя панчоха, та й годі. Обслуговувальний персонал був з іншої зміни – жодного знайомого обличчя. Біля входу мовчки показала охороні паспорт, зайшла усередину, там було занадто тепло. Скинувши жакет, із лінивою грацією кішки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упізнала здалеку. По дорозі – які люди! – зустрілася поглядом із власником мережі швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства її телепрограми, а тепер він здивовано прикипів очима до Луїзи та напису на її топі. Лисий, що сидів з ним поруч, теж. Вона усміхнулася в їхній бік і, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкі плечі. Він озирнувся, побачив Луїзу, і його обличчя розпливлося у широкій усмішці. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило від збудження: стосики фішок височіли біля його ліктя. Вона відступила на крок, він коротко глянув, тоді ще раз. На чорному топі тендітної жінки била по очах строката аплікація: кілька літер і висока квітка на довгому стеблі посередині слова: «Від (квітка) бися, сКАЗИНО!».

Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке саме враження, як неусвідомлене «бл…дь!», яке злетіло з губ його п’ятирічної Наталки років із двадцять тому. Він привів тоді доньку на дитяче новорічне свято у центр профспілок. Натка у костюмі сніжинки чемно дочекалася своєї черги до мікрофону і нарешті опинилася біля Діда Мороза, той уже запустив руку в червоний мішок за подарунком для неї. «Моя!» – гордовито кивнув Кінь своїм колегам. Дівчинка витягнула тоненьку шийку, набрала повітря у легені. Але у цей момент хтось із дітей штовхнув на неї двох хлопчиків-зайчиків. І розчулений тато разом із усім залом почув підсилений мікрофоном вигук дівчинки…

Наталка, вже доросла заміжня жінка, взагалі не вживала брутальних слів. Від Луїзи він теж їх не чув. Те, що ніколи не злітало з її вуст, особливо дико і виклично читалося на рівні її серця.

Кінь мовчки розвернувся до столу, повернувся у гру.