Підлетіла весела Луїза, потягнула Андрія до танцю. А Кінь запросив Ірину, узявши її за руку.

Тільки-но знову опинилися за столом, Андрій нахилився до колишньої дружини:

– Ірко, треба поговорити. Що ми як дикуни?! Я маю кілька запитань, які мав би поставити тобі вже давно. Але ніби й сенсу не було… Пішли на веранду.

– Ти що, вже їдеш? – запитав Курич.

– Мушу їхати, – відповів Андрій, відсуваючи крісло Ірини. – Зараз їду. Через десять хвилин.

На веранді вона встала так, аби її обличчя трималося у тіні, а на його падало світло від ліхтаря.

– Давай свої запитання.

– Ти любила Олега?

– Що за дурня?

– Так чи ні?

– Ні, звичайно.

– Чому ж тоді ти пішла до нього?

– Я пішла від тебе, а не до нього.

– Чому ти пішла, якщо ти його не кохала?

– Я не збиралася з ним жити! До чого тут він?… Взагалі до того, що сталося між нами?

– А що тоді сталося між нами?

– Я не хочу про це говорити.

– Годі! Це ж серйозні речі. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тоді, якщо ти не пішла до Олега через своє велике кохання?

– Яке, до дідька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було між нами! Чи, може, ти думав, я почну розбір польотів? Піду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобі істерику? Чого ти від мене чекав?…

– Якою медсестрою?

– З якою ти був у Тисовці!

– У якому Тисовці? Що ти говориш?

– У Тисовці! Я тоді тебе запитала, чи справді ти був у Тисовці. Ти відповів, що був. Подробиці мене вже не цікавили.

– Коли?… Коли ти мене запитала?

– Коли повернулася з Лондона, а ти нібито з Синевиру, а насправді – з Тисовця.

– Я не був у Тисовці! Я ніколи не був у Тисовці!

Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона – з темряви, він – у світлі вуличного ліхтаря. Він говорив правду.

– Ну як не був? – На неї раптом навалилася страшна втома. – Ти сам мені тоді зізнався, що був.

– Ірко, я тоді повернувся із Синевиру. А у Тисовці не був дотепер. Де завгодно був, а там ніколи. Міг би вже не раз кататися там на лижах узимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влітку. Але так сталося – я там ніколи не був. До чого тут Тисовець?

– Ти був там тієї осені з тією медсестрою. Мені сказали, а ти сам підтвердив.

– Ми з тобою ніколи про це не говорили! Я не міг тобі сказати, що там був, якщо я там не був!

– Якби ти мені цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрію, сам… мені… сказав.

Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очі, могла б вирішити, що усе їй лише привиділося. Або що вона з’їхала з глузду. Він справді ніколи не був у Тисовці. Це було очевидно.

– Ти був тоді на Синевирі?

– Так.

– З медсестрою?

– З хлопцями. До чого тут медсестра?…

Несподівано гучно озвалася його мобілка.

– Скоро буду, – відповів він і запхав її у кишеню. – Яка дурна підстава… Чому ми з тобою нормально не поговорили тоді? Я – тому що не хотів руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодного сумніву не виникало. А ти чому тоді не спробувала з’ясувати, що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у голові, не можу впіймати. Почекай… А хто тобі сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага…

Ірина дивилася на нього, нічого не розуміючи.

– От що я тобі скажу. – Щось в обличчі Андрія знову змінилося. – Я тоді був виконувачем обов’язків, мав стати головним. А потім мене вже не хотіли призначати. Через розлучення. І через те, що почав пити… Але завідувач здороввідділом підтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе дуже вчасно усе розповіли, з фотографіями та подробицями від очевидця. А от хто тобі сказав?

Знову задзвонила мобілка. Андрій збив дзвінок.

– Лікарка одна. Вона тебе знала. І ти сам мені це підтвердив.

– Сам… Це був жовтень, ти приїхала у неділю, двадцять п’ятого. Я приїхав перед тобою за три дні, забрав Соньку від мами. Тобто забрав її через два дні, бо був день народження Стахіва і ми перебрали…

І тут він завмер, голова відкинулася назад. І він вилаявся так грубо і багатоповерхово, як ніколи вона від нього не чула.

– Ірко! Ми були у ресторані «Тисовець»! Я був у «Тисовці», усе правильно. Я навіть не пам’ятаю, щоб ти мене про це запитувала. Але я був у «Тисовці»! І, звичайно, сказав тобі – так. І навіть якщо ти роззлостилася або… я не знаю, сваритися почала, то було через що. Ми з хлопцями тоді перебрали зі спиртним. Я навіть не пішов наступного дня на роботу, попередив своїх по телефону. Голова розколювалася. І Соньку від мами не забрав. А якась гнида усім тим скористалася і таку кашу заварила.

…Коли Куричі розшукали їх на веранді, Ірина з Андрієм стояли, обійнявшися.

– Господи, які дурні, – повторювала Ірина. – Які дурні, Матінко Божа!

Ніс та очі у неї були червоні. Андрій кашляв і тер перенісся.

У світлове коло, в якому стояли ці двоє, влетіла Сонька. Обхопила батьків руками і розревілася, як маленька.

Несподіваний дзвінок Стасі грянув як грім серед ясного неба. Вона вимагала від Магди грошей і погрожувала забрати Соньку. Це була їхня перша розмова після того дощового вечора, коли народилася дівчинка.

Через дві години Ірина перетелефонувала Стасі на номер, який залишився у мобілці Магди, і спокійним механічним голосом без інтонацій повідомила, що на її мобілці зберігається відзнятий сюжет: немовля з неперев’язаною пуповиною в пакеті з-під сміття і монолог горе-матері за хвилину до втечі…

Стася кинула трубку.

– Це правда? Ти знімала тоді на мобілку? – запитала подругу зарюмсана Магда.

– Звичайно, правда! – запевнила її Ірина. – Не бійся, більше вона не турбуватиме тебе.

…Кінь через місяць програв у казино усе, що мав. Продав квартиру, кинув роботу, влаштувався водієм-далекобійником на дальні рейси… І лише тоді відчув себе вільним. Залежність від казино зникла, немов і не було. Луїза теж пішла з телебачення. І тепер їздить із ним у маршрути, бере з собою ноутбук і, хоч як дивно, обходиться мінімальним гардеробом, який вміщується у невеликій валізі.

…Галя ще більше відійшла від редакційних справ, залишивши на них один день на тиждень. Заступниця Слава розгорнула бурхливу діяльність, журнал нарешті почав давати відчутний прибуток. Галя вже дописує роман про Пінзеля і знає, про що буде її наступна книжка. Мистецтвознавці сказали їй, що майстер Пінзель не працював із малими формами, принаймні про яблуко їм нічого не відомо. Жодного враження це відкриття на Галю не справило.

…Сонька-старша невдовзі після хрестин відвезла яблуко у «Зубрівку» і віддала його Магді зі словами:

– Це все бздури! Я тут теж одну мрію замовляла, і нічого не вийшло…

– Як там мама з татом? – засміялася Магда.

– Дякувати Богу, – відповіла Сонька і постукала по дереву.

– А як твій Балух?

– Ой, я вас прошу! Мій!.. – Сонька невизначено махнула рукою, взяла з таці червоне яблуко і смачно відкусила половину, бризнувши соком на всі боки.

Серпень 2006 – грудень 2007 року