Галка миттєво долучилася до процесу – чаклувала над «вітамінною гіркою»: викладала віялом на велику тацю порізані помідори, болгарський перець трьох кольорів, огірки, зеленину. Мама Магди вибирала темні цятки на почищеній донькою картоплі. На цей промовистий докір Магда не звертала жодної уваги; не в змозі випустити книжку з рук, вона гортала пожовклі сторінки, вголос зачитувала уривки та коментувала їх. Тим часом чоловіки, засівши у садовій альтанці за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали сміхом: анекдоти розповідали, не інакше.

Чекали на Ірину, проте почали без неї – вона зателефонувала, попередила: не чекайте, спізнююся. За широкий стіл, вкопаний у землю під старою грушкою, посідали вільно, тут могло б зібратися й утричі більше гостей.

– Донечко, – підхопилася першою мама, коли усі взялися за келихи, – сорок п’ять років – це і багато, і мало. Тобі вже чимало вдалося: маєш гарного чоловіка, батьків, друзів, любов до життя і, дякувати Богу, здоров’я. У мене саме цей вік був найкращим: ти вже була самостійною, прилаштованою… З татом ми нарешті притерлися і стали одним цілим… На роботі відкрилися нові можливості. Тільки у цьому віці я нарешті набула впевненості у собі, навчилася знаходити вихід зі складних ситуацій і знала… – мама Магди багатозначно піднесла вказівний палець догори, – знала, – підкреслила вона голосом, – як подати себе у найкращому вигляді. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморі. Це була зрілість, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цієї промови. Говорила, наче з папірця читала. Вона зробила маленьку паузу і продовжила:

– Що хочу сказати?… Смакуй, доню, кожну хвилину, кожну годину і не поспішай спускатися з гори. Там, на горі, ще довго можна йти по хребту, долаючи нові вершини. Проси у долі, чого тобі ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобі вже дала.

Несміливо дзенькнули чиїсь два нетерплячі келихи, проте мама помахала пальцем у повітрі, вчасно зупинивши фальстарт.

– Пам’ятаєш, – усміхнулась вона, – у фільмі «Старомодна комедія» Аліса Фрейндліх розповідала історію з життя своєї героїні? Пам’ятаєш, як вона казала: «Мені тоді було років сорок – цілковите дівчисько!»? Оце підхід до життя! Оце ставлення до років! Адже цифра – це не більше, ніж просто цифра. Сама по собі вона мало що значить… – Мама набрала повітря у груди й рішуче підвела риску: – Хай щастить тобі!

Її келих злетів угору. Застигла картинка ожила – усі за столом зарухалися, випили, заплескали у долоні, застукотіли приборами…

– На рахунок «притерлися» ти трохи перебільшила, – подав голос тато, відправляючи до рота міцненький маринований грибочок. – Ми тоді у шлюбі були лише двадцять років. А згодом іще стільки ж притиралися… У подружньому житті важко перші сорок років. А потім нічого, легше стає…

Через півгодини, коли за столом зробилося гамірно й весело, від воріт почувся якийсь шум і з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах і короткій чорній сукні-балахоні. З нею були Вєрка Сердючка і ще дві жінки, одна як дві краплі води – Шер, друга – миловидна білявка, вона теж когось нагадувала, але без підказки не обійшлося б.

– Ну пра-авільно, – ображено протягнула Пугачова зі своєю характерною хриплуватістю в голосі й поправила знайомим жестом руду шевелюру. – Сначала: Алка, прієзжай! А патом – сідят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собірался?!

У перші кілька секунд за столом запала тиша. Що за жарти? А тоді дійшло: артисти-двійники приїхали! За їхніми спинами метушилася Ірина (попереджала ж: «Трохи спізнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любителька сюрпризів, вона й тут була у своєму амплуа. Програма артистів була побудована так, що глядачі не встигали перевести дух. Усіх залучили до дійства: усі перетворювалися на гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, тріо «Віагра»… Отримували, переодягаючись, короткий інструктаж від режисера, копії Шер, і вперед, на «сцену» – на викладений каменем майданчик біля колодязя. Бавились, як підлітки.

Закінчився виступ братанням артистів та лицедіїв-новачків і спільним тостом за вміння імпровізувати – одну з найважливіших рис людини, що вміє жити зі смаком. Артистів провели за ворота до таксі гучними оплесками та вигуками (це вже Віктор старався як міг): «Ви – найкращі на узбережжі!» На дорогу вручили тістечка у картонних торбинках, а тоді перезирнулися, захекані й збуджені: як бавитись – то бавитись, що то на нас найшло?

…Після несподіваного й бурхливого концерту взяли тайм-аут. Тато Магди перший рушив до мангалу, перекурити та й братися потихеньку за приготування шашликів. Жінки зробили «проміжну кавку» – ту, яку п’ють не у фіналі застілля, а у розпал львівських забав. Пішли з горнятками до лавки-фортеці, прихопивши з собою пласкі подушки, аби не тягнуло холодом від каміння.

– Про що, дівчата, мрію – аби нарешті з’явилися парфуми з ароматом свіжозмеленої кави, – зробивши ковток, зауважила Ірина.

– Знаємо-знаємо, по два дні не витягаєш із сумки пакуночки з меленою кавою, – озвалася Магда. – Для чого тобі штучний запах, якщо є натуральний? Від парфумів, які пахнутимуть кавою, тебе рано чи пізно знудить.

– А ще хотіла б відчути ідеальне поєднання чоловічого й жіночого, – повело Ірину на філософію. – Хотіла б переконатися, що цілковита гармонія між чоловіком та жінкою можлива. І може тривати довше, ніж кілька хвилин… чи кілька годин.

– Які в тебе мрії конкретні! – позаздрила Луїза. – А мої… навіть не мрії, а радше бажання… вони частіше виникають методом від протилежного: цього не хочу і цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то б усі зусилля скерувала в одному напрямку…

– Хочу змін, дівчата, – підтримала подругу Галя, вмощуючись на нижній сходинці. – Ходжу, мов та конячка по колу. І рік тому так було, і п’ять років тому. І буде так за рік, і за п’ять. Якась криза жанру… Хочу спробувати щось інше. Стати нарешті господинею свого часу, навчитися не піддаватися суєті, марноті марнот. А так, щоб наприкінці дня результат був – не одноденка, а наче цеглинка в будівлі… Аби потім озирнувся – ось вона, будівля, стоїть. Я зробила.

– Стоп-стоп-стоп, – зупинила подругу Луїза. – Ми вже це чули кілька років тому. Ти ж маєш те, про що мріяла, – свій журнал. Чого тобі ще? Яка ще будівля?… Чи ти не роботу маєш на увазі?

– А чого ми про це раптом заговорили? – Галя не відповіла, завернула розмову в інший бік. – А! Це Ірина зі своєю кавою почала!

– Отже! – втрутилася іменинниця, у неї в руках звідкись узявся грубенький стосик фотографій. – Настав час роздачі світлин з нашого останнього виїзду у Карпати. Ходімо, дівчата. Хлопці-і! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дівчата з горнятками.

– Розпочинається конкурс на правильну відповідь! У нагороду – фото. Перше запитання: чий кошик з грибами був найефектнішим?

Чоловіки пожвавилися.

– Мій, наскільки пам’ятаю.

– Не сперечайтеся, мій. Хоча це був не кошик, а відро.

– Ще будуть пропозиції?… Ні? Увага на фото!

На фото, яке Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кількома невиразними маслюками поруч. Усі й забули, що того дня Ігор спіймав сивого їжака і майже відразу відпустив його у високу траву. А Магда встигла зробити вдалий кадр.

– А кошик чий?

– А кошик мій! – повідомила іменинниця. – Ніхто не відгадав, фото залишається авторові. Наступне запитання… Хто взяв перше місце у номінації «Вираз обличчя»?

Слухачі не квапилися з відповідями.

– Хтось із нас, коли ми нарешті влаштували собі привал із застіллям, – висунув свою версію Ігор. – Думаю, коли ми з Віктором вигукували «Будьмо!».

– Або коли ми штовхали машину, – згадав Віктор.

– Ні перше, ні друге… Здаєтеся?… Тоді гляньте!

З фото дивився набурмосений Ігор – погляд знизу, з-під насуплених брів – сидів під кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

– Не може бути! – заперечив Ігор. – Ти не могла мене упіймати у такий момент.