– Ой, налякали їжака голою дупою! – зневажливо пирскнула Ірина. – Я навіть зрадію, чесне слово. Нарешті не треба буде ні про що турбуватися. Можна – не можна… Той день – не той день…

– Може, тому й погладшала, – ніби й не чуючи, провадила своє Магда. – Під грудьми і на животі якісь складки з’явилися…

– Звичайно, тому. А усі ці хрустики і «наполеони» ні до чого! – Ірина розстібнула ґудзик на джинсах. – У мене, мабуть, теж клімакс. Уф-ф, аж дихати важко.

– Та ну тебе, Ірко, – засміялася Луїза. – Але справді, даремно ми так нажерлися. Слабачки. А справжні жінки роками не їдять тортів і не можуть згадати смак смаженої картоплі.

– І це неправильно! – зауважила Галя. – Якщо чогось дуже хочеться, то краще дозволити собі, ніж не дозволити і страждати. Просто з’їсти повільно маленький шматочок…

– Як ми сьогодні, – зронила Луїза з іронією. Їй, на відміну від інших, вдалося зупинитися на третьому хрустику.

Галя розповіла про новий, а насправді дуже давній метод контролю за вагою. За місячним календарем, до якого жінки є особливо чутливими. Ще у стародавні часи, буцімто, було відомо: усе, що їдять на повний місяць, легко перетворюється у зайві кілограми та залягає тягарем на стегнах і животі. У цей період треба обмежувати себе у їжі. На молодий місяць, що росте, теж не варто їсти досхочу, бо у ріст іде не тільки місяць, а й вага. У цей період місяць на небі схожий на скибочку, як права частина літери Р. А старіючий місяць нагадує літеру С. У ці дні можна особливо себе не обмежувати – усе, що спожив, згоряє, перетворюється на енергію. Отже, місяць Росте – літера Р – не жерти! Літера С у небі – місяць Старіє, йде на спад – не відмовляй собі у кулінарних радощах. Повне О – будь обережною, пам’ятай про фігуру!

Що там, до речі, на небі? Чотири пари очей подивилися у безхмарну височінь надвечір’я, вгорі ледь помітно проглядалася бліда тоненька літера С.

– Ну то що? Ще по хрустику? – запропонувала Ірина.

– Якби існував Кодекс Правил Молодої Жінки Невизначеного Віку… Усі літери – з великої, – Галя показала вказівним пальцем це уточнення у повітрі, – там ніколи не було б категоричних заборон, особливо щодо їжі. Навпаки, від імені жінки були б сформульовані не правила-заборони, а правила-дозволи. Вловлюєте? Різниця колосальна. Скажімо, таке правило… Деколи я дозволяю собі поласувати улюбленою, хоча й позбавленою користі, стравою.

– Деколи я дозволяю собі трошки випити. Але з вели-и-иким задоволенням, – додала Луїза. – Правильно?

– Лягаю спати не пізніше одинадцятої вечора, – вступила у гру Магда. – Не тому, що так треба, а тому, що мені так подобається.

– Їм не менше двох яблук на день. Із зернятками, – підхопила Ірина. – Хто перший зупиниться, той програв.

– Так… Зараз… Ага! Пам’ятаю лише хороше, погане забуваю.

– Страше-е-енно люблю гарно одягатися.

– Завжди маю вдома букет живих квітів.

– Люблю сміятися.

– Вчу англійську.

– Розв’язую кросворди.

– Не вечеряю. Переважно… Бо не хочу.

– Не п’ю колу. П’ю зелений чай і мінералку без газу, щоб не було целюліту.

– Так… Не боюся клімаксу та інших фізіологічних змін в організмі. Люблю свою роботу, – пішла на новий виток Галя.

– Люблю свого чоловіка, – не вгавала Магда.

– Люблю запах мужчини, – підтримала Ірина.

Засміялися.

– Який саме? Запах шкарпеток чи тютюну?

– Спітнілої сорочки?

– Досить, мантелепи, ви програли, – задоволено констатувала Ірина.

Магда запропонувала усім залишитися на ночівлю. Завтра ж неділя. Можна ввечері посидіти біля вогнища, поїсти печеної картоплі, тим більше що місяць буквою С. Зранку відіспатися.

– Я, в принципі, можу. Вітя у Києві, буде лише у понеділок, – погодилася Галя. – Хлопці у Карпатах, на Петрос піднімаються…

Луїза знизала плечима.

– Залишайтеся, – вирішила за усіх Ірина. – А я їду, бо не хочу Соньку саму залишати. Повернуся до вас о десятій ранку. Пропоную завтра пройтися дорогими бутіками і блошиними ринками. Погоджуєтесь? Обіцяю незабутні враження. Маю замовлення на оформлення кімнати у японському стилі. Собі хочу щось для натхнення прикупити. Магді подивимося дещо у колекцію. Галі – якийсь лаконічний додаток, щось ділове, в офіс. А Луїзі…

– Мені треба якусь деталь у кадр, аксесуар абощо, – підхопила Луїза. – Щось викличне, зухвале, на межі кічу.

– Які блошині ринки? На секонд-хенд не піду. – Магда почала збирати горнятка.

– Я теж не маю бажання, – підтримала подругу Галя.

– Чому? – поцікавилася Ірина. – Соромитеся? Комплексуєте? Якщо нецікаво в принципі – одне діло. Якщо цікаво, але соромитеся – зовсім інше. Лише абсолютно вільна людина може, не кремпуючись, ходити на блошині ринки та у крамнички секонд-хенду. Багатьох приваблюють копійчані ціни за якісний товар, і вони б раді заощадити… Але за умови, щоб їх ніхто не бачив у цих сороміцьких місцях. Якби ви знали, які люди потайки ходять до торговців добірним, сказати б елітним, секонд-хендом! Дружини високих чиновників, власниці дорогих крамничок, успішні спортсмени, художники, журналісти, артисти… А є ще категорія понтовиків, вони ще й вихваляються: це я у бутіку купила, шалені бабки викинула… Усе! Завтра йдемо в народ вичавлювати з себе рабів. Незабаром ці ринки дрібних торговців закриють, а замість них – справа ж вигідна! – повідкривають супермаркети секонд-хенду.

Подруги мовчали.

– Кому потрібний захисний антураж-камуфляж, тому привезу перуки, окуляри та інші прибамбаси. Замовляйте! – Ірина вже зрозуміла, що кволий спротив зломлений і варто лиш трошки дотиснути. – Тобі, Галко, як журналісту, цей досвід необхідний. А ти, Магдо, свою колекцію старожитнього одягу інакше не поповниш. Що скажеш, Луїзо?

– Я готова.

– Тоді до завтра.

Для цього походу Луїза вибрала собі образ сучасного Гавроша. Їй личив тінейджерський комплект із Ірининих припасів: широкі штани з багатьма кишенями, легка вітрівка з капюшоном, кепка з дашком, під якою вона сховала свою вогняну гриву, текстильні черевики і невеликий наплічник. «Те, що треба», – оцінила прикид Ірина, оглянувши подругу.

Магда до останнього відмовлялася: краще я вас вдома почекаю, книдлі наліплю… Але нарешті й вона включилася у гру. Вийшла до подруг у довгій сукні пісочного кольору без рукавів. На голові однотонна батистова хустка, кінці вив’язані навколо шиї, одне світле пасмо волосся виглядає назовні. Великі чорні окуляри. Сандалії. Солом’яно-гобеленова торбинка.

– Почуваюся, ніби Катрін Деньов у якомусь пригодницькому фільмі, – повідомила вона.

– Вищий бал! – відгукнулася Ірина. – Галко, а ти чого так вирядилася?

– Я вирядилася? – здивувалася Галя. – Я сьогодні як сіра миша. На такій жінці погляд не затримується.

Усе на ній було безбарвним: зіпрані джинси, невиразна футболка без малюнків та написів, кросівки і бандана, навіть маленька шкіряна сумочка на тоненькому паску.

– Але ж ти сірою мишею ніколи не ходиш. Це ж не ти! А як знайомих зустрінеш? Запитають, що сталося?…

– Яких знайомих? За язик себе вкуси! – злякалася Галя. – Зараз нікуди не піду.

– А куди складатимеш свої покупки? – Ірина проігнорувала репліку подруги.

– Я пакет взяла, він у Магди в торбі.

– Ну, вперед!

Ірина виглядала як завжди – тобто яскраво й помітно.

– Так і підеш? – не повірила Галя.

– Звичайно, ні. – Ірина потягнулася до верхньої полиці, висмикнула звідти за шнурок стару зимову «вуханку», забуту в передпокої з минулорічних холодів, і натягнула її по самісінькі брови. – Щоб не привертати зайвої уваги, – без тіні усмішки пояснила вона.

Подруги засміялися, стягнули з неї кроляче неподобство, рушили до Луїзиного «шевроле».

Уздовж кільцевої дороги тягнулася доглянута смуга стиглої кукурудзи.

– З чим у вас кукурудза асоціюється? – запитала Галя.

– З Хрущовим, – недовго думаючи озвалася Магда.

– А у мене з кукурудзяними пластівцями у маленьких паперових коробочках, не таких, як зараз, а які у дитинстві були. – Луїза не відволікалася від керма, але у розмові брала активну участь.