Витягнула з шафи усі, які мала вдома, видання, пов’язані з ім’ям Іоанна Георга Пінзеля… Подзвонила у картинну галерею – Борис Григорович був у Польщі на конференції. Склала для зустрічі з ним список запитань про гру і двозначності у житті майстра-загадки ХVIII століття.

Увесь день не відходила від книжок і ноутбука. А ввечері влаштувала своїм домашнім «романтичну вечерю». Застелила стіл скатертиною у квіточки, протерла святкові фужери, запалила свічки. Проте розмова за столом пішла у діловому напрямку.

– Ма, – сказав старший, – чому ти не напишеш посібник для молодих журналістів?

– Що?

– Книжку про практичну журналістику для молодих журналістів. Кажуть, на такі видання – великий попит, якщо вони, звісно, написані легко й на конкретних прикладах. Хто, як не ти?… – Сергій зробив паузу, закинув до рота шматок м’яса і пробубонів: – Мені за ідею – десять відсотків.

Віктор-старший на те лише іронічно гмикнув: письменників іще в хаті бракувало! І ще нижче схилився над тарілкою. Галя не хотіла при ньому говорити на цю тему.

Звісно, вона могла б написати книжку порад для молодих газетярів. Скільки прикладів трималося у пам’яті за роки роботи у щоденній газеті! Скільки досвіду додав їй журнал! Безліч історій, без занудства й повчань, могла розповісти. Читач сам зробив би певні висновки. Вона могла б нарешті й зібрати докупи свої кращі інтерв’ю з відомими акторами, режисерами, письменниками, співаками і спортсменами, додати те, що залишалося за кадром і що зберегла пам’ять і записи у блокноті. Проілюструвати це усе численними фотографіями, зробленими колись «мильницею», а в останні роки – цифровою камерою. Матеріалу назбиралася сила-силенна, і теж на повноцінну книжку. А то й на кілька.

Але ця перспектива її не цікавила. Не цікавила так, як майстер Пінзель, він випередив усіх, відправивши у майбутнє свого посланця, що мав нагадати про нього кому треба.

Внутрішня неспокійна насінина, що час від часу давалася чути і стишувалась під навалою щоденних турбот, відчутно ворухнулась при цій думці, підтвердивши: так! Прислухайся до себе. Ти на правильному шляху.

А хто тоді займатиметься журналом? Усіма його проблемами – творчими і нетворчими: штатним розкладом, ремонтом, рекламою, розповсюдженням, бла-бла-бла? Доведеться, мабуть, відкласти нові плани на потім. На невизначений час. Але ж… Сама ж хотіла нарешті дізнатися: можеш чи не можеш… А тут тільки так: поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатний…

З думок висмикнув телефонний дзвінок: Ірина приголомшила новиною: «Смоукі» у Львові! Виступатимуть в Опері! Очевидне – неймовірне.

Якби це сталося років тридцять тому, подію прирівняли б за масштабом до приземлення інопланетян перед оперним театром. Під музику цієї культової рок-групи сімдесятих усе в їхньому поколінні ставалося вперше: поцілунки, екзамени, дискотеки, посиденьки у гуртожитку, перші кохання по-дорослому, перші розлучення…

А тут раптом з’ясувалося, що у залі та на балконах є вільні місця. А може, то не «Смоукі» приїхали, а двійники, і обізнані вже здали квитки?

Пішли на концерт ушістьох: Галя з Віктором, Ірина зі Стасом (давній приятель, «просто друг») і Луїза з Конем («ми тут по роботі, працюємо»). Магда на шостому місяці вагітності сидить удома, подалі від лютневих протягів та епідемії грипу.

Завіса поповзла вгору, відкривши щемливу картину: перед мікрофоном стояв Алан Сілсон, старий і сивий. Поруч – хлопці-музиканти, а ліворуч, у кутку сцени, – симфонічний оркестр. Алан заговорив низьким хриплим голосом. Мало того, що барабанщик Рон Келлі захворів під час гастролей, так ще і я, сказав, покірний ваш слуга, не виправдав сподівань: маю чи то бронхіт, чи то вже запалення легенів. І тому сьогодні хлопці співатимуть без мене. Закашлявся. Підняв догори два великі пальці над стиснутими кулаками, усміхнувся і пішов важкою ходою за куліси.

Багатообіцяючий вступ.

Музиканти почали зі знайомої мелодії, але їхні голоси заледве було чути. Залою пройшла хвиля низького звуку – чи то видихнули одночасно, чи то розгублено перевели дух. Ніби гаряча жінка зійшлася з сонним втомленим чоловіком, у якого на цей вечір були інші плани. Перший контакт між публікою й артистами був схожий на взаємне розчарування. Хлопці на сцені співали не так, як Алан Сілсон і Кріс Норман свого часу, по-іншому розставляли акценти, не там робили паузи. Але ці пісні зіпсувати було неможливо. Тим більше що грали музиканти добре. Їх виступ трохи нагадував репетицію, але і в цьому була певна привабливість. Басист і гітарист ніколи не були у тому, давньому складі «Смоукі». Але басист колись грав у не менш легендарній групі «Іглс»… На барабанах азартно вправлявся львівський музикант, якому довелося «влетіти» у репертуар за один день, а львівський диригент змушений був терміново писати партитуру для оркестру.

«What Can I Do» та «Living Next Door To Alice» співали вже разом із музикантами, пригадуючи слова. А пам’ять демонструвала свій відеоряд: забуті картинки зі студентських поїздок у колгоспи на помідори чи картоплю, розмови на перервах перед аудиторіями, на широких підвіконнях, пакування наплічників у Карпати з обов’язковими «спотикачами» та «слив’янками». Галя навіть згадала, як Магда танцювала на факультетських дискотеках тридцять років тому «швидкі танці», її рухи і вираз обличчя. На перших звуках іглсівського «Готелю “Каліфорнія”» не витримала, набрала номер Магди і прошепотіла у трубку:

– Магдо, слухай.

…Після концерту уся компанія завалила у першу-ліпшу кав’ярню. На підвищенні у залі грали музиканти. Чоловіки замовили вино і щось із репертуару «Смоукі». Через годину, розливаючи чергову пляшку червоного сухого, дійшли одностайної думки, проголосувавши за неї підняттям рук: кожного з них – прийде час – ховатимуть під «What Can I Do» або під «The Hotel California».

Коли визначаєшся нарешті, чого насправді хочеш, настає час діяти. Людство ділиться на дві категорії: люди, які говорять, і люди, які діють. Одні нарікають на долю та обставини, марнують час у проговорюванні банальних речей, зрозумілих без слів, так і не дозріваючи до дій. Інші менше базікають, більше роблять, поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будівлю. І вона росте, робиться помітною. А у перших, із якої точки не подивишся, – рівнина зі слів.

Галю п’янила нова пристрасть. Герої, події, діалоги тіснилися на виході до білого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорів і вихідних, коли можна буде відкрити ноутбук із першим розділом майбутнього роману.

– Галко, як у тебе в суботу? – Голос Луїзи у слухавці здавався втомленим.

– Працюватиму вдома. Хлопці на рибалку зібралися, Віктор – на авторинок, а я писатиму. – Галя не уточнила, що саме писатиме. – А що, Луїзо?

– Думала, може, зустрінемося?… Гаразд, тоді до середи!

– Бувай!

У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кімнатах – створила собі затишок для роботи, тоді з нетерпінням і піднесенням відкрила ноутбук…

І пішла до телефону.

– Луїзо, де ти є?… А коли звільнишся? Я можу за годину під’їхати до пам’ятника Шевченку.

Недарма щось тривожне у голосі Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозуміло, що та у глибокому мінорі. Хоча вдягнена, як завжди, з цікавинкою – уся у приємній сіро-рожевій гамі. Але на цю її особливість жодні негаразди не здатні вплинути.

Проблема Луїзи вискочила з екрану монітора. Побачила у домашньому комп’ютері Коня папку під назвою Olga. Відкрила її, а там фотографії, на яких щасливий Кінь поруч із якоюсь усміхненою жінкою. Або ця жінка сама, без нього, але зрозуміло, що фотографував він. Луїза вже бачила цю жінку раніше. Її фото стоїть у нього на кухні на поличці у рамці. Луїза вирішила, що це колишня дружина. Тому навіть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душі: розлучився, а портрет не сховав. Але це була не дружина. Дружина називалася Марія, Кінь колись згадав її ім’я, і Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютері – Olga. Хто така Ольга?