І ще один урок засвоїла вона тоді. Трапляються хвилини, коли на хвилі піднесеного нетерпіння ти здатна на усе і усе навколо допомагає тобі, навіть бездушний механізм, навіть біль, який відступає. Лише не зраджуй себе, тримайся, тримайся висхідного потоку, і тобі вдасться неможливе. Як найкращий фотопортрет, зроблений під час виснажливої хвороби.

…Серед подруг лише Ірина мала талант – не набутий, а від природи – бути господарем собі і своєму часу. Тому і встигала багато. Луїзі це вміння далося великими зусиллями та наполегливістю, вона навчилася відсувати другорядне на потім: «Якщо само не розсмокчеться, хай хоч визріє. Згодом розберуся». Магда взагалі не страждала від проблеми «встигаю – не встигаю». Тим більше що з появою Соньки вона отримала найпереконливіший доказ своєї теорії: «Не поспішай, бо не встигнеш».

Історія з вухом трапилася ще у часи роботи в газеті і залишила Галі настанови на майбутнє. І ось, вийшовши по спіралі на новий виток, Галя знову відчувала, як катастрофічний брак часу накриває з головою. Знайшла собі нові ліки – пройтися пішки у бадьорому темпі й відновити тим самим життєвий тонус. Ось і тепер йшла своєю вулицею вже іншою людиною, милуючись кольорами жовтня, найкращого місяця у Львові, та жадібно втягуючи ніздрями гіркуватий аромат хризантем і міцних товстоногих опеньків (які у місті опеньки? – а от пахне ж ними!). Захотілося надягнути щось охристо-руде, теракотове, кольору перестиглої зелені, аби бути у гармонії з природою. «Де мій картатий осінній костюм? – згадала Галина вже на підході до свого під’їзду. – Завтра надягну його. Сплануємо остаточно новорічний номер. І все, більше жодних планів на день».

– Завтра їдемо на Шацькі озера, – напускним рішучим тоном повідомив Віктор, відчинивши двері. – Нас запрошують. На п’ятницю, суботу, неділю. Хлопці вже погодилися. Я правильно кажу? – гукнув у бік синівської кімнати. – Чого ти дивишся, як Ленін на буржуазію?… Невже не можеш дозволити собі зайвий вихідний? Ти редактор чи хто? Візьмеш п’ятницю, раз на сто років можеш один робочий день витратити на себе. Не помруть без тебе!

– Ми завтра новорічний номер плануємо.

– Без тебе спланують.

– Без мене не спланують.

– Як мені це набридло! – несподівано голосно вигукнув чоловік, виходячи з себе.

Йому варто було зупинитися на цьому слові, нехай було б «набридло!», вона б зрозуміла. Але йому видалося цього замало, і він додав інше – того ж змісту, але брутальне і зле. Шмагонув, наче батогом.

…Вони розсварилися. Галя пішла у лазничку, сіла на край ванни, хотіла заплакати і вкотре позаздрила тонкосльозим жінкам. За першої ж нагоди – вологі очі, помах вій, і вже біжать по щоках рятівні струмочки, після яких настає полегшення, а нерідко й розв’язання проблеми. А тут – лише сухий дряпучий клубок у горлі.

Знову все не так. І на роботі, і вдома.

Її подруги просувалися вгору, кожна своїми сходами. Високо ставили планки, сміливо експериментували, помилялися, йшли на ризик, змінювали усталений порядок речей… А Магда за понад двадцять років роботи у видавництві просунулася лише на одну сходинку – від рядового редактора до ревізійного. Думки про кар’єрний ріст її не турбували. Їй подобалося те, що вона робила на своїй маленькій ділянці, влаштовувала відповідальність за свою індивідуальну роботу, а більшого вона не потребувала.

Процес удосконалення чужих текстів нагадував їй генеральне прибирання у помешканні. Обсяг роботи відразу впадав у вічі. Достатньо було одного абзацу. Лише кілька разів їй до рук потрапляли машинописи, у яких рука не піднімалася поправити навіть помітні огріхи, настільки вони були привабливими та органічними. Але зазвичай робота виглядала саме як ретельне прибирання.

Немов заходила у вишукану оселю чи у просту хату, прикидаючи: доведеться добряче попрацювати чи достатньо тільки стерти порохи? І починала наводити лад.

Більшість авторів не помічали цих зусиль. Їм здавалося, що їхні тексти й без коректора є впорядкованими. А те, що чиясь уважна рука виправляла авторські ляпи: «балахон над ліжком» на «балдахін», а «зала, заповнена вщент» на «зала, заповнена ущерть» – то це ж дрібниці! Робота коректури. Кожному своє.

Мало який автор знаходив для Магди Курич кілька слів щирої подяки, розуміючи, наскільки зусилля цієї жінки покращили його текст.

Мабуть, її патологічна неамбітність і схильність задовольнятися малим брала початок від щасливого безхмарного дитинства. Друзі дивувалися її взаєморозумінню з батьками та відкритості дому, де гостям завжди були раді, де намагалися перш за все нагодувати, бодай напоїти чаєм із кизиловим варенням. Магда виросла, не знаючи, що таке пиятики батька чи похмурий погляд матері. Батьківського дому не трималися заздрощі та злослів’я, ніхто не підвищував голосу, не принижував іншого. Магді не доводилося, як багатьом її ровесникам, обіцяти собі: «Я неодмінно виберуся зі злиднів і несправедливості». Її влаштовувало те, що вона мала.

Можливо, тому кар’єра її не цікавила. Найважливіше у її житті відбувалося вдома. Вона забувала про роботу, заледве переступаючи поріг свого помешкання. Постійне вдосконалення будинку в Зубрі було для неї таким самим захопливим процесом, як для Ірини – створення нової колекції одягу, як для Луїзи – випуски її телепрограми, як для Галки – герої її інтерв’ю, газета, журнал… Результат творчих зусиль Магди призначався лише для своїх. Навіть бажання такого не виникало – винести результат на загал. У всьому, що не стосувалося її дому, Магда була не творцем, а цінителькою. Рівних їй у справі оцінювання не було. Вона підсвідомо відчувала, у чому сила побаченого, почутого, прочитаного, але хоч як Галя пропонувала їй: «Напиши про це! Напиши своє враження від книжки (фільма, аудіоальбома, колекції, телепрограми), ти ж так цікаво говориш…» – Магда лише сміялася. Її влаштовувало бути доброзичливим критиком і порадником у розмовах з подругами. Вона справляла враження жінки, яку у власному житті влаштовує все. Однак насправді в її душі встановилася гармонія лише тепер, після народження Соньки.

…Донька спала у візочку під яблунею, сповита у дитячий коцик, накрита ще й тонким вовняним пледом. День був чудовий, такі нерідко трапляються у Львові в жовтні – сонячний, у соковитих тонах стиглої осені, з павутинням у прозорому повітрі. Ще день-два, і почнуться дощі. Сонька спатиме вдень не у саду, а на критій веранді, під шурхіт дощових крапель по виноградному листю.

А нині у «Зубрівці» день відчинених дверей. Середа. «Фіалки щосереди». Днів зустрічі з дівчатами ніхто не відміняв.

В обід приїхала Гурська, сусідка за старою квартирою. Напросилася на зустріч – кортіло подивитися на Соньку. Зробила Магді двозначний комплімент: «Добре виглядаєш! Погладшала…» Розповіла, як святкували день народження чоловіка – з кількома милими сімейними подробицями та наївними вихваляннями господаря, якого вона лагідно називала «мій».

Минулого разу, коли Магда бачилася з Гурською, та запевняла, що подає заяву на розлучення із «цією сволотою». Що сталося у перехідний період від «цієї сволоти» до «мого», не обговорювалося. Коливання від ненависті до любові у стосунках із чоловіком у колишньої сусідки відбувалися у режимі маятника. Магда знала, що незабаром Гурська знову вибухне праведним гнівом з приводу основної своєї життєвої турботи та теми для розмов – поведінки чоловіка. А згодом, коли на сімейному небосхилі відшумлять громовиці та проллється злива слів, обвинувачень і образ, знову з-поза хмар визирне сонечко. І розлючена дружина перетвориться на врівноважену «половинку», яка раз у раз, іноді абсолютно не до теми, згадуватиме у розмовах про те, як вдало пожартував чоловік уранці або який ремонт він ось-ось розпочинатиме у туалеті.

Йдучи, Гурська мало не зіштовхнулася у дверях із Луїзою.

– Як шкода, що я не можу з вами залишитися! – щиро зітхнула вона, не сумніваючись у тому, що ця перспектива є бажаною не лише для неї. – Давно вже не бачила Галку, Ірину… Ще хтось буде? Потеревенили б… До речі, Луїзо, бачила програму про горб. Як дітям виправляють усі ці викривлення хребта і сколіози. Зараз згадаю, на якому каналі…