Ремонт поверху – найпростіше досягнення з усіх тих, що вдалися Галі з її командою за останні два роки. Вони в усьому встигали вскочити на підніжку останнього вагона. Ціни зростали їм навздогін. Зараз було б безнадійно щось започатковувати, навіть маючи такого надійного партнера, як товариш Віктора, який теж вклав гроші у новий медіа-проект.

Після каскаду щасливих місяців, коли енергія фонтанувала, а ідеї спалахували яскравими феєрверками, прийшли будні. Варто було взяти нарешті відпустку. Злітати з Віктором і хлопцями до Єгипту – до Шарм-аль-Шейха чи Хургади, пожити у п’ятизірковому готелі, де «усе включено», поніжитися на піску, попірнати з аквалангом у дивовижно прозоре море, назнимкувати підводним фотоапаратом зграйки синьо-жовтих рибок… Але як залишити журнал?

Сьогодні наприкінці робочого дня вона почувалася настільки втомленою, що навіть говорити не могла. Чи це були вибрики щитовидки? Хоча день виснажив не лише марудними клопотами, пов’язаними з рекламою та розповсюдженням, а й вдалими планами-знахідками у наступний, уже новорічний номер. Пересилила бажання викликати водія, пішла додому пішки, в осінніх сутінках. Результат того вартував. Знала напевне: хвилин за двадцять світ навколо знову набуде барв і запахів, у людей з’являться вирази облич, а в голові розвидниться. Щось зненацька штрикнуло у вусі – вона аж збила крок, зупинилася. Закон гармонії нагадав зрозумілою їй мовою: «порушуєш», входиш у піке, головне проходить крізь пальці, залишаючи у долонях дрібні піщинки незначущості та другорядності.

Перше попередження. Якщо не зупинюся, буде «два». Завтра ж відкину всю марноту, робитиму лише головне. Більше того – потішу себе дрібними радощами життя: пообідаю поза редакцією, увечері зателефоную дівчатам, подивлюся нарешті «Ангел-А» Люка Бессона, дочитаю закинутого Прохаська, надягну перед сном звабливу чорну нічну сорочку (клаптик шифону з двома шнурочками на плечах і спині, призначений швидше для виступу у стрип-барі). Як не зупинюся зараз – вухо зупинить. Або щось інше.

Цей урок вона засвоїла в останні місяці роботи у газеті. Тоді теж хотілося зупинки, бодай на два-три дні. Як саме вона розпорядилася б часом і свободою – невідомо. Впевнена була в одному: я – вже не я, а втомлена загнана коняка, дайте мені лише три дні, вільні від зобов’язань, і я знову стану собою.

Рятувального тайм-ауту ніхто не давав. А взяти самій не вистачало рішучості або вигадливості. Маховик зайнятості набирав швидкості. Куди більше? Виявляється, було куди. Ніби хтось ставив експеримент на витривалість і визначення меж можливостей людини. Вона мріяла: добре, не зараз, але через місяць візьму відпустку і нарешті віддихаюся. Місяць минув, у відпустку піти не вдалося. Гаразд, погодилася вона, нехай за два тижні. Вони пролетіли, як два дні. Добре, наприкінці наступного місяця… Але великі і дрібні справи чіплялися, як реп’яхи на собачий хвіст. Організм кволо подавав сигнали SOS.

І тут – стоп, машина. Повна зупинка.

За одну ніч «вибухнув» гострий отит. У вусі тягнуло, сіпало, штрикало нестримним болем. Півголови – порожнина, заповнена ватою, ні думок, ні ідей, самі страждання. До потилиці, маківки, за вухом не торкнутися. Наїжачена шкіра відштовхувала навіть наближення обережних пальців.

«Це ускладнення. Щось ви на ногах переносили», – зробив висновок лікар. Що переносила? Накопичену втому, роздратованість від марнотратства часу – при такій щільній зайнятості, що в туалет бігла, коли вже годі було терпіти.

Не на три дні, а на три тижні випала вона тоді з газетярського киплячого котла. Спочатку здавалося, що нестерпному болю, який краяв череп, не буде кінця-краю. Коли стало трохи легше, однаково не давали спокою напади тягучого в’язкого гулу, що пульсував у хворому вусі. Ні сісти тобі, ні лягти. Залишалося тільки ходити, як звірю у клітці, гойдаючи і присипляючи в собі цей сполоханий жах. Відволікали нетривалі заняття, які вона знаходила у трикімнатному помешканні на кожному кроці. Приснула спеціальною рідиною на поверхню дзеркала, натерла шматою до блиску. Зникли цяточки і плямки. Добре. На цілу хвилину біль відступив.

На шухляді шафки на білизну відлетіла ручка. І чоловік, і сини вже клеїли – даремно. Той нездалий ремонт тримався до першого торкання. Висунула шухляду, роздивилася конструкцію ручки: два шурупи, пази у дереві, зрозуміло. Знайшла клей ПВА та дві викрутки різного діаметра, відірвала шматочок туалетного паперу, розклала усі складові на столі, як хірург інструменти перед операцією. По краплі клею витиснула на шурупи, по краплі – в отвори ручки, запхала маленькі кусочки паперу у стики і спробувала обережно прикрутити.

Але викрутці заважав стос столової білизни у шухляді. Повитягувала складені скатертини, серветки, рушники. Кілька обережних обертів викруткою, і ручка сіла на місце. Тепер не рухати до завтра, аби клей взявся.

Погляд впав на край бабиної вишитої сорочки на самому споді глибокої шухляди. Скільки минуло по смерті бабусі? Майже двадцять п’ять років. А сорочка така ж, як колись, кольори ниток не потьмяніли. Бабця вишила її, коли ще була дівчиною. Заміж пішла у шістнадцять… То скільки ж тій сорочці років? Порахувала. Матінко рідна…

Скинула з себе трикотажну кофтину з довгим рукавом, футболку з коротким рукавом – капустяні листочки одежини хворого. Комірчик бабиної сорочки заледве зійшовся на шиї – чи то фасон такий, чи то бабця була худорлявою, немов дитина. Нижня частина сорочки, пришита до верхньої, є заширокою, мабуть, із розрахунку на вагітність. Розріз на грудях глибокий, аби було зручно годувати дітей. Дрібнесенькі хрестики створюють досконалий орнамент на рукавах, горловині та зап’ястках. На манжетах по дві петлі й жодного ґудзика – в них просувалися шнурок чи тасьма. Защепила манжети однаковими тоненькими гумками для стягування волосся. Подивилася на себе у велике дзеркало спальні…

Де фотоапарат? Ось він, але що з того – батарейки сіли, вчора перевіряла. Раптом у футлярі (звідки? не було ж) – іще одна пара акумуляторів, як на диво, заряджених. Де тут, в апараті, чорно-біла функція? Пальці легко, ніби знали дорогу, потицяли – раз-два-три-чотири… Уперше за два з половиною роки, відтоді як на день народження подарували це цифрове чудо і показали його можливості, вдалося самостійно віднайти цю функцію. Вона її й не шукала раніше. Дотепер не вдавалося зробити жодного ускладненого фото – ні тобі сепії, ні фігурних рамок, лише прості картинки, відбитки дійсності. Розумний цифровик легко прийняв замовлення на ретро-варіант, завмер в очікуванні натури. Але як себе сфотографуєш без автоматичного селфтаймера? Рука і тут не підвела. Кілька немов відпрацьованих досвідом, насправді випадкових, рухів, і апарат готовий до зйомки. Галя майже не здивувалася, що усе відбувається наче без її участі, вже знала, що затримки ні в чому не буде.

Поставила фотоапарат на підлогу, зазирнула у видошукач: паркет, нижній край фіранок. Натиснула на ґудзик. На екрані засвітилася цифра 10, почався зворотній відлік секунд: дев’ять, вісім, сім… Перестрибнула через фотоапарат, лягла перед ним на відстані півтора метри, поправила вишивку на руці. Блимнув потрійний спалах. Є.

Що там вийшло?

Трохи відтято маківку – треба було нижче голову пригнути. Трохи забагато підлоги у нижній частині фото. Але вишита сорочка – в усій красі. І погляд особливий. Трапляється ж таке: хвора, ненамальована, вата у вусі (добре, що не видно), волосся немите (лікар не дозволяє), але усе це непомітно. Головне – погляд. І бабина сорочка. Один із найкращих її портретів.

Біль увесь цей час про себе не нагадував, перечікував, сховавшись, як слимак у хатку.

З тої тритижневої вимушеної відпустки вона вийшла з переконанням, що заганяти себе, розмахуючи батогом, – гріх. Проти себе та своїх можливостей. Забагато робитимеш для інших, забуваючи про себе, будеш покарана. А тому треба час від часу зупинятися для ревізії життєвих пріоритетів, давати собі відповіді на запитання: чи там я, де хочу? Хто зі мною? Що для мене важливо? Від чого варто відмовитися? І зробити нарешті те, на що часу нібито не можеш знайти.