Ця книга – про людей, які пережили 90-ті й не втратили себе. На той час вони були вже дорослими, мали дітей, яких потрібно було годувати і вчити. Але річ не в тому, що більшість освічених розумних жінок – а про них, власне, і розповідає Галина Вдовиченко – раптом стали соціально незахищеними й змушені були змінити свій фах і йти торгувати на ринок або їхати на заробітки в Італію, а в тому, наскільки разюче перемінились стосунки між людьми, викривши найбільш негативні й ниці сторони, що їх раніше старанно приховували. І виявилося, що жити у світі без моралі не лише важко, а й украй небезпечно. Саме в цьому контексті варто розглядати перший (утім, і наступні також) роман львівської письменниці «Пів’яблука». Хоча, можливо, сама авторка здивується такому трактуванню її роману. Але ми ровесниці і я знаю, що пережила вона і що я пережила у ганебні 90-ті, які, зрештою, ми залишили позаду, і якщо й озираємось, то лише для того, щоб зрозуміти, звідки ми прийшли. Бо дехто там залишається досі.

…Подруги збираються на день народження (як кажуть у нас у Львові, на уродини) до приятельки, святкують, і в розмовах поволі виявляються проблеми, що їхнє коріння проросло ще в 90-х. Усі успішні, менш чи більш, дехто з них навіть щасливий. Одна має все, але не дітей, іншим бракує чоловіків, а хтось на межі нервового виснаження. Але це ніщо в порівнянні з тим, що було в 90-х. І ось вони пробують вирішити свої проблеми, знайшовши на блошиному ринку дерев’яне яблуко з секретом. Можливо, його вирізьбив навіть великий майстер Іоан-Георг Пінзель, хто жив у XVIIІ столітті. Але для подруг грошова вартість антикваріату несуттєва. Вони вірять, що яблуко має вартість магічну – здатне допомогти тяжкої миті. Тільки люди, які пережили лихоліття, можуть із такою увагою прислухатися до подиху речей. Ще в першому романі Галина Вдовиченко знаходить власну домінанту, суть якої можна висловити приблизно так: речі мають також душу, яку дає їм людина. Вона може просто створити річ, а може її приручити. Описи нетуристичного Львова, смакування деталей, спостережливість і чутливість до всього, що виникає на її шляху, робить прозу письменниці дуже насиченою, а часом і перенасиченою. Тут не такий важливий сюжет, як переживання самого сюжету, не проблема, а опис проблеми.

Стосовно впливу речей на долю людини, то жодної магії тут немає. У дітей же є улюблені іграшки, а в декого прихильність до речей залишається і в дорослому віці. Бо речі нас не зраджують, це очевидно. Від тебе може піти чоловік, подруга видасть твою інтимну таємницю, колега вкраде твою ідею – у житті трапляється чимало трагедій. Але коли ти повернешся додому й торкнешся дерев’яного яблука чи килимка, що висів у дитинстві над твоїм ліжечком, то відчуєш полегшення. Бо це особливі речі: вони дихають і мають серце. Вони повертають у минуле, коли тобі було добре. А іноді шепочуть: «Навіть коли тобі за…, ти ще можеш змінити своє життя. І не лише своє».

Надзвичайно потужний позитив, що лине з книг Галини Вдовиченко, робить їх теж магічними предметами. Мабуть, тому серед шанувальників письменниці так багато читачок, які вчаться змінювати себе, уникати конфліктів у родині, повертають довіру до світу, врешті знаходять спокій і тишу в душі. Тут немає солодкої манірності домогосподарки, що полюбляє мильні опери та любовні романи, чи егоїзму світської левиці, чи розбещеності провінційної феміністки. Лише наполеглива праця на захист людської гідності, яку намагаються принизити силою відомих суспільних обставин. І праця ця триватиме вічно, бо одні перешкоди зникають, а інші з’являються. І дуже важливо за цих обставин позичати одне одному яблуко-талісман, а не тримати його для власного вжитку. Яблуко ділиться до безконечності. Таким його створив Господь.

Галина Пагутяк

День народження Магда святкувала вдома у Зубрі, поблизу Львова. Так було упродовж багатьох років. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А може, зберемося у “Вероніці” чи “Куполі”?» Дівчата купилися на провокацію, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твій день народження у ресторані збиралися?… Нашу “Зубрівку” не зрадимо!»

«Зубрівкою» вони називали дім Магди та Ігоря – віллу зі вдачею яскравої особистості. Колись це був дачний будиночок – звичайнісінька «коробка», збудована під лісом. Куричі купили її дешево, на квартиру тоді не вистачало, а жити не було де.

За кілька років приміське село фактично перетворилось у мікрорайон міста, сюди почали ходити міські маршрутки, поруч із сільськими хатами повиростали вілли грошовитих містян, які вже мали квартири у Львові в престижних «австрійських» і «польських» будинках.

Ніхто свого часу не розумів, для чого інженеру-поліграфісту Ігорю Куричу з його скромними фінансовими можливостями розтринькувати гроші на придбання сусідніх садово-городніх ділянок зі шпаківнями-халупками без води та газу. Ще й брати під ці дешеві й безглузді оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова підскочив догори. Ігор Курич вигідно продав одну ділянку, іншу здав в оренду. Розрахувався за банківські позики і знову вклав гроші – тепер уже у земельні ділянки в Карпатах зі старими порожніми хатками із забитими дошками вікнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрішнє облаштування свого будиночка в Зубрі.

«Зубрівка» збільшилася на мансарду на другому поверсі, ще й на три прибудови – простору вітальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кількох кімнаток-комірчин. Грядки з картоплею і морквою перетворилися на газони, квітники та доріжки, викладені пласким річковим каменем. Звичайний дачний паркан-сітка сховався за густим живоплотом, а кущі бузку та жасмину розрослися у справжнісінькі хащі – ні у кого не піднімалася рука обчімхати густе й розлоге віття пахучих корчів.

Несподівано Курич відкрив у собі талант дизайнера меблів. Видовбав чудернацький столик із перевернутого догори дригом пенька, що його викорчував на ділянці. Зашліфував краї, покрив поверхню лаком, а потім кілька днів сидів навпроти, трохи на відстані – милувався роботою. А далі немов мішок розв’язався: накупив теслярських інструментів, спеціалізованих журналів, познайомився з майстрами-дереворобами і що далі, то з більшим задоволенням і впевненістю віддавався новій пристрасті, опановуючи таємниці роботи з деревом.

У хаті одне за одним з’явилися крісла, що немов вистрибнули зі сторінок дитячих казок про трьох ведмедів чи дванадцять братів-лебедів та їхню сестру Елізу. Перше крісло, подібне до трону, Ігор назвав «Хазяйка» та подарував Магді на річницю весілля. Відтоді кожне творіння майстра отримувало ім’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловік; спостерігаючи за його роботою, говорила: «Це крісло нагадує мені Шерхана з “Мауглі”»… Або: «Якісь двійнята у тебе виходять. Цей стільчик – наче хлопець, а цей – як дівчина. Немов Кай і Герда…»

З часом у хаті Куричів оселилися крісла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вікінг»… Сусід-художник розповів Ігореві, що спілка народних майстрів готується до виставки і запрошує до участі не лише спілчан. Курич зважився показати останні роботи: чотири масивні зручні крісла з високими спинками та різьбленими бильцями. Кожне вирізнялося серед братів якоюсь деталлю, а усі разом називалися «Хто в домі господар».

Стільці Курича стали подією на виставці. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних інтер’єрів приїжджали робити фотосесію. Після цього пішли замовлення – заможні крутелики пропонували майстрові грубі гроші, аби мати на своїх віллах ексклюзивне крісло-трон господаря дому. Ігор від замовлень не відмовлявся, однак вніс відчутні поправки в організацію праці: тепер він робив ескізи майбутніх меблів та, як висловлювався сусід-художник, здійснював авторський нагляд. А майстри втілювали його задум у життя.