Над шкіряним диваном її увагу привернула картина: дивні істоти-пуголовки – інопланетяни чи сперматозоїди – рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цікаво було б познайомитися з дизайнером казино. Шанувальник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибір для цього приміщення чи випадково?

Сіла на диван під зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела іронічним поглядом інтер’єр: стіни, світильники, килими на підлозі, картини. Стільки грошей вгатили у цей несмак…

Кінь уже йшов до неї. Підвелася назустріч, узяла його попід руку, вони пройшли повз охорону, вдягнулися, коли спускалися сходами, вона піймала погляд швейцара. Той не встиг захиститися маскою ввічливої відстороненості, на його обличчі промайнула крива посмішка: їхнього постійного клієнта, вирішив він, «зняла» невідома шукачка амурних пригод, екзотичної зовнішності жінка, хоча, гм-м, на любителя…

Вулиця зустріла різким запахом мокрого асфальту й молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах відбивалося розмите світло ліхтарів і неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.

– Давай класну новину! – забажав Кінь.

Вона зауважила, з яким задоволенням він втягнув ніздрями свіже повітря.

– Новина така. – Луїза відчувала, як разом з озоном у її легені, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського – хвиля веселої зухвалості піднялася у душі. – Я тебе не залишу. І не відчеплюся від тебе. Не дам тобі спокою. Не вступлюся. Зрозумів?

Жодної істеричної нотки в голосі – лише спокійна радість. І ніжність. Він мовчки стиснув її руку.

– Що у тебе – неприємності? Біда? Я допоможу тобі. Потрібні гроші – візьму позику на роботі. Скажи, що сталося?

Його обличчя затремтіло.

– Ну що ти? – Вона не вимагала відповіді, достатньо було того, аби він слухав її. – Приймаю тебе з усіма твоїми особливостями, з усіма рисами, плюсами і мінусами. Тільки не казино. Буду з тобою хай там що і не віддам тебе цій заразі, ось так.

Він мовчав. Вона не могла на нього дивитися.

Підійшли до таксі, що стояло неподалік, сіли разом на задньому сидінні і всю дорогу мовчали, не відпускаючи рук одне одного.

А потім сиділи у нього на кухні, знову говорила тільки вона.

– Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозуміти хочу.

Він мовчав. Однак це було не байдуже мовчання – він слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не відповідав, слова стояли у горлі.

– Ти розумієш, що ніколи не будеш у виграші? Розумієш це? Програватимеш більше, ніж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти, «Гравця» Достоєвського не читав?

Кінь невизначено хитнув головою.

– Не читав? – зраділа Луїза. Монолог нарешті перетворювався на діалог. – Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не міг зупинитися. Програвав усі гроші, позичав – і знову програвав. Навіть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелі, фактично під арештом, прошу позичити гроші… Вони не любили один одного, але один просив іншого, та що там просив – благав, аби той вислав йому сто, чи скільки, забула, здається сто рублів, бо програвся ущент. Жалівся, що витратив гроші жінки, яка була у нього закохана. А Тургенєв знаєш що?… Висварив його у листі, хоча гроші вислав, щоправда разів у десять менше, ніж той просив. Згодом Достоєвський не міг їх повернути упродовж багатьох років. А Тургенєв, захланник, нагадував про них не раз… Уявляєш?

Кінь мовчав, тер чоло.

– А фільм з Де Ніро бачив? – пішла на новий виток Луїза. – Де він – управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усі хитрощі таких закладів показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Та хто ж його випустить? Ціла схема запрацювала, навіть рейс відмінили, усе зробили, щоб щасливчик із виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звісно ж, знову в казино, аби дочекатися наступного авіарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерігають на моніторі, знають, що не втримається. Головне – вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! І пішло-поїхало… Програвся до копійки. Все спустив, увесь виграш.

Засвистів чайник на плиті.

– Поки не п’ю – усе нормально, – вичавив із себе Кінь глухим голосом. – А як вип’ю, ноги самі несуть у тому напрямку. Немов дідько вселяється.

– Ти ж рік не грав?

– І не пив. Тримався.

– Чому ти йдеш туди? Ти розумієш, що там не розбагатієш?

– Так.

– Що, навпаки, програватимеш, розумієш?

– Так, – роздратовано.

– Чому тоді йдеш?

– Якби усе було так просто… Це сильніше за мене, розумієш, Лу? Сильніше. Тоді вже не думаєш. Питаннями такими не переймаєшся. Просто йдеш, як теля на мотузочку… Колись виграв дві тисячі «зелені», було таке. Ото, подумав, легкі гроші! Знову пішов. Програв. Добре, думаю, дайте лише своє відбити – і крапка. Та де там! Затягнуло, немов у вир.

– Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мій день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?

Кінь скривив губи, рукою ворухнув, наче муху відігнав.

– З кожної ситуації є вихід. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити, хіба ні?

Жодної реакції з його боку.

– А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Підеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповідала, що у її подруги в сім’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматів. Вона його ночами шукала, об’їжджала ті зали на таксі один за одним. А потім психотерапевта знайшла, і той допоміг…

Кінь іронічно глянув на Луїзу, хотів щось сказати, але втримався.

– Ну, добре, – не вгавала вона. – Ти несеш свої гроші чужому дядькові. Сам! За власним бажанням, при свідомості, без жодного примусу. Віддаєш те, що заробив, якомусь… дебілу. Підвищуєш його матеріальний рівень. Працюєш на нього, і він же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?

– Лу, я все розумію! – озвався нарешті. – Невже думаєш, що мені треба пояснювати, як підліткові? Я все розумію. Зробити нічого не можу. Ось тут проблема. – Він постукав вказівним пальцем собі по чолі. – Тобі цього не второпати!

Пригасила хвилю роздратування, прикусила язика, ні, головне – не зірватися, не посваритися, не дати вихопитись випадковій фразі. Вона не дасть йому і собі відхилитися зараз від головного, збитися на манівці у цій важливій розмові.

– Я хочу зрозуміти. І хочу допомогти. – Луїза торкнулася його руки. – Багато зараз програв? Винен комусь? Скільки?… – Мовчання у відповідь. – Я знайду гроші, ти все повернеш, але пообіцяєш мені більше не переступати порогу казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно і буде.

– Уже сестрі обіцяв рік тому.

– Знаю…

– Зрозуміло. – Обдав холодом. – Я відразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.

– Розмовляла. Ми познайомилися випадково, біля твоїх дверей. Розповім тобі згодом, а зараз не збивай мене. Дай сказати. Я ніколи тебе не обмежуватиму й не контролюватиму, але, якщо зникнеш, знатиму, де тебе шукати. Хочеш, аби я теж стала завсідницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна, щоб ти знав. Я від тебе не відчеплюся, разом усе спустимо, наробимо боргів…

– Нас посадять у боргову яму…

– Слухай…

– …Сидітимемо там довго і помремо в один день, – закінчив Кінь. – Вибач, що говорю, коли ти мене перебиваєш.

Вона усміхнулась. До нього поверталася його іронія, а до неї – впевненість, що разом вони сильніші, ніж поодинці. І досить слів. Потік піднесених фраз, хоч і щирих, був недоречним між ними. Сьогодні трапився, але це було винятком із правил. Кінь не переносив патетики, і вона її терпіти не могла. А сьогодні чогось понесло… Сміх допоміг зупинитися вчасно. Але до себе, подумки (він же не чує), вона повторила: не віддам тебе цій заразі!.. і не вступлюся! Іноді для внутрішнього, сказати б, користування не зашкодить і трошки пафосу.

В останній день весни Магда народила хлопчика. Цвів жасмин та іриси, стояла спека, немов у серпні, а ночами над Львовом гуркотіли громовиці й спалахували у небі блискавки, схожі на північне сяйво. Кесарів розтин робив Андрій Степанович, колишній чоловік Ірини, один із тих лікарів, про яких пацієнти кажуть: від Бога.