– Переверніть горнятко на блюдечко від себе, – попросила Зося.
З нею було дуже комфортно: вона не квапилася заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний і не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуси на стінках філіжанки, і розповіла Луїзі про таємницю брата.
Він – гравець у казино. Не просто гравець, азартний до нестями, залежний від цієї пристрасті, хворий, як алкоголік. Програв рік тому батьківський спадок, усі гроші, навіть ті, які Зося дала йому на збереження. Дивом зумів зупинитися, не наробивши боргів. Протягом року щомісяця віддавав сестрі борг, майже нічого не залишаючи собі на життя. І ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зірвався. Немов у запій зайшов. По дві доби не виходить із казино.
Зося заплакала.
– Де він зараз? – запитала Луїза.
– Там! Я двічі приходила, хотіла його забрати. Він не йде, а ті горили на вході влаштували мені допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пішли, Ігоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через півгодини вийду. А сам до ранку там сидів. Прийшов до нас: сіре обличчя, синці під очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову піду туди. За столом з нами посидів, дві ложки супу з’їв, апетиту зовсім не має. Тільки курить – сигарету за сигаретою. Постелила йому у вітальні. Чую, встає вночі, курить на кухні у вікно, не спить. Уранці глянула на нього, а воно, бідне, спить і смикається раз у раз усім тілом, як діти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такі речі розповідаю… Він нікому не каже про казино, ніхто не знає… Збоку виглядає, ніби він п’є. А насправді усе набагато гірше. Якби він дізнався, що я вам це розповіла… Не знаю, що було б! Але мені так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…
Луїза слухала цей словесний потік і відчувала, як на зміну гіркій розгубленості приходить у її душу спокійна розважлива впевненість.
– Що на дні горнятка було? – запитала.
Зося витерла мокрі щоки паперовою серветкою.
– Що кавові фуси розповіли про мене і про нього? – повторила Луїза.
– А! – зрозуміла Зося. – Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цілого.
Луїза повернулася додому і найперше, що зробила, – викликала таксі. Тепер – у душ. Де довга шовкова спідниця? Ось вона. Чорна туніка з відокремленими рукавами, схожими на довгі рукавички. Зверху – короткий жакет, капелюшок у стилі «сецесія», мереживні рукавички. У торбинку-клатч сховала усі гроші, які тримала вдома, увесь свій «заритий у пісочок» недоторканний запас – тримісячну зарплатню. Надягнула бабусині кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами «Provocative Woman», ступила у цю хмарку, відповіла у слухавку: «Дякую» і вийшла на вулицю, де чекало авто з шашечками.
Щойно таксі почало гальмувати біля входу в ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув двері назустріч – сама привітність і готовність догодити. Відповіла йому стриманою усмішкою, пішла сходами нагору. З-за стійки до неї ступила дівчина в уніформі.
– Прошу сказати: де тут є казино? – запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.
Тембр голосу був досконалим: оксамитовим і хриплуватим водночас, із ледь помітною ноткою вередливої зверхності.
– Ось там, – заметушилася дівчина. – Але треба роздягнутися.
Луїза скинула жакет на руки гардеробнику і, йдучи до світлового табло «Казино», автоматично порахувала працівників: два на стійці, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорі, троє на вході до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмішкою, теж в уніформі, закрила собою вхід, наче шафа:
– Добрий вечір. Маєте паспорт?
– Паспорт? – Луїза розгубилася на долю секунди. – Забула.
– Наступного разу не забувайте. – Молодиця впевнено тримала на обличчі завчений оскал. – Відкрийте, будь ласка, сумочку.
Луїза ліниво натиснула на ґудзик ридикюля, він сухо клацнув, як і годиться клатчу, продемонстрував поглядам сторонніх шовкові нутрощі з віялом різнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронців.
– Приємного відпочинку! – побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.
У великій залі переважали червоний, густо-зелений та колір тьмяного золота, а освітлення виявилося стишеним до мінімуму. Лише над столами, за якими сіріли обличчя гравців, світла було більше. Воно робило фізіономії пласкими, риси грубими, а зморшки помітними. Пахло… сіркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля – сигаретний хамський дим і невідворотність: що має статися, те станеться, вийдеш тоді, коли буде дозволено. «Побачимо!» – з веселою злістю подумала Луїза та впевнено, без поспіху, пішла углиб, вихоплюючи поглядом деталі.
Півтора десятка чоловіків скупчилися навколо видовженого столу. Задні спостерігачі через спини передніх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла біля столів різних форм, більших, менших, зі стовпчиками фішок на ігровому полі й картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вільного місця. У повітрі стояв відразливий до запаморочення запах сигарет і джмелиний гул голосів. Тільки чоловіки. Жодної жінки. Окрім круп’є.
Коня серед цих людей не було.
Луїза пройшла майже через усю залу. І нарешті побачила Коня. Він не зводив очей з рук дівчини-круп’є. Та зробила кілька вправних рухів, розклала карти, щось сказала, Луїза не почула, що саме.
Біля Коня, буває ж таке, вільний стілець – єдиний вільний на весь заклад. Вона сіла.
Він навіть не ворухнувся. І добре, що Кінь на неї нуль уваги. Їй необхідні кілька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його ліва рука, рідна до найдрібнішої рисочки, лежала поруч. А він навіть краєм ока її не бачив, не відчував її парфумів. Весь у грі, як хлопець-шестикласник.
Накрила його руку своєю.
Він повернувся і дві-три секунди дивився чужим поглядом на жінку, що посміхалася з-під крис капелюшка: хто така?
Пізнав і відсахнувся:
– Луїзо? Ти?! Ти що тут?!
Душа стиснулася від жалю.
– Це твоя вода? – Луїза показала на високу склянку поруч із череватим келишком коньяку.
Він кивнув. Узяла склянку, піднесла до губ, із досадою зауваживши, як помітно тремтять її пальці.
– Звідки ти тут? – Кінь потроху приходив до тями. – Що тут робиш?
Вона розуміла його без слів – він був впевнений, що вони зустрілися випадково. У його голові зараз миготіли варіанти: була у ресторані поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботі, у зв’язку з майбутніми зйомками?…
– Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пішли поговоримо на каві.
– Зараз?
– Пішли, будь ласка.
У її голосі звучали найпотрібніші зараз напівтони. Інтуїція безпомилково підказувала, як і що варто говорити. Без жодного зусилля трималася на обличчі спокійна усмішка. Такого володіння собою Луїза від себе не чекала. Вона знала, що він піде з нею. А якщо не піде, вона зробить ставки у цій незрозумілій грі, хоча ніколи дотепер не переступала порогу казино і не знала жодного його правила. Купить фішки і не вступиться звідси.
– Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розібратися з фішками. – Від розгубленості Коня майже й сліду не залишилося, перед нею знову був той Ігор, до якого вона звикла. – Десять хвилин, гаразд?
Вона встала з-за столу зі склянкою в руці. Тепер на неї звертали увагу. Один із відвідувачів підійшов майже впритул, вона несподівано озирнулася і наштовхнулася на його погляд: він надягав окуляри, щоб поближче її роздивитися, мабуть, пізнав, дивився програму «Потвора».
Дівчина-круп’є незворушно розкидала карти. Біля каси Кінь розмовляв зі своїм сусідом по столу. Решта, як і п’ять хвилин тому, спостерігали за пересуванням карт. Але щось змінилося у залі. Присутність жінки бентежила, вносила ледь помітний збій у звичний хід подій, примушувала кидати стрімкі погляди у бік чужинки.
