Анекдоти? Тут складніше. Чому чоловіки запам’ятовують одні анекдоти, а жінки – інші? Почуття гумору від статі ж не залежить. Чому тоді навіть найрозумніші та найвибагливіші чоловіки регочуть від грубих фельдфебельських жартів?

І чому те, що для нас важливо, їм зазвичай видається дрібницями, і навпаки?

Ну як аутотренінг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторів журналу: «У психології на собі не показують».

А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такі життєві дрібниці! Дарма, що кожен день муляє. Чоловік може не любити цього і тому не робити. А жінка і не любить, а робить. Так, я спокійна, у мене теплі ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Мені подобається, коли під моїми руками гора масних тарілок і горняток із кавовими фусами перетворюється на стоси сяючого чистотою начиння. Коли пательня із залишками підгорілої цибулі робиться наче щойно з крамниці. Коли пахне доброю рідиною для миття посуду. Із запахом лимону. Або полуниці. Від цих солодкувато-мильних випарів може знудити, або дістанеш стійку довічну відразу і до лимонів, і до полуниць. А якими змученими й червоними робляться руки від гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно – згідно з етикеткою – мають і жир розчиняти, і за шкірою рук доглядати… Ненавиджу мити посуд! Одна втіха – найкращі ідеї спадають на думку саме за цим невдячним і монотонним заняттям.

– Галко, – знову зателефонувала Луїза. – Дай мені яблуко на кілька тижнів.

– Яке яблуко? – не зрозуміла Галя і тієї ж миті второпала яке.

– Ти роман почала писати, – поспішила пояснити Луїза. – Чому зараз?… Це ж не випадково. І ще подумай, журнал тобі був потрібний насправді – чи можливість писати книгу?

– Що за маячня?…

– Дай яблуко, Галко! Допоможи подрузі.

Луїза не жартувала.

– Забирай, мантелепо, – поступилася Галя.

З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабінеті, більше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторінку роману?… Мабуть, через тиждень після того, як Луїза приїздила до неї на роботу і залишила у кабінеті яблуко… До чого тут одне до другого? Ні до чого.

– Галко… – знову Луїза. – Таке відчуття, що треба його взяти до себе на деякий час. Навіть упевненість, а не відчуття. Невже я тобі маю щось пояснювати?

– Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?

– Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як ніби… Ніби як визрівав нарив, нило, нило – і оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порівняння. Але ж тобі справді легше стало? Ти ж цього хотіла підсвідомо? Подумай, хіба ні? Тобі писати треба, Галко, сама знаєш. Ну чого мугикаєш?… Такі дрібниці помічаєш, як ніхто з нас. Так розповідаєш про події, свідком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помічала тих нюансів, чому не запам’ятала ті репліки, не звернула уваги на ті деталі? Щось відбувається, ти про це розповідаєш, і події набувають глибинного значення, стають цікавими. Давно б, Галко, мала б не підсміюватися, а писати романи, детективи, сценарії, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сіла, одразу збагнула: без яблука не обійшлося! Так?… Ні?… Отже, завтра я у тебе. Перед тим як передати далі, почисти раритет від пилюки!

Завчасно раділа Луїза. Кінь більше не телефонував. І на роботу не виходив.

Яблуко стояло на антикварній консолі біля вікна, Луїза перевезла його з Галиного офісу до своєї однокімнатної мансарди та, обережно звільнивши від паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутрощі дерева відгонили гіркуватою порохнявою, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив більше за чудернацьку форму. Хай там хто цей автор – Пінзель, чи його учень, а чи нікому не відомий провінційний майстер-різьбяр, – він створив річ із великими можливостями.

…Чому ж Кінь мовчить? У неділю не давався чути, у понеділок не вийшов на роботу – подзвонив шефові, взяв два відгули. Шеф беззлобно пожалівся: «Взяв! Хоч мав би, вражий син, попросити, аби дали». Але Кінь ніколи нічого не просив. «Можна?» було відсутнє у його лексиконі. Замість «Можна я візьму два відгули?» він, швидше за все, сказав шефові: «Беру два відгули, якщо ви не проти…»

Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент – поза зоною досяжності». Увесь понеділок і вівторок – поза зоною.

У середу перед летючкою почула у коридорі його голос і кроки, серце закалатало: він! Спокійно. Тихо… тихо… спокійно…

– Привіт, Кінь! Привіт, Анєчко! У тебе сьогодні якесь свято? Виглядаєш супер… Іване Івановичу, я ж просила вчора залишити мені ключі від архіву. Дівочу пам’ять маєте, чесне слово. Ні, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому бліда? Нормальна. А ти справді блідий, аж зелений. Де пропадав?…

Попри шлейф грейпфрутового «Орбіту» й «Антиполіцая» від нього тхнуло перегаром. Очі з червоними жилками, ніби й усміхнені, а сумні-сумні. Несе, як завжди, веселу словесну заметіль. Що з тобою, любий?

Іван Іванович попросився до слова і завів стару платівку, розпаляючися з кожним реченням.

– Чому така несправедливість? Комусь – вечірній прайм-тайм, а комусь – полудень, коли біля телевізора тільки пенсіонери й домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи, однаково ніхто не помітить. А коли усі з роботи поприходили, коли телевізори повмикали, то що вони там бачать – якісь по-твор-ні дурощі… – Іван Іванович зробив наголос на слові «потворні» – натякнув на назву програми, яку вела Луїза, і, наче у гучномовець, прогуготів: – Глядачі думають, що це – усе, на що здатні телевізійники! А поза тим саме програма «Депутатські роздуми» заслуговує на особливу увагу! І її автори, попри утиски, знають ціну собі та тому, що вони роблять! Запевняю вас!

– Цього, власне, недостатньо, – доброзичливо зупинив його Кінь. – Мало знати собі ціну, треба ще й попитом користуватися.

Після бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабінету, який вона ділила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упіймав Луїзу за руку, згріб мовчки, притиснув до себе.

Хтось посмикав зачинені двері.

– Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся від мене подалі. Пам’ятаєш, ти казала мені про свою фантазію: мовчазний секс із незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ і нуль проблем. Покурили, розійшлися. Знання імен необов’язкове.

– Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!

– Не смикайся, я правильно тебе зрозумів, нічого не пояснюй. У неділю хотів тобі запропонувати: я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало усе і нічого. А сьогодні подумав: із кимось іншим – так, тільки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю, як сказати… повної віддачі. Усього заслуговуєш. А я що можу тобі дати? Свої проблеми? Не хочу навіть зустрічей двох незнайомців.

Хтось знову посмикав двері, обережно постукав.

– Дайте поговорити! – гримнув Кінь.

І стишив голос до шепоту:

– Взагалі нічого не хотів тобі говорити. Нічого не хотів пояснювати. Розійшлися через дурничку – все! І жодних мелодрам. Але не можу, така ти мені рідна. Добра тобі бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.

– А мене ти запитати не хочеш?

– Не хочу, Лу. Ще слово – і я взагалі пошкодую, що почав цю розмову.

Відсторонив її і вийшов із кабінету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.

Наступного дня нічого не прояснилося. Через три дні, ввечері, Луїза під’їхала до його будинку, піднялася на його поверх і побачила жінку, яка зачиняла ключем його двері. Вони зустрілися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, вже не мало сенсу.

Жінка була доволі огрядна, висока, русява. І дуже приваблива. Кілька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумівши, що обидві мають стосунок до господаря цього помешкання.

– Ви до Ігоря? – запитала незнайомка.

Луїза кивнула.

Жінка відчинила двері:

– Зайдіть. Ви Луїза?… А я – Зося, сестра Ігоря.

Через п’ятнадцять хвилин вони пили міцну каву, не зважаючи на пізню годину.