Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Того суботнього дня вони гуляли й гуляли містом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу?» – уточнила Луїза. Настрій у неї відчутно поліпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кілька днів тому в «Пасажі», а вдома зрозуміла, що саме вона їй украй необхідна. Повела Луїзу в «Пасаж».

Ішли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самі покликали до себе – із відкритого стенду з розвішаною на гачках біжутерією. Особливо ефектно виглядали ті, що були схожі на вітражі з кольорового скла в оправі під стару мідь. Одна пара – різного розміру підвіски у металевих круглих рамках із камінчиками кольору молодого і старого вина. Друга пара – ромбики, вони кріпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гірлянду з темно-бордового й темно-синього скла. Інших прикрас, що були поруч, навіть не зауважили. Галя зняла свої золоті сережки, сховала їх у торбинку, натомість встромила у вуха «ромбики».

– Клас! – вимовила Луїза і надягнула «кругляки».

– Супер! – зробила висновок Галя.

Перед дзеркалом Галя підібрала волосся угору, хитнула головою – ромбики заграли тьмяними відблисками.

– Беру, – вирішила вона. – Подобаються тобі твої?

– Дуже! – Луїза теж вдивлялася у своє зображення у дзеркалі. – Таких дешевих у мене давно не було. П’ятдесят гривень, а подобаються на мільйон.

– Я тобі їх дарую, – сказала Галя. – А ти подаруєш мені мої. Згода?

Продавець на касі деякий час зосереджено дивилася на них, не відразу зрозумівши простої комбінації. Що тут складного? Дві жінки прийшли розплачуватись за покупки, вже в обновах, і, показуючи одна на одну, повідомили: «Я плачу за ці, а моя подруга – за ці».

Після покупки настрій остаточно змінився на краще. Вони заходили у перші-ліпші брами, ніби грали у гру на уважність: помітила, яке слухове віконце у піддашші? А ти зауважила ковані пуп’янки квітів на балконній решітці?… У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі. Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертих польських слів – це було ім’я та прізвище майстра-виробника. Підозріло глипнула у їхній бік жінка, що виносила сміття, а вони не звернули уваги, стояли, задерши голови, як здивовані діти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонійно співіснували теперішня назва вулиці на табличці і стара, у ліпнині позаминулого століття. Колишній номер будинку в ажурній віньєтці не збігався з його теперішнім металевим номером на стіні.

На вулиці Пекарській Луїза запропонувала:

– Он у дворі, бачиш, вікна моєї давньої знайомої, зайдемо?

– Незручно… – засумнівалася Галя.

– Пішли, вона дуже класна, вона зрадіє. Телефонувала мені нещодавно, сказала, що з чоловіком розлучилася, запрошувала в гості у будь-який час.

Зайшли у двір, і Галя очам не повірила: тут панувала атмосфера шістдесятих років. Ніби вони не у ворота зайшли, а переступили часову межу й повернулися у дитинство. В куті двору – навстіж розчахнуті двері. Вхід у кухню наполовину закриває тюлева фіранка проти мух. Видно кутик кухонного столу, витерту церату з діркою на кутовому згині, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилітрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинстві дворовий товариш Віталька, казав мамі: «Хочемо хліба зі смальцем!» Тітка Слава мастила запашним смальцем свіжий хліб, посипала грубою сірою сіллю… Дітлахи, терпляче дочекавшися своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонії дружнього жадібного поглинання одного з найбільших смаколиків дитинства. Від цього спогаду рот наповнився слиною, захотілося того смальцю з тим хлібом і тою сіллю.

Маленький палісадник, огороджений низеньким – по коліно – дерев’яним парканчиком, теж був родом із тих далеких років. Сплило у пам’яті слово «аркомка», а може, «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простір із деревами, кущами та високою травою за будинком. Діти в’язали петлями жмутики трави, готували лапалки, у які потрапляла нога переслідувача у грі «Козаки-розбійники». А може, Аркомка у світі дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дізнаєшся.

Вузенький хідник, зітканий зі смужок строкатого ганчір’я – хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика, – теж був раритетним. І цегляні огорожі біля перших стріл ірисів, кожна цеглина, поставлена під кутом, перекриває сусідку наполовину. Від таких, побілених вапном зубчиків на клумбах, уже давно відзвичаїлось око. Хіба у маленькому містечку побачиш, але ж не у центрі Львова.

Піднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючися за витерті до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвінка. Тиша. Немає вдома. Галя зітхнула з полегшенням, хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись давно. Відчувала себе нині школяркою, що знічев’я тиняється містом, годинами кружляє, вихоплюючи по дорозі з калейдоскопу вражень усілякі важливі дрібниці, заходить із подругою до друзів і малознайомих знайомих друзів.

Троє чоловіків повернули за ними голови, провели поглядами, один із них щось сказав, вона не розібрала, що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, і слова, мабуть, теж.

– Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навіть не зауважила?… Ні, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жінка, навіть закохавшись, помічає чоловіків навколо…

…Заледве повернула ключ у замку, як усі четверо – чоловік, сини і пес Рудий – вийшли назустріч:

– Де ти була?

– Що з мобілкою?

Поки відповідала, запитувала, чи їли, визувалася, Віктор підозріло вдивлявся в обличчя дружини, навіть принюхувався – занадто усміхнена, відверто щаслива, що таке?

Не їли, чекали її. Навіть Рудий ображено стояв над повною мискою.

– Ви їсти не хочете? Чи гріти ліньки? – поцікавилася у голодних чоловіків. – Рудик, ти вже геть оборзів! – нагримала на пса. – Давай їж.

Рудий, опустивши морду, дивився на зварені курячі шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.

І вона відступила: витягнула одну шийку і подала псові, він обережно взяв її зубами з долоні і, проковтнувши, почав їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу і звідки він узявся, вже ніхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порції жіночої уваги і їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…

Задзвонив телефон.

– Галко, я щойно говорила з Конем, – піднесено повідомила Луїза. – Може, настрій у мене такий, не знаю. Але так мені було легко з ним зараз… Розказала, як ми з тобою гуляли… Такий класний день.

Галя підсмажила вранішні вареники, розклала по тарілках, посиділа з хлопцями за компанію, поки вони їли. А потім набрала ванну води, збивши струменем на її поверхні міцну піну із запахом соснової глиці. Мала надійний спосіб боротьби з вечірнім апетитом: почистити зуби години за дві-три до сну – після цієї процедури їсти вже не хотілося. Узяла з собою книжку і в останній момент – тарілку з яблуком і мандаринкою. Занурюючися в ароматне тепло, з задоволенням подумала: «Хлопці полягають – сяду писати». Один епізод уже остаточно вималювався в уяві, другий формувався, ще нечіткий.

Швидше б за комп’ютер, тепер уже зі спокійною душею.

У голові крутилися уривки дня. Раділа за Луїзу. Чужі проблеми (не те щоб чужі, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирішуються. Чому ж, розмірковувала, сама себе розрадити не здатна? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, які Віктор розповідає по кілька разів у тих самих компаніях? Через відсутність делікатності як щось бовкне, бабуся казала колись у таких випадках – наче корова боталом. А для чого? «Ти ж людину образив, невже не відчув?» – «Не вигадуй, вічно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помічаю. А його вперта ненависть до миття посуду?

Вона спробувала подивитися на власні проблеми збоку, ніби це не її проблеми, а гризота когось іншого. Хіба це проблеми? – намагалася підступитися до них відстороненим сприйняттям. Посуд? Яка дрібниця. Вихід такий: попросити ніжно, в жодному разі не буркотіти. А ще краще – пожартувати, мовляв, оптиміст не миє посуд увечері, бо сподівається, що вранці матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, відриваючи його від телевізора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Він скаже: е, ні, краще я – посуд. От і добре. Одна проблема мінус. Що там іще?

25
{"b":"118589","o":1}