– Хто ця жінка? Дружина? – запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.
– Ні, це – Ольга, – відповів Кінь.
Чекала пояснень, але їх не було. У кімнаті панувала мовчанка.
– Я кохав її, – сказав Кінь. – Ти копирсалася у моєму компі?
Що вразило її більше: «кохав» чи «копирсалася»?
– Що ти собі дозволяєш? – вибухнула вона.
– Експериментальний кролик може собі дозволити усе!
Луїза не залишилася того вечора у нього. Він не зателефонував і не прийшов до неї наступного дня…
У Галі перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побігли сльози.
– А що ти робила у його комп’ютері?
– Він сам сказав, аби я подивилася у поштову скриньку – нам мали надіслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жіноче ім’я… А ти що, змогла б у такій ситуації втриматися і не відкрити цього файла?
Галя уявила себе перед комп’ютером Віктора…
– Звісно, відкрила б! Кожна жінка, мабуть, вчинила б так само – проклинаючи згодом свою цікавість. Дуже висока ймовірність нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку що сталося жахливого? Нічого. Зазирнула у його минуле. Пусте!
– Яке пусте?! Він дав мені зрозуміти, аби я не пхалася на його територію і що це мене не стосується. І то якими словами! «Копирсалася»! Ніби у кишенях або у брудній білизні!
Повернувши за ріг, вони опинилися перед вуличним кафе – столики під лапатими парасольками стояли мало не на тротуарі за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулиці.
Через хвилину Галя вже замовляла офіціантові каву з мигдалевими тістечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному кріслі, додала:
– Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.
Дістала шкіряний футляр зі своєю забавкою – маленькою люлькою на довгій ніжці, пакет початого тютюну та сірники. Протерла нутро файки коньяком, натоптала її запашним куривом, неспішно розпалила, затягнулася і з задоволенням випустила дим. За її рухами хотілося спостерігати, не відводячи погляду. Над столиками розлився благородний аромат.
– Мені вже так багато не вдалося у житті, Галко. І знову щось не те виходить.
– Бійся Бога! Що тобі не вдалося? Роботу маєш, любиш її, гроші заробляєш пристойні, маєш цікаві плани…
– Я про інше.
– Про людей, які поруч? Теж не гніви Бога. А свого чоловіка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.
– У тому-то й річ, що це він. Я вже знайшла його. Тільки щось подумаю – він це каже. Або він щось почне говорити – я закінчую. Чи навпаки, несподіване щось бовкне або неочікуване втне, і я ще більше переконуюся – це той, кого чекала. Мені подобається, як він пахне, як їсть, люблю слухати, як він ходить квартирою, як хлюпається у ванні. Ми сміємося разом, регочемо як підлітки, розумієш? Я хочу бути з ним. І я йому теж потрібна. Мені навіть говорити про це не треба, я й без слів усе бачу. Розумієш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на місце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…
– Це з твоєї точки зору. А з чоловічої дзвіниці ваша суперечка виглядає, мабуть, так…
Галя піднесла до губ опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза гріла свій коньяк у долонях, не поспішала пити.
– Ставлю себе подумки на місце чоловіка, – провадила Галя, – і розумію, що він не збирався приховувати від тебе цю інформацію. Просто ваші стосунки ще не дозріли до такої розмови. Або моменту відповідного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слідство ведеш зі стурбовано-трагічним виразом обличчя. Кому це сподобається?
– Чому зі стурбовано-трагічним?
– А що – з безтурботно-веселим? Та ще й після підступного, з його точки зору, вторгнення у його особисті фотофайли. Чоловіки такі речі сприймають як відверте зазіхання на їхню свободу. Як намагання жінки встановити над ними контроль. А ти ж хіба цього прагнула? Тобі ж потрібні відвертість і щирість у стосунках… Тому в таких розмовах важливі жіночі інтонації, найдрібніші нюанси, здатність відчувати момент. А також інтуїція – чи варто продовжувати розмову зараз, чи не відкласти її без образ на потім. От побачиш, він сам усе розповість, прийде час. Не підганяй його і не ставай у позу ображеної квочки.
– Ображеної квочки?…
– Ну… Відвернутися від нього і робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся іншими речами: порпаєшся у пилюці, трясеш гребенем, шукаєш хробаків…
– Ну добре. А раптом він її і далі любить?
– Звичайно, що любить. Якась частка чоловічої душі завжди кохатиме жінку з минулого. Жодне кохання не минає безслідно. А ти сподівалася зустріти чоловіка без минулого? Навіть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвід бодай дитсадівських поцілунків. Замість безпричинних страждань спрямувала б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоч як пафосно звучало б. І взагалі, Луїзо, де твоя природна легкість? Звідки викотилася ця важка артилерія на любовному фронті?
– Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрібниця має шалене значення.
– Дивись, не зіпсуй усе. Чоловіки надмірної серйозності у цих справах не люблять. Наша зброя – здорова доза пофіґізму, іронії, легкості, гри. Що занадто серйозне – смішне. А у чоловіків серйозне там, де гра.
«Ото наговорила, – подумала нишком. – Тижневу норму за годину видала. Аж горло заболіло».
Неподалік різко пригальмувала маршрутка, миттєво відреагувавши на помах руки хлопця з наплічником. Він підсадив на підніжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А двері не спішили зачинятися. Водій чекав на жінку, що добігала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесі – наздогнати й не зашпортатися. Зняти б її на відео у цю хвилину і показати згодом – не повірить, що то вона.
Жінка, що наздоганяє громадський транспорт або, спізнюючись на роботу, стрімко долає останні метри до входу в офіс, подібна до корови, що спішить до води: підбігла підтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зірвалася на біг. Голова трохи нахилена набік, дріботить по асфальту «ратицями»-підборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. І за це неодмінно дістане догану. Її побачать і запам’ятають недостойну картину. І, можливо, побачить не випадковий спостерігач, а потенційний Обранець, але так і не зрозуміє, що це – Вона, та й Вона у поквапі не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сірий настрій і не розумітиме, від чого. Що таке? Чому?… А не бігай у ранкові панічні хвилини за маршруткою, не дозволяй собі карикатурно метушитись, і побачиш, нічого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пізніше. Твоєї непунктуальності ніхто не помітить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал і на стіл шефа ляже заява на звільнення і він її підпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спізнення, щасливий збіг обставин, початок нового життя. Такою буде тобі, жінко, відзнака від світової гармонії за вірність красі. Тож не бійся пропустити маршрутку! Не переслідуй її так панічно й приречено! Твоя маршрутка наступна.
Галя з Луїзою мовчки спостерігали за життям вулиці. Паузи у розмові виникали самі собою. Ніхто не спішив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмінялися своїми думками, так і не дізнавшися, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жінку, що бігла до маршрутки.
– Ти ж завжди така впевнена, іронічна. Що тобі ті Ольга і Марія? – повернулася Галя до розмови, пішла на друге коло. – У тебе своє життя і свої стосунки з цим чоловіком. Якщо на одній чаші терезів твоє бажання бути з ним, а на другій – образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливіше. Хочеш попри все бути з ним? Дай собі чесну відповідь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякі речі очі, не звертай на них надмірної уваги. Пробачай. Іди на компроміси. Відкладай з’ясування деяких речей на потім, бо у багатьох випадках усе стає на свої місця саме собою, без тиску та зусиль. Довіряй чоловікові. Тут краще передати, ніж недодати. Таке просте перевірене правило: краще «пере», ніж «недо». Хоча, може, я й не маю рації. Це мій досвід. Він полягає у простих речах. Як у відомій сентенції: танцюй, ніби тебе ніхто не бачить, співай, ніби тебе ніхто не чує, кохай, ніби тобі не завдавали болю… Хтось із мудрих сказав, а так ніби я.
