– Це мій чоловік загубив ножик і шукає, – дала правильну відповідь організаторка конкурсу. – Пам’ятаєш, Ігоре? А ти що подумав?…

У фіналі гри за кількістю отриманих світлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастіше потрапляла у кадр. Усі визнали найвдалішим її фотопортрет біля молоденької осики: відблиски сонця на щоці та у рудому волоссі, досконале тло – зелено-червоне листя, дрібне й кругле, наче мідні монетки…

При вході у бар Луїза зустрілася поглядом з чоловіком, він сидів обличчям до дверей і неуважно слухав жінку навпроти себе. Луїза відшукала вільний столик, відчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця і собі глянула, чому щойно скляний, відсторонений погляд співрозмовника помітно ожив. Хоч де опинялася Луїза – у коридорах телеканалу, у крамниці, на пляжі, де завгодно – на неї завжди звертали увагу. І не тому, що ця ефектна мідноволоса жінка мала помітний виступ на спині над правою лопаткою. Власне, не горб відразу впадав у вічі. Приголомшливим було поєднання очевидної фізичної вади зі сповненим гідності, теплим, небайдужим поглядом. Виразні очі, густе руде волосся, аристократичні руки з тонкими зап’ястками – і потворні наслідки дитячого сколіозу. Всупереч усім законам гармонії таке поєднання не псувало її зовнішності, а найсильніший ефект справляла трохи уповільнена граційна хода – результат тривалої й виснажливої роботи над собою.

Якось донька Ірини пожалілася їй: фізкультура в університеті – непотрібний предмет, усі намагаються сачканути. «Уявити лише: двічі на тиждень складати дурні нормативи!» – обурювалася Сонька. «Уявляти немає потреби, – спокійно зреагувала Луїза. – Я усе життя, день у день, протягом години складаю свої особисті нормативи. Ніхто не примушує. Якщо не робитиму цього – почну шкутильгати». – «Чому?» – не зрозуміла дівчина. – «Бо через викривлення хребта права нога коротша за ліву на два сантиметри, – приголомшила мамина подруга. – Не помічала?»

…Луїза сіла за вільний столик так, аби бачити вхідні двері, замовила каву й неспішно розпалила свою вересову люльку. Залою для курців поплив аромат тютюну «Captain Black». Файкування передалося Луїзі від прабабці-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей давній гірський жіночий ритуал, від натоптування люльки та припалення – до чищення. Берегла пожовклу світлину з відламаними кутиками – баба Параска з файкою в руці; а було їй тоді вже добряче за вісімдесят років.

Кілька відвідувачів повернули голови до джерела благородних пахощів. На відміну від цигарок з їхнім хамським запахом, розпалена файка має королівський шлейф, вона схожа на доглянуту жінку з витонченими манерами: присутність і одної, і другої неможливо не зауважити.

Кінь спізнювався. Це не прізвисько, Кінь – прізвище. Луїза усміхнулася, коли він так уперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навіть не творчий псевдонім. «Я від роботи не здохну. І ті, хто зі мною, теж мусять пахати. Або шукати собі іншого режисера». Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме він розумів її ідеї з півслова і вмів так вибудувати програму, що результат виходив кращим, хоч і помітно іншим, аніж попередньо уявляли.

Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвіду роботи у засобах масової інформації. Почула з телеекрану оголошення – запрошували амбітних і креативних спробувати себе у ролі телеведучих та тележурналістів.

Два дні думала – і придумала.

Заступник директора телестудії попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженні три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалі? З якими ідеями прийшли? Дякую, залишіть секретарці резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.

Луїза прийшла у бежевому з голови до ніг, подивилася заступнику директора в очі і сказала:

– Я хочу вести програму, що називатиметься «Потвора». Це будуть розповіді та дослідження про явища, які виникають на межі припустимого. Іноді потворні, однак лише на перший погляд. Адже навіть лінія краси, подовжена до безкінечності, стає не досконалою, а огидною. Матеріалу не бракуватиме. Люди, які прагнуть досконалості, часто роблять речі, що руйнують їхню природну гармонію, натомість збої у благих намірах природи, так звані помилки природи, насправді згодом виявляються новими варіантами прояву досконалості…

Заступник директора мовчав. І вона вела далі:

– Це буде програма-провокація. Насправді ми будемо говорити про красу, але зі зворотного її боку. Провокація і гра полягатимуть у всьому, починаючи від назви. Глядач швидше зверне увагу на «Потвору», ніж на «Красу». І не помітить, як опиниться немов муха на стелі – догори ногами. Тобто подивиться на речі новим поглядом. Більшість шедеврів, скажімо, сприймають спочатку як виклик доброму смаку і гармонійному порядку речей. І Ейфелеву вежу, і Едіт Піаф свого часу зовсім не вважали надзвичайними і видатними… Усе це стається тому, що у справді красивому завжди є елементи потворності, а у негарному завжди є прояви привабливості. Але є одна суттєва відмінність: краса може бути підробною, а потворність завжди правдива.

Співрозмовник слухав її мовчки.

– Ось список тем для перших випусків програми, – перейшла до конкретики Луїза і подала своєму мовчазному візаві аркуш із друкованим текстом. – Потрібні помічники-журналісти для розробляння тем і режисер із нестандартним поглядом. У кадрі працюватиму я.

– Почекайте, – озвався нарешті заступник і пішов за директором.

Вона загіпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, натиском і чітким баченням того, що робитиме. Ніколи дотепер їм не доводилося бачити таку потворність, що пульсує потужними хвилями життя, – у досконалій упаковці. Ця жінка була позбавлена усіх комплексів, пов’язаних із зовнішністю, виглядала настільки нестандартно, що бентежила лише своєю присутністю.

Її взяли на випробувальний термін, але всі знали від самого початку, що вона працюватиме на телеканалі.

Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловіка, подібного до великого Вінні-Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку і сказав: «Кінь».

…Жодного іншого чоловіка вона б не чекала за столиком у кав’ярні вже п’ятнадцять хвилин. Навіть на ділових зустрічах робила поправку лише на десять, не більше. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним і нездатним правильно розрахувати свій час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: «Котра година?» – вона, глянувши на мобілку чи на циферблат наручного годинника, відмінусовувала для інших свої рятувальні хвилини.

Де ж той Кінь? Треба нарешті встати і піти.

…При першій зустрічі він запитав її:

– Де ви працювали?

Вона назвала бюро перекладів Оксани Смик та «Інтернешнл Хаус». Це були останні місця роботи.

– Чому не на радіо? – з цікавістю розглядав він її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. – З таким тембром голосу! Хоча вам і в кабінеті психологічного розвантаження ціни б не було. Або у службі «Секс по телефону».

Добре, що він не побачив виразу її очей, – хтось із хлопців у кімнаті зі смаком захрумтів яблуком, і вона відволіклася на різкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вічі, залишалося незворушним. Вона вміла за секунду опановувати себе.

– Як ви здогадалися? З такою свободою від умовностей вам би у сутенери…

Він задоволено заіржав, відкинувши голову назад, у повній відповідності з прізвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на дві рівні половинки, і одну з них простягнув їй.

– Ні-ні, я не хочу. Дякую, – відмовилася вона.

– Беріть! – Він майже силоміць вклав їй у долоню гостинець. – Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.

– А руки? – поцікавилася Луїза. – Чисті?

– Чисті руки у того, хто ще не брався за розум, – відповів Кінь.

Тепер уже зареготали хлопці – роти напхані яблуками, малопривабливе видовище. Ох вже цей грубий чоловічий гумор… Що за жарти?… Усі вдавали, що зайняті чимось, проте з цікавістю прислухалися до розмови новенької з Конем. Він у них тут, мабуть, за клоуна.