Магда усміхнулася і без зайвих вступів розповіла дівчатам свій сон. Ніби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Якого?… Смішний такий, заспані оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку та рукавички, дивуючись при цьому: літо ж надворі, має бути тепло, для чого шапочка й рукавички…

– Маленький хлопчик – це до клопотів, – пояснила Галя. – Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кілька нових книжок.

– Магдо, ти просто замерзла вночі, – висловила свою версію Ірина. – Тому й теплі речі уві сні шукала.

– Я перепрошую…

Біля їх столика знову стояв хлопчина-офіціант.

– Якщо у тому вині був присутній іще й виразний акцент гіркого перцю, то ви куштували італійське «Монтеполі» дві тисячі третього року, – повідомив офіціант. – Або це було грузинське «Цинандалі» від нашого постачальника.

– А! Згадала! – зраділа Луїза. – «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесіть нам, будь ласка, пляшку. І трохи сиру… з голубою пліснявою… Назву, як ви вже зрозуміли, я забула.

– Горгонзола? Баварія блю?…

Хлопець повністю реабілітувався у їх очах. Юне обличчя від хвилювання пішло червоними плямами. Чотири дорослі жінки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професіоналом.

Під пліснявий сир і вино, коли троє намагалися віднайти присмак обісцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рідкісним букетом, розмова пустилася берега. Пішла у багатоканальному режимі, паралельними потоками й перехресними запитаннями.

– Хто бачив Стахівську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять років мінус.

– …А тут, на манжетах, і з-під комірця – таке штивне густе мереживо, тон у тон…

– З Конем будемо знімати передачу про наслідки невдалих пластичних операцій… Там таке трапляється! Повіки часом не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: кліп-кліп, жах!

– Дівчата, уколи ботокса – це повний відстій!

– Це ж не операція.

– Звісно, не операція. Це уколи. Але отрута – вона і є отрута.

– …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що мені це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина – трохи за коліно.

Стрибали, як блощиці, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про різне парами, склад яких раз у раз змінювався.

Прощаючися, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.

Вже двічі їздили з Борисом та його колегою Геннадієм Левковичем із дружиною відпочивати на «Гуцульський плес». Через годину-другу у перший день знайомства Ірина несподівано для себе й на подив Бориса перейшла з новими знайомими на «ти». А під кінець дня зрозуміла, що Геннадій Левкович їй подобається.

Наразі це було просто приємне відчуття: носити в душі приховану, більше ніж дружню симпатію до чоловіка, з яким ніколи і за жодних обставин нічого не могло бути. Не могло, тому що, по-перше, він був другом Бориса. І, по-друге, у нього була приємна, симпатична Ірині дружина – відкрита й комфортна у спілкуванні, з уважними, трохи сумними очима.

Ірина лише переодягнула б її в інші речі. Вона часто грала у таку гру: «перевдягала» жінок, що заходили у маршрутку або поспішали їй назустріч вулицею. Від однієї вона подумки забирала сумочку і віддавала іншій. А тій, що лишилася без торбинки, добирала у своїй уяві щось від інших жінок, або зі свого гардероба, чи зі своєї нової колекції.

Комусь замість густо-коричневих колгот «дарувала» ніжно-тілесні. Або думала: ця сукня могла би стати основою для елегантної «капсули», але у цьому чужорідному оточенні вона губиться, жінка в ній стає невиразною сірою мишкою… Ірина завжди подумки відзначала жінок, одягнутих не просто добре й продумано, а по-новаторському несподівано. Щоправда, це траплялося дуже рідко. Ці жінки теж зупиняли на ній погляди, помічаючи деталі. І вона «фотографувала» їх поглядом, запам’ятовувала від виразу обличчя до якоїсь особливої дрібнички у костюмі. Це могла бути смарагдова плямка – яскраві рукавички – в оточенні усього чорного, або футболка з портретом героя мультфільму під діловим костюмом. З Ірини у разі потреби вийшов би досконалий свідок. Із вбрання.

Юлю, дружину Геннадія Левковича, їй захотілося перевдягнути з першого ж погляду. Зробити їй іншу стрижку. Змити недоречні тіні та чіткий контур підводки очей – і запропонувати новий макіяж із м’якими розтушованими лініями. Попрацювати над її жестами, яким бракувало витонченості. І над помітно важкою ходою, що робила її старшою.

А в Геннадієві Левковичу нічого змінювати не хотілося – лише дивитися на нього, спостерігати за його рухами та висловами, зустрічатися з ним поглядом і вдавати, ніби не помічаєш, як він у свою чергу спостерігає за тобою.

Після того як Ірина розлучилася з чоловіком, у неї був роман із колишнім однокурсником. Найдовший, якщо не рахувати шлюбу, зв’язок. Його теж звали Геннадій, по-батькові Левкович. Чому її знову заносило на чоловіка з таким самим ім’ям? Вона відчувала, як усе більше захоплюється цим чоловіком та його героїчними спробами триматися у рамках пристойності біля жінки найближчого друга.

Можливо, так на неї діяло ім’я? Подібні збіги в її житті вже траплялися. Протягом багатьох років у неї були закохані двоє чоловіків, які народилися в один день. Може, і справді існує магія цифр та імен?

…Цього разу знову їхали відпочивати вчотирьох на суботу-неділю. Геннадій Левкович домовився про мисливський будиночок, про рибну ловлю та прогулянки озером на човні.

Напередодні ввечері Ірина пофарбувала волосся і зробила mystic mask. Від цієї маски шкіру обличчя приємно пощипувало. Після процедури на чолі та біля губ зникали тоненькі зморшки. Щоб зранку з’явитися знову. Але вона вдавалася до цих нескладних маніпуляцій не заради тимчасового ефекту, а заради відчуття «я собою займаюся», яке освіжало. Це додавало впевненості: ніщо не може заскочити мене зненацька і змусити ніяковіти, жоден сторонній погляд. Маю свіжий манікюр, ретельно поголені ноги, доглянуте волосся. А внизу спини, трошки нижче поперека, – маленьке тимчасове татуювання. Трилисник конюшини. Забавка, яка незабаром набридне й зійде, не залишивши сліду.

Одяг на два неповні дні Ірина збирала дві години. У трикімнатній квартирі старого австрійського будинку одну кімнату займала вона, у другій, колишній дитячій, тепер – дівочій, господарювала її сімнадцятирічна Сонька. Третю кімнату – гардеробну – мама з донькою ділили на двох. Та й частина речей і аксесуарів були у них спільними.

«Беру смугасту вітрівку!» – попереджала донька. «Єгипетські сандалії сьогодні мої!» – відповідала мати. Подібний обмін репліками відбувався чи не щоранку.

Уздовж двох стін у гардеробній – кронштейни з вішаками на одяг. Стелажі з поличками заставлені коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. У нижньому ярусі – взуття на усі сезони. У старовинному, на повний зріст, дзеркалі у кованій рамі можна оглянути себе з ніг до голови. Подруги найбільше любили саме цю кімнату і навіть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькій кушетці посеред гардеробної.

На цю кушетку Ірина мала звичку викидати усе, що прагнула взяти в дорогу. А потім повертала зайве на вішаки та полички. Старовинний манекен на троїстій чавунній ніжці (його колись подарувала тітка Уляна) наразі стояв не вбраний. Зазвичай Ірина вдягала його у приготовлений увечері комплект одягу, поруч ставила відповідне взуття. Це давало можливість довше поніжитися зранку в ліжку, а потім зібратися і вийти з дому за лічені хвилини.

Надто азартно Ірина наскладала на кушетку все, що могло знадобитися на березі озера: взуття, трусики, шалики, хустки, купальники, браслети, шийні прикраси, сонячні окуляри, парео, шкарпетки, ліфчики, ремінці…

– У-у-у, що робиться! – зазирнула у гардеробну Сонька.

– Ти ж з нами не хочеш, – відповіла Ірина. – Де новий журнал? Візьму з собою.