– У туалеті, але він тобі на озері не знадобиться. Мам, я завтра влаштовую в нас вечірку, ти не проти?… Ну, я пішла.

– Сонько, щоб додому не пізніше десятої! Я не лягатиму, поки не прийдеш.

Відбракування зайвого – нелегкий у ритуалі збирання речей етап. До «ацтеківської» спіднички пасували теракотовий топік і тепла бобка бежевого кольору. Тому синя курточка повернулась на вішачок, до наступного разу. Хоча – стоп. Курточка теж може знадобитися прохолодного літнього вечора. У поєднанні з блакитними штанами та синьо-білою кепкою. Чи хусткою Sonia Rykiel із густим мереживом, яку Ірина купила для дружини одного львівського олігарха, складаючи їй весняно-літній гардероб, але передумала й залишила собі. Занадто гарна хустка. Але якщо брати синьо-білий варіант, доведеться пакувати не лише бежеві кросівки, а й сині. Або білі. Хоча які білі у лісі?

Половина речей, розкиданих на кушетці, знову повернулася на свої місця, груба валіза ледве закрилася, ховаючи за «блискавкою» варіанти на будь-який розвиток подій: на випадок спеки, зливи, кількаденного дрейфування у човні та несподіваного VIP-прийому в коктейльних сукнях на відкритій веранді прибережного ресторану.

Ірина була живим запереченням усталеної думки про чоботаря без чобіт. Більшість її колег-дизайнерів настільки втомлювалися фонтанувати ідеями у професійній сфері, що самі вбиралися дуже просто, тижнями не вилазячи з джинсів і футболок. Їй же подобалося не лише створювати одяг для своїх авторських колекцій та складати гардероби заможним жінкам, що цінували зусилля дорогого шопера, а й натхненно, зі смаком одягати саму себе. Під хороший настрій вона виходила з дому, немов картинка з журналу мод, – і в салоні на неї збігались подивитися, щоб запам’ятати ідеї або отримати поштовх для народження своїх.

…Будиночок єгеря ховався в оточенні високих сосен. У нагрітому сонцем повітрі стояв аромат глиці та м’яти, шкура ведмедя на стіні гостьової кімнати відгонила пилюкою – Ірина відчула це, оглядаючи тимчасове помешкання. Вирішили їсти на вулиці під соснами за грубо збитим дерев’яним столом. Ірина перевдягнулася до вечері.

– …І ці хлопці сказали, що зніматимуть фільм про свій клас і школу, – розповідала дружина Геннадія за столом. – Їм дозволили взяти кінокамеру. У результаті вийшов начебто хороший фільм, який показали на випускному вечорі. А згодом з’ясувалося, що одночасно вони зробили й інший фільм. Знущалися над своїми ровесниками перед камерою. Одного хлопця намагалися запхати головою в унітаз. Імітували статевий акт. Просто жах!

– Ти бачила цей фільм? – запитала Ірина.

– Звідки? Я про це у газеті читала. Тепер відкривають справи проти тих покидьків. Вони вже, до речі, студенти. Лише тепер комусь із батьків потерпілих касета потрапила на очі… Я б таких – у тюрму без суду і слідства!

– Для чого «жертвам» тримати вдома касету зі знущаннями над собою? – засумнівалася Ірина. – Може, вони усі разом просто дуріли перед камерою?

– І пхали голови до унітазу?!

– Добре, що свого часу вчителі не бачили деяких наших ігор, – озвався Геннадій. – Теж би вирішили, що за нами тюрма плаче. Підлітку краще авансом довіри передати, ніж недодати.

– Гєнику, про що ти говориш? Ти б нашого Максима побачив у таких кадрах і теж би розмірковував, «які ігри дурні»?

– Але це, швидше за все, саме дурні ігри, – не вступався Геннадій.

Ірина мовчала. Щось щемливе ворухнулося в душі, і у пам’яті сплив давній випадок. Вона вчилася тоді у десятому класі. Батько-військовий служив у Ємені, мама поїхала з ним, а дітей-школярів брати з собою заборонили, тому Ірину залишили у столиці, в інтернаті для дітей консульських працівників, дипломатів і військових аташе, що працювали за кордоном.

Якось у ніч проти неділі, коли родичі забрали однокласниць із інтернату по домівках, вона опинилася в дівочій спальні сама. Заснула і раптом, наче від поштовху, відкрила очі. У дверному отворі, у прямокутнику світла, що падав із коридору, стояв Сашко. Її з цим хлопцем в інтернаті вважали «парою», казали: Саня з Іркою «ходять». Вони і справді ходили, тримаючися за руки, цілувалися на інтернатських сходах до солодкого ниття унизу живота і будували плани на майбутнє. «Спочатку в нас буде хлопчик», – обіцяв Сашко. «Чому хлопчик?» – запитувала вона. «Ну добре, дівчинка, – погоджувався він. – А потім хлопчик». Їхні стосунки не заходили далі демаркаційної лінії, що проходила на рівні грудей. Торкнутися одного з двох пружних горбочків було межею хлоп’ячої зухвалості.

– Сань, чого ти? – підвела вона голову, побачивши знайомий силует у дверях.

Сашко зняв руку з одвірка, підійшов до її ліжка і сів на килимок, на підлогу.

– Хочеш, аби Шиза нас побачила?

Шизою вони називали одну з нічних чергових-виховательок.

– Уяви собі, який вона здійме ґвалт.

– Там немає нікого, я дивився… – Знайшов її руку, сховав у долонях. – Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобі Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогодні.

– Коли?… На перерві?… Коли ви нам пиріжки принесли?… Ти здурів!

– Ні, ти скажи, якщо він тобі подобається…

У дверях стояла нічна чергова. Вони навіть не почули її кроків.

– Сашко, це ти там? – стишено запитала вона.

Це була не Шиза, а Петрівна – тітка, яка завжди залишалася спокійною, ніколи не кричала на вихованців. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прізвиськ і не сміялися з неї позаочі.

Шиза – не Шиза, яка вже різниця! Іру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона уявляла, як та пише доповідну, і вже готова була відповісти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.

– Іди до себе, Сашко, – тихо сказала Петрівна. – Не поспішайте. Усе ваше буде.

Повернулася й пішла собі геть.

Саня з Іриною з дві-три секунди мовчали, а потім приснули тихенько нервовим сміхом: ото попали!

«Та йди вже!» – легенько відштовхнула Сашка дівчина.

Але відразу підвестися й піти було для нього неприпустимою легкодухістю. Учителі вважали його самовпевненим, зарозумілим хлопцем. «Я сам знаю, що мені робити», – наче говорив він усім своїм виглядом, коли його починали виховувати. Тільки Ірини слухався. Їхній класний керівник Василь Степанович відверто експлуатував особливе ставлення Сашка до дівчини. «Іро, поклич Сашка на медогляд. Вже поклич. Він у футбол грає». І вона виходила на подвір’я, наближалася до краю поля: «Сань! Зайди у медкабінет. Зараз, будь ласка». І той виходив з гри під здивовані погляди хлопців.

Якби Петрівна, застукавши їх у дівочій спальні, сказала щось цілком очікуване від дорослих, наприклад: «Ну-мо швидко, я сказала! Як не соромно!», він би не послухався. Почав би сперечатися, хамити, загнав би ситуацію у глухий кут. Будь-які катастрофічні наслідки нічного інциденту були б для нього меншим лихом, ніж зневажлива думка, що могла промайнути в очах його дівчини.

Але Петрівна навіть не увімкнула світла. А це зробив би кожен вихователь – від Шизи до директора інтернату. Зробив би автоматично, почувши голоси юнака та юнки у спальні. А Петрівна вшилася, знаючи, що Сашко піде за нею. Довіра зобов’язує. Особливо таких гонорових хлопців-їжаків.

– Ваську завтра вб’ю, – весело пообіцяв Сашко, поцілував Іру, відбив тихенько там-тадам в одвірок – і тільки його й бачили.

…Від давнього шкільного спогаду щось незворотно змінилося у сприйнятті цього літнього вечора. Небезпечна й захоплива гра у стосунки вже не вабила. Ірина любила цей запальний двобій між чоловіком і жінкою з усіма його несподіваними ходами, блефуванням, «піддавками» й тимчасовими перемогами. Вона сприймала цю гру як добру партію в шахи, головне було – вибрати партнера, рівного собі. Але тепер її бентежила перспектива віддатися течії подій, дістатися межі – і повернути назад, до свого берега. А можливо, і не повернути. Бо де ж він, свій берег?… Шукай не шукай, усе не те.