Якщо дизайном дому переймався перш за все Ігор – під його орудою авторські меблі впевнено витісняли промислову штамповку, – то в облаштуванні садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки кліматису та жимолості, виплітала для них хмизняково-дротяні драбинки, рівняла садовим сікачем живопліт. Власноруч, не чекаючи, поки чоловік звільниться й допоможе, місила розчин бетону. Примітивним знаряддям – старою шуфлею та іржавою сапкою. Старанно відмірювала на кожні три відра піску відро цементу, поступово підливаючи до суміші воду. Аж поки не виклала з цементу та каменю, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю – незвичної форми кам’яну лавку на п’ять різнорівневих сидінь. Для кавування з друзями. Усе на обійсті «Зубрівки» вона робила з думками про те, що тут радітимуть життю рідні та друзі: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурітимуть під музику на танцмайданчику біля криниці, смажитимуть м’ясо на «шашличному полі»…
Гостювання у «Зубрівці» було справою звичною й бажаною, а мансарда з гостьовою кімнатою приймали тимчасових мешканців коли завгодно.
Цього разу до дня народження господині підготували не лише горішню кімнату. Окрім батьків Магди, які приїхали з Ужгорода на тиждень, заночувати у «Зубрівці» за потреби могла й уся решта гостей: Галя з чоловіком, Луїза, Ірина…
Першою приїхала Луїза на своєму «Шеві» – волошковому «Шевроле Лачетті». Віртуозно запаркувалася, пискнула сигналізацією і піднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-сріблястих смужках. Завмерла на порозі, грайливо зафіксувавши трисекундною паузою ефектність картинки: сяюча усмішка, скромна сіра сукня, дорогі бордові туфлі, смугастий подарунок тон у тон…
Досконалій упаковці судилося коротке існування – під двома парами нетерплячих жіночих рук вона миттєво перетворилася на строкатий мотлох.
– Здуріти!
Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого рядна. Давня вишивка дрібним густим хрестиком вкривала мало не піврукава, вузькою смужкою обвиваючи зап’ястя.
– Де ти взяла, Луїзо?… Я таку завжди хотіла! Ще відтоді, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусі. Мамо, глянь!!!
У дверях – Ігор, у кожній руці по три келихи:
– Що тут таке? На гаряче – порося?
– Мамо! Ігоре! Я про таку мріяла!
Луїза аж світилася: вгадала з подарунком. Влучила з вибором у десятку. Знала, що не буде для подруги більшої втіхи, як поповнити рідкісним екземпляром свою колекцію старовинного народного одягу. Колекція почала збиратися, коли по смерті бабці залишилися Магді на згадку кілька речей із важезної дубової скрині, оббитої кованим залізом… А кілька років тому відпочивали вони з Ігорем у Болгарії і Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замість шмати, сірою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска, баба подібною підперізувалась, беручись до хатньої роботи. Глянула і попросила дозволу взяти її собі, бо була вона немов жива, змучена довгим життям істота. Саме цей фартух із болгарського містечка Поморіє та бабусині великодні спідниці, «блюзки» до церкви та шкіряні постоли з тисненим орнаментом і започаткували Магдину колекцію.
Ірина того літа працювала над своєю черговою колекцією одягу до осіннього тижня моди Lviv Fashion Week, вона довго тримала у руках поморієвське диво, перебираючи пальцями зіпране, місцями протерте до дір гаптування.
– Клас, – стримано, без зайвих емоцій констатувала вона. – Я її відреставрую, а ти даси мені на показ, домовились?
Вона саме закінчувала колекцію під назвою «Буркут» – натуральні тканини, простий крій, сучасні пропорції. Акцентом мала стати оздоба з помітною дозою цитувань – правдивих фрагментів народного одягу. Ірина купила кілька вишивок у майстринь-вишивальниць на львівському Вернісажі – «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрізала їх на фігурні клаптики та смужки й нашила на лляні сукні, сорочки, штани у новій послідовності.
– Це вже інший логічний ряд, інший формат, інші акценти. Відчуваєте? – казала вона дівчатам після показу, коли під дією ужгородського червоного вина (до цієї події Магда привезла від батьків десятилітрову діжечку) зникло напруження останніх передфестивальних тижнів.
Того вечора у фіналі показу Ірина вийшла на подіум у сукні зі своєї колекції, підв’язана Магдиною запаскою. Як господиня до гостей.
…Зараз у «Зубрівці» на дівчатах теж були фартухи, хоч не ексклюзивні, але й небуденні. Магда у робочій фартушині з принтами – французькі булки, українські паляниці, російські бублики та інша хлібна смакота – викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза заходилася нарізати сир, попередньо перебравши кілька запасок, що висіли на гачку за кухонними дверима, і зупинилася на вишитій ірисами.
Біля огорожі з живоплоту тим часом зупинилося таксі – Галя з чоловіком приїхали.
Галка з порогу вдалася до спогадів:
– Дорога моя подруго, чи пам’ятаєш, як у студентські роки ти хотіла купити у п’янички на вулиці Коперника «Мертві душі» Гоголя?… У наших кишенях не назбиралося тоді нещасних п’яти рублів, які просив бідолашний синяк. І сталося непоправне: на наших очах якийсь чолов’яга купив ту книжку… По дорозі до гуртожитку ти бідкалася: «Сто шістдесят сім малюнків Лаптєва! Повний покажчик маловідомих слів і висловів наприкінці книжки!» Ми, дурепи, підколювали тебе.
Магда стенула плечима, Галя скинула руку вгору: терпіння, мовляв, зараз усе буде зрозуміло. І провадила далі:
– «Чого смієтеся? – відбивалася ти. – Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кінь буланої масті?… А гнідої?… Ото ж бо! Питання з іншої опери: який то є палевий колір сукні однієї з провінційних панянок? Мовчите? А між тим усі пояснення – у виносках на останніх сторінках раритетних “Мертвих душ” 54 року видання! Я таку книгу, – сказала ти, Магдо, – у шкільній бібліотеці хотіла вкрасти, проте не змогла…»
– Господи! – засміялася Магда. – Справді готова була поцупити ту книжку з бібліотеки… Не тягни, Галко!
– За свої мрії треба боротися. Підключивши фахівців і друзів. Отже! Ось твій Гоголь – 54 року, з усіма малюнками Лаптєва, буланими, гнідими та…
Закінчити фразу їй не вдалося – Магда верещала, стиснувши в обіймах подругу з книжкою, яку та витягла з-за спини.
Ігор знову стояв у дверях. Зі штопором і пляшкою відкоркованого вина: він зазвичай давав вину «подихати» з півгодини перед тим, як розлити його у келихи.
Як завжди малослівний Віктор, чоловік Галі, мовчки подав іменинниці коробку. Судячи з картинки на ній, це був набір келишків Bohemia на високих тоненьких ніжках.
– Магдо, – витиснув із себе, – ти – найкраща на узбережжі!
Магда ніколи не затримувалася на морському узбережжі довше від трьох тижнів на рік, але Віктор був родом з Азовського моря, і це був найвишуканіший комплімент жінці, на який він був здатний.
На веранді ставало дедалі гамірніше. Традиційно до підготовки застілля у «Зубрівці» залучали усіх присутніх. Вважалося, що так господиня не почуватиметься обслуговувальним персоналом в одній персоні, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сіль?», «Серветки забула!», натомість безтурботно сидітиме за столом разом з усіма. Домовлялися наперед, що привезти на спільні обіди, які траплялися у вихідні чи у свята: хто курку-гриль, хто овочі чи фрукти, хто солодощі до кави. За півгодини до гостини розподіляли ролі: «Дівчата, я картоплю чиститиму». – «Варю креветки. Де велика прозора тарілка?» – «А я нині по сенсаційних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».
Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегідь. Залишилися дрібниці. Ножем із гофрованим лезом Луїза нарізала сир на сервірувальному столику – особливому витворі Ігоря. Він зробив його зі старого дуба, прикрасив інкрустацією, яка щоразу викликала захоплені коментарі навіть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’яніла відполірована мушля наутилуса, вона, власне, і слугувала дошкою для нарізання сиру.
