Подивилася на Геннадія. Була ж сьогодні думка – може, це він, той, кого вона шукає? Упіймала на собі промовистий погляд Юлі: «Я все бачу, все розумію, мені боляче». Відвела очі. Що це за жорстока гра, коли двоє розважаються, а третьому болить? У Ірини після любовної гарячки приходило охолодження (така вже дурна вдача), а чоловік, що вона допускала якнайближче, навпаки, прикипав до неї наживо. Так уже було не раз. Тож задля чого руйнувати це єднання чоловіка та жінки, які зараз із нею за одним столом? Можливо, не досконале, але ж єднання, священну територію двох, сферу з двох половинок.

– Спати хочу, – несподівано навіть для себе підвелась Ірина. – Добраніч усім!

– Я думав, ми у карти пограємо, – здивувався Борис. – Два на два.

Вона мовчки торкнулася його спини рукою, пішла до їхньої кімнати, знаючи вже напевно, що і з Геннадієм Левковичем, і з Борисом у неї нічого не буде. Чому про Сашка згадала? Після нього вона тільки свого чоловіка так кохала. І обох не втримала.

У нічному клубі, неподалік Ірининого дому, середа – жіночий день. Такі собі «Фіалки щосереди». Для жінок від шістнадцяти до глибоко постбальзаківського віку вхід безкоштовний. Цього разу у програмі – «Незрівнянний Макс із Києва». Вирішили піти подивитися, що за Макс такий, чи справді незрівнянний.

Дорогою зустріли Єрохіна, більд-редактора Галиного журналу. Він попросився до неї в команду з газети-конкурента, щойно почувши про її плани. Єрохін був професіоналом екстра-класу. Хоча досить часто дозволяв собі випити, щоправда, після роботи. Вечір тільки починався, а Єрохін уже був добряче напідпитку і тому сміливіший та говіркіший, ніж зазвичай.

– Які люди – і без охорони! – вигукнув він. – Приємно бачити свою шефову не біля комп’ютера у редакції, а на вечірній вулиці! До речі, про пташок – не у діловому костюмі. Та ще й у фантастичній компанії! – голосно гудів, обводячи поглядом усю четвірку. Він знав подруг своєї шефині. – Не смію запитати, куди прямуєте…

– Ти нам усю рибу розлякав, – привіталася Ірина.

– Чого кричиш? – відізвалася й шефова. – Ми, Єрохіне, на стриптиз прямуємо. Дай дорогу.

Єрохін було усміхнувся: жарти, мовляв, розумію – не дурний. Тоді второпав, що це правда, і навіть від того дещо протверезів.

– Я мушу це бачити. І не піду до Чюрльоніса, он його вікна світяться. Піду з вами. Чи пролітаю, як фанера над Парижем? Візьміть із собою! Готовий на все. Ваші умови, дівчата?

– Змінити стать, – запропонувала Галя. – Тільки тоді матимеш можливість побачити незрівнянного Макса з Києва. Сьогодні у клубі жіночий день.

Непевною ходою отетерілий Єрохін провів шефову з товаришками під самі двері, а коли жінки увійшли до клубу, припав обличчям до скляної стіни й дивився їм услід крізь «бінокль» зі складених пальців.

Більд-редактор мав іще одну особливість: перебравши алкоголю, наступного дня випускав із пам’яті деякі епізоди того, що відбувалося напередодні. Завтра можна буде розповісти йому страшну історію про те, як він, ввівши в оману охорону нічного клубу, проскочив усередину і голосніше від усіх кричав Максові «браво!». Повірить.

Занадто багато, однак, випив Єрохін… Галя згадала, як він колись знайомив її зі своїм другом-художником, якого усі називали Чюрльонісом, хоча у нього було інше прізвище. «Це Чюрльоніс, у нас номери телефонів відрізняються лише останньою цифрою: в одного – один, в другого – два». Телефон Єрохіна – Галя подивилася у список контактів у мобілці – закінчувався на одиничку. Набрала такий самий, лише з двійкою.

– Чюрльоніс! Вийдіть, зустріньте Єрохіна. Він уже під вашим будинком. Визирніть у вікно, він на вході в нічний клуб спілкується з охоронцем.

– Хто це?… – встигла ще почути Галя, натискаючи на червону кнопку.

У залі нікого не було. Жодної жінки. Проте гучно лунала інструментальна музика, а світлові промені малювали у повітрі знак безкінечності. Усміхнена дівчина-хостеса провела гостей до зарезервованого столика у другому ряду від круглої сцени посередині зали.

– Може, бажаєте сісти ближче? – Вона намагалася перекричати музику, нахилившися чомусь до Луїзи.

– Бажаєте? – озирнулася та до подруг.

Ті знизали плечима: байдуже, мовляв. Можна й ближче.

– Сюди, будь ласка, – показала рукою дівчина. – Але треба доплатити сорок гривень.

– За що? – усміхнулася Луїза так, ніби дівчина запропонувала повернути кожній по двадцятці. – За можливість вибрати столик у порожній залі? Не турбуйтеся даремно. Ми сядемо за свій.

– Замовляти щось будете?

– Принесіть спочатку меню.

Розмовляти було практично неможливо, хіба обмінюватися короткими фразами, голосно повторюючи їх.

Дві дівчинки років по сімнадцять занадто розкуто, мабуть, від збентеження, увійшли до залу. Вузесенькі джинси, коротенькі топи, пірсинги в пупках. Ще три малолітки також у топіках і джинсах сіли за свій столик. Ото й уся публіка. Світло на три секунди згасло, тоді знову засяяло, вже з новою силою, пульсуючи у такт із музикою.

На сцену випурхнув, манірно переставляючи ноги, худенький хлопець у східному блискучому халаті. «Вас вітає незрівнянний Макс із Києва!» – урочисто виголосив хтось невидимий. Макс завмер у позі статуї Незалежності на центральному столичному майдані. У піднятих над головою руках бракувало лише гілки слави. Багатообіцяючим жестом розчахнув халат і повільно витягнув зі стрингів – на них блискучими стразами було викладено слово sweet – довжелезне пухнасте боа. Помах руками – і над головою танцівника на кілька секунд зависло коромисло з кольорового пір’я. Точнісінько кам’яна «балувана Галя» з Майдану!

Глядачки співчутливо спостерігали за сірничковими ноженятами стриптизера та його урочистим виразом обличчя. Ритм музики почастішав, нагадавши барабанний дріб, Макс рішучо скинув халат, залишившись у червоних стрингах і червоних чобітках. Дупця його виявилася кістлявою й пласкою, як у тушки кролика.

Він надзвичайно старався, з помітним зусиллям утримуючи на обличчі пластмасовий завчений усміх.

Його було дуже шкода. А потім стало дуже смішно.

…Вечір закінчився істеричним реготом на нічній вулиці. Сміялися так, що таксист, приїхавши за викликом, повідомив: «Їхав на ваш сміх, було чути ще за рогом».

Спочатку завезли додому Ірину, потім Луїзу. Почекали, поки засвітиться її вікно на кухні. Подальшим на оптимально вибудованому маршруті був дім Галі.

– Як дивишся на те, аби завтра в обідню перерву пробігтися вернісажем? Антикварними ятками?… – запропонувала, прощаючись, Магда.

– Я йду до лікаря. – Галя узялася за ручку дверцят. – Мені призначили операцію, щитовидку треба забрати повністю, уявляєш?

Магді відібрало мову.

Таксист незворушно чекав сигналу, аби їхати далі.

– Підемо разом, – отямилася Магда. – Я зараз приїду додому і тобі зателефоную.

…До лікаря Галя усе ж пішла сама («Не треба мене супроводжувати, не ображайся…»). Але не до свого, а до іншого – за підказкою подруги. Магда обдзвонила усіх своїх знайомих і вийшла-таки на ендокринолога з доброю репутацією. «Поговори з нею, а тоді вже прийматимеш рішення», – порадила Галі.

Лікарку звали Наталія Вікторівна. Коли Галя спостерігала за нею, кортіло негайно запозичити в особисте користування відразу кілька рис. Манеру слухати – уважно, не перебиваючи, ледь помітним рухом даючи зрозуміти, коли виникає запитання. Відсутність слів-паразитів, як і будь-яких зайвих слів. Здатність водити ручкою на папері легко, без зусиль, немов пензлем. І аристократичну звичку тримати спину рівно, без напруження. Згодом, через кілька зустрічей, виявилося, що Наталія Вікторівна – внучата племінниця графа Льва Толстого.

Безмежна довіра, яку викликала Наталія Вікторівна, не давала сумнівам жодного шансу. Її хотілося слухатися, як улюблену вчительку в першому класі.

Галі здавалося, що так уважно жоден лікар її не оглядав і не розпитував про малозначущі деталі.