Вона брала до рук книгу і демонстративно виходила з кімнати: нема, мовляв, із ким говорити.

– Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? – повертався до розмови Віктор.

– Команда? – підхоплювалася Галя. – Та я ще нікому нічого не говорила, крім двох найближчих подруг! А вже звідусіль пропонують себе такі люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успіху, мені потрібні лише гроші.

– Люди в таких випадках починають із бізнес-плану, – сказав одного вечора Віктор.

– У мене є бізнес-план.

Вона принесла зі спальні блокнот.

Він переглянув її записи, кілька разів видав зверхнє «пс-с!». Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотілося вихопити з його рук блокнот і дати ним чоловікові по голові.

Нарешті Віктор запитав:

– Для чого відразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однієї з уже існуючих?…

І вона полегшено зітхнула: він дасть гроші.

…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал «Цікаво жити», Галя могла нарешті зізнатися у тому, що хоч і була впевнена у собі, але не настільки, як показувала у перші організаційні місяці чоловікові, його товаришу, який став її партнером з бізнесу, подругам і тим, кого збирала у команду. Під ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у паніку. Було страшно, що нічого не вийде. Уява малювала моторошні картинки. Люди, які пішли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Гроші Віктора і його компаньйона пропадають. Але вранці вона казала собі, що все йде як слід і сьогодні вона зробить іще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собі міцну каву і йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналі нарешті вирівнялися, з’явилося знайоме за газетою відчуття біганини по колу?

Що знову не так? Чому вимріяний журнал уже не тішить? І звідки відчуття, що було вже, як у дитячій грі, «тепліше, тепліше» і раптом замість «гаряче» знову робиться «холодно, холодно»?

Спробуєш це пояснити, хай навіть і подругам, які завжди на твоєму боці, не зрозуміють, нагадають: добра добувши, кращого не шукай, бережи, що маєш. Усе так. Але чому на душі так мулько? Що їй ще треба?…

Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали «Фіалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох. Цього разу вирішили подивитися панораму, що відкривалася з галереї кафе на останньому поверсі будинку в центрі міста. Скляні стіни давали можливість побачити знайомі вулички з висоти пташиного польоту. Львів розкинувся перед очима каскадом старих дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу б пізнали: за завісою дощу саме Львів.

– Я колись бачила подібну картину з квартири одного знайомого, – згадала Ірина.

– Ігоря? – уточнила Луїза.

– Ні, Сергія. Пам’ятаєш? Він мав тут неподалік «кавалєрку» – малесеньке помешкання, вхід із балкона, газова плита у коридорі. Тіснява навіть для одного. Але з вікна відкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту – дахи, дахи… Можна було спостерігати, як жінки розвішують білизну на балконах внутрішніх двориків або позмагатися у грі «Хто швидше знайде десять котів?» – і нарахувати їх з півтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне від одного, Сергій запитав, чим мене ще приваблюють наші зустрічі. Я відповіла: краєвидом з вікна…

– Не образився?

– Чого б це? Він визнавав за мною свободу слова. І волевиявлення.

– Рідкісний тип чоловіка, – прокоментувала Луїза.

– А також мітингів і демонстрацій…

– Вимираючий вид.

– Свободу пересування та листування.

– Таких не буває, Ірко.

– У тому-то й річ! Мрію вголос.

Дівчата засміялися.

– А чому розбіглися? Тільки не дуркуй, скажи чесно.

– Кажу. Почав обмежувати усі вищезгадані свободи. Чудес не буває… Мені хотілося, щоб він був таким, яким собі науявляла. А він був, який був… Мав звичку вирішувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мій життєвий простір. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привіталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… І головне – тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхній. Мовляв, знаємо ми вас, бабів… Аж кортіло дати йому правдивий привід для підозр.

Ірина у стосунках із чоловіками не терпіла монотонності й половинчастості, як Луїза з місцями роботи. І легко ставила крапку у відносинах, наступного ж дня відчуваючи готовність до нового пошуку.

– Не страшно щоразу залишатися самій? – запитала Магда.

– А чого боятися? – У голосі Ірини знову забриніли нотки веселої зухвалості. – Це ж тимчасова самотність. Будь-якого дня за будь-яким рогом я можу зустріти ЙОГО. Навіть сміття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВІН уже вирушив назустріч, щойно викинувши зі свого життя тягар минулого?…

Ірина вдалася у свою рідну тітку Улю. Та була красунею в молоді роки, згодом важко переживала ранню інвалідність, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у візочку, перекидала руками позбавлені чутливості ноги, немов корабельні канати, і втішала подруг племінниці, коли вони розходилися зі своїми хлопцями чи чоловіками:

– Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що він виявився не мужчиною твого життя? І подальший може виявитися не твоїм, і ще один, і ще… Мені б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!

За сусіднім столиком чоловік, жінка та дитина їли морозиво. Жінка робила усе швидко й енергійно: навела на своїх хлопців об’єктив фотоапарата, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усміхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхніми спинами відкривалася панорама мокрих дахів. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жінка діловито сховала фотоапарат у футляр, квапливо приступила до десерту, впоралася з ним, підсунула ближче до себе креманку чоловіка – він до її вмісту заледве доторкнувся. Моторна жінка весь час перебувала в русі: витерла малюкові руки паперовою серветкою, зняла з чоловікових вусів непомітну крихту, покликала офіціанта, попорпалася у торбинці. Чоловік щось стиха говорив хлопчикові, показуючи за вікно, малюк щось відповів, мабуть, смішне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жінка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок і нагадувала зараз сувору виховательку двох братів. Коли сім’я направилася до виходу, офіціант розкрив шкіряну книжечку з рахунком, у яку мати сімейства вклала кілька купюр, і розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсім нічого не залишили на чай.

– Ніколи б не змогла так поводитися з чоловіком, – порушила мовчанку Галя. – Вона ж біля нього, як мама. Хоча, може, його саме це і влаштовує… У кожній сім’ї – свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб із Віктором ненадовго, а потім, через років п’ятнадцять, зрозуміла, що ми залишаємося разом, мабуть, тільки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не припинаємо до себе силоміць, даємо одне одному свободу. Я довго не витримала б, якби щовечора чоловік заводив те саме: де була? з ким спілкувалася?… Та і я не чіпляюся до нього: знову зібрався до Петра у карти грати? не набридло? І не телефоную по кілька разів на день: де ти? чий там голос поруч? Багато речей, через які жінки влаштовують істерики, сприймаю спокійно…

– Як вчора, – нагадала Ірина.

– Я ж не кажу, що ми не сваримося! – погодилася Галя. – Якщо мене щось дійсно дратує, я не стримуюсь… Як вчора. Іноді Віктор мене бісить так, що, здається, вбила б. Але через дрібниці не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи більше уваги від нього не зашкодило б…

– А я думаю, чоловікові треба говорити про те, що тебе не влаштовує, – сказала Магда. – Усі проблеми варто проговорювати, особливо дрібні, бо вони накопичуються і врешті-решт стають основними. А натяки не допомагають, чоловіки їх не розуміють.