Повернулася свого часу з фестивалю «Червона Рута» і написала не про переможця, а про дівчинку, яку журі належно не оцінило, самовпевнено пообіцяла: слідкуйте за цією співачкою, на неї чекає успіх. І саме ця дівчина через кілька років стала переможницею «Євробачення»…

Почула якось у столичному нічному барі, як співає чорношкіра дівчина, підійшла до неї: «Хочу написати про вас у газету». Заскочена увагою співачка наступного дня протягом двох годин охоче розповідала про батьків, своє кохання, боротьбу із зайвою вагою, до якої схильна, і про те, що вона більше любить співати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Ніколи згодом, ставши відомою, співачка вже не давала таких щирих, відвертих інтерв’ю.

Як мисливський пес, відчувала Галя майбутніх зірок. Вона любила початківців – талановитих, жадібних до роботи та успіху, ще вільних від штучного піару, фінансових обов’язків і залаштункових зв’язків. І нерідко цікавість до них зникала саме тоді, коли вони досягали успіху і починали жити за законами політикуму або шоу-бізнесу, що у принципі те саме.

А вдома на жінку-газетярку чекали завали невідкладних справ, що непомітно і вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помічала ганебне павутиння, а у щоденнику Віктора-молодшого «двійки» й категоричні, написані червоним, із кількома знаками оклику, звернення учительки до батьків. Старший син Сергій із говіркого та відвертого «маминого синочка» на очах перетворювався на меланхолійного мовчуна, і треба було якшвидше зрозуміти, що сталося. А чоловік, Віктор-старший, що виріс на узбережжі Азовського моря на баклажанах, помідорах і кавунах, ображено запитував: «Ми що, цього року так і не скуштуємо домашньої ікри з синеньких?…» Хлопці вперто розкидали шкарпетки по квартирі, а коли ті знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи від сезонної линьки, залишав шерсть на килимах і по кутах коридору. А чоловік ніяк не міг позбутися звички вішати вологі рушники на спинки крісел і дверні ручки.

Побут наступав на усіх фронтах – Галя тримала оборону.

Їй усе вдавалося наполовину – і на роботі, і вдома.

А у чоловіка тим часом справи впевнено йшли вгору: він успішно ганяв машини з німецьких шротів в Україну і до того часу, як ввозити старі іномарки стало невигідно, вже мав станцію техобслуговування на кільцевій дорозі біля Львова.

– Давай купимо дім, – сказав він якось дружині.

– На яку суму ти розраховуєш? – запитала вона.

– Тисяч сто…

– Дай мені – я журнал зроблю.

З такими грошима тоді можна було і будинок будувати, і журнал відкривати.

Вони посварилися. Дім так і не купили – далі жили у звичайній трикімнатній квартирі панельного будинку. Діти один за другим закінчили школу і вступили до «Політехніки» – і розумник Сергій, і бешкетник Віктор-молодший.

А на роботі усе без змін, тобто щодня усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не відділ, а культурно-освітницький департамент газети, до якого входило кілька відділів. Писати самій часу не залишалося. Не раз пізно увечері перед «скиданням» номера переглядала готові шпальти газети і розуміла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публікації під її прізвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожній сторінці – від заголовків до підписів під фото. Втомлювалася вона ще більше, а особистий результат губився в загальній справі. Знайомі при зустрічі неодмінно запитували: «Чому ти не пишеш?…»

У неї не залишалося ні сил, ні часу на свої матеріали. Її задуми тепер втілювали інші, а вона відчувала себе зручним для команди тренером. Ділилася з початківцями своїми ідеями, сама телефонувала зіркам, аби ті не відмовили в інтерв’ю невідомому наразі журналістові. Безпорадним допомагала скласти список запитань. Потім редагувала тексти, виправляла смислові й навіть орфографічні помилки, викреслювала відверту дурню і прибирала двозначності. «Як відчутно прогресує ваша Стахура, – зауважила якось Ірина, гортаючи свіжий номер “Площі Ринок”, – я думала, з неї нічого путнього не вийде…»

Напередодні саме з цим матеріалом Стахури Галя особливо намучилася, і тепер, після зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю підвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професіонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалізованих можливостей. Журналіст, що лише редагує? Ще трохи, і її перо виявиться іржавим.

Писала вона тепер лише у відпустках. Це були не газетні матеріали, а записи у блокноті-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, діалоги – писанина для себе. Одного разу на відпочинку в Карпатах, у Гребенові, побачила на березі річки Зелем’янки закинуту напівзруйновану будівлю. Таких будівельних викиднів у роки економічного занепаду в горах не бракувало. З провалля вікон пнулися до сонця гілки ув’язнених арматурою та бетоном дерев і кущів. Уздовж страхітливого плоду збоченських стосунків людини і природи тягнулася доріжка з бетонних плит – у нікуди, у хащі дикої бузини. Зі шпар між плитами лякало порожнечею провалля вічної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповіла дітям історію, яку придумала по дорозі. Фільм жахів про зміїне місто в закинутій карпатській будівлі, фільм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Вона й справді наче переповідала побачене на екрані – хлопці слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарій. Завтра запишу.

Але пролетіло завтра, промайнуло післязавтра, минув тиждень. Закінчилася відпустка, розпочався новий робочий рік, а вона так нічого й не записала. Натомість дуже швидко забула деталі, героїв і навіть фабулу – пам’ятала лише, що події в її історії розгорталися динамічно й моторошно, аж мурашки бігли за плечима.

Вона і далі працювала у газеті, хоча вже була впевнена – незабаром у її житті відбудуться зміни. Уява малювала журнал, глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б зміст – «Цікаво жити». Не маючи жодного варіанту щодо фінансування проекту, протягом кількох місяців після роботи й у вихідні Галя завзято готувала ґрунт для майбутнього видання. Завела два грубі блокноти. В одному записувала ціни на оренду приміщень, друкарські послуги в різних друкарнях, тези розмов із фахівцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхні поради…

Другий блокнот розпухав від ідей. Зміст журналу – ось що буде найважливішим, усе в ньому буде новим, неординарним, не таким, як у журналах, подібних між собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночі від думок, вибиралася з-під ковдри, записувала на кухні у блокнот зрозумілі тільки їй ключові слова, що означали майбутні рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила ці записки самій собі:

І згадувала нічні ідеї.

Чоловік мовчки спостерігав за її бурхливою діяльністю.

Якось вона сказала Вікторові: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бізнес і прибуткова справа.

Він запитав, чи вона знає про те, скільки вітчизняних журналів змушено закрилися саме з протилежної причини. І чи вона свідома того, що усі теперішні успішні медіа-проекти – це чужі відгалуження, а стовбури з корінням – у Росії, Швеції, Німеччині, деінде… Вона відповіла, що такого, як вона придумала, не робить ніхто. І що на неї, окрім власної фантазії та неабиякого досвіду, працюватиме фактор людських стосунків. Із багатьма відомими людьми вона свого часу робила такі визначальні, пам’ятні інтерв’ю, що навіть через роки, називаючи себе у телефонній розмові, чула у відповідь: «Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!» Час пустити в діло і цей капітал, недаремно ж він накопичувався роками.

– Ти поганий менеджер свого часу, – не поступався Віктор. – Тягнеш і свою, і чужу роботу. З такими звичками твоє місце серед заступників.