…Ввечері, миючи посуд і слухаючи останні новини з маленького телевізора на холодильнику, Галя почула запрошення на конкурс рукописів. Знала вже, що його щороку проводять серед письменників-початківців і вже відомих літераторів. А тут ніби вперше почула. Навіть підійшла ближче до телеекрана, забувши закрутити кран.

А наступного дня прочитала інтерв’ю Марії Матіос, і їй чомусь запам’яталася така деталь: один епізод у своїй майбутній книжці Марія переписувала вісімдесят шість разів.

Щось відбувалося з нею, наче якесь давнє насіння, що носила у собі завжди, яке роками не нагадувало про себе, раптом ожило й заворушилося, щось живе смикало її зсередини, і вона ще сама не знала, що це і навіщо.

…Віктор сидів у кріслі з пультом у руках.

– Що показують?

– Фільм про Махна. Даремно не дивишся.

– А попрасувати не хочеш? Дивлячись телевізор?

– На такі сеанси одночасної гри здатна лише жінка.

– Не буду твої сорочки прасувати, коли ти такий розумний!

– Та ти ж їх ніколи і не прасуєш.

– От і далі не буду!

Не встигли по кілька слів одне одному сказати, як знову посварилися.

Галя встановила біля Віктора дошку для прасування, обтягнуту старою тканиною в коричневих підпалинах. Три хлопа у хаті – не допроситися поміняти оббивку. На кріслі вже три дні чекав стос непрасованих простирадл, підковдр і наволочок. Дрібні лашки довелося витягувати з-під чоловіка. Гепнувся у крісло і навіть не глянув, на що сідає.

Тільки щосуботи і щонеділі вона могла розгребти купу випраної й пересушеної білизни, приготувати щось особливо смачненьке. Порохотягом проходилася по килимах теж нерідко в неділю. Це порушення загальноприйнятих правил вважала дрібним дисциплінарним проколом. Одна її бабця, вона дотепер пам’ятала навіть інтонацію, говорила у подібних випадках: «Працювати – не гріх». Друга бабця, якої вона навіть не знала, бо та померла ще до народження онуки, мала у багатому арсеналі примовок, за розповідями мами, і таку: «Гріх – не те, що до писка, а те, що з писка». Тобто обмежувати себе варто у висловах і плітках, а не у їжі. Галя погоджувалася зі своїми бабусями. І про прибирання у неділю, і про м’ясо під час посту.

Здригнулася від несподіванки. Під халатом, над коліном, відчула долонь Віктора. Навіть на секунду не призупинила рух праски. Від чоловічої руки йшло неспокійне тепло. Махно на телеекрані кидався до своїх товаришів із оголеною шашкою: «Порубаю!!!» Поверхом вище сусідські діти катуляли іграшки по підлозі. Ці враження сприймалися окремо і другорядно, як загальне тло.

Важливим, однак, залишалося те, що у своїй кімнаті за комп’ютером бавилися, немов підлітки, сини-студенти: завзято вели битву велетнів, з’ясовуючи, хто з них найсильніший. То один наближався до перемоги, то другий був від неї за два кроки. Віктор-молодший відправив у наступ усі свої сили. Монстри Сергія відбивалися, намагаючись перехопити ініціативу. Серед металевих конструкцій закинутого заводу невідомо звідки виник таємничий ліфт – двері розсунулися, ніби запрошуючи усередину. Що це – пастка? Чи можливість взяти реванш? Сергій вирішив ризикнути, його воїни опинилися у ліфті, і той рушив догори, набираючи швидкість. На мить призупинився, затремтів, пропускаючи через себе вібруючий струм, і полетів угору, стрибками. Віктор прицілився утікачам навздогін і, не спізнившись ані на долю секунди, натиснув на гашетку. Вибух був настільки потужним, що його спалахи закрили увесь екран… Коли всівся порох і розвіявся дим, з’ясувалося, що жодного воїна немає. Поле бою – геть усе в руїнах, і ні переможців, ні переможених.

– Хто переміг? – не зрозумів Віктор-молодший.

– Йди став чайник! – скомандував Сергій. – Наразі нічия. Війна триває.

…Фінал був тривалим, із яскравим феєрверком не менше хвилини, сліпучим до запаморочення.

– Ось вона, жіноча перевага, – сказала Галя, розплющивши очі.

– Що? – не розчув її слів Віктор.

– Жіноча перевага, – повторила вона. – Наша фінальна хвилина порівняно з вашими чоловічими чотирма секундами – небо і земля.

У коридорі почулося енергійне гупання, і вони ледве встигли відскочити одне від другого.

– Мам, – увірвався до кімнати молодший, – давай гарячі канапки зробимо?

Розчервоніла мама старанно водила праскою по підковдрі. Тато дрімав у кріслі перед телевізором.

Віктор стишеним голосом повторив пропозицію. Там, у них із Сергієм, монстри готуються до нової сутички, там пристрасті й напруга, а у батьківській вітальні – тиша та спокій, сонне царство…

Галя махала у повітрі розчепіреними пальцями, це робило її схожою на пташку. Аби як слід висушити лак на нігтях, завжди бракувало часу. Щойно зробить манікюр, як через хвилину-другу вже хапається за папери. Чирк – і доводиться знімати зіпсутий шар лаку та накладати свіжий. А у салон по манікюр навідуватись не любила: це ж стільки часу марнується! Можна й самій зробити цю процедуру за рекордні три хвилини перед початком наради.

– Галко, тепер яблуко твоє. Забирай! Потім повернеш. – Магда, як і обіцяла по телефону, затрималася рівно на хвилину («У мене діло до тебе, до початку наради встигну»).

Вийняла з торби пакунок, поставила на підвіконня. Кумедно помахала пальцями, передражнюючи подругу.

– Може, кави? – запропонувала Галя.

– Не можу. Ігор внизу чекає, – і побігла.

У пакунку – дерев’яне яблуко. Галя торкнулася язиком одного з нігтів, перевіряючи, чи лак підсох, тоді покрутила яблуко в руках, побавилася, не відразу знайшовши стик, відкрила. Два шматки дерева щільно припасовані один до одного, навіть малюнок на поверхні – один на двох. Стулила половинки, спробувала ще раз знайти місце з’єднання, і знову це вдалося не відразу. Поставила яблуко на поличку. Годинник поруч із ним показував, що вже дві хвилини, як мала розпочатися нарада. Глип на пальці. Чорт забирай! На вказівному, посередині нігтя, помітна подряпина. Усе як завжди!

У двері зазирнула Слава, заступник і перший радник із усіх питань:

– Галю, до мене дійшло. До реклами треба підходити принципово по-іншому. Я усе зрозуміла! І тепер знаю, як збільшити обсяг реклами удвічі! Не віриш?

– Що б я без тебе робила? – похвалила її Галя. – Розкажеш після наради. Ходімо, наші вже чекають.

День видався напрочуд продуктивним. Усе збігалося, припасовувалося та йшло як по маслу. Колеги розуміли з півслова і виглядали однодумцями, майбутні герої публікацій радо вітали пропозиції журналу. Андрій Данилко несподівано погодився на давню ідею знятися для обкладинки як сучасний козак: оголеним по пояс, мужнім, з вусиками, банданою на голові та поглядом, який мав би зруйнувати усі стереотипи щодо нього. Сєрдючка нехай відпочиває. Увесь діапазон свого таланту Андрій іще не продемонстрував.

Під кінець робочого дня страшенно захотілося їсти. У шафці, де зберігалися посуд, кава, чай, вино й печиво, знайшла черстві сухарі з родзинками та пакет супу швидкого приготування. Увімкнула чайник, глянула у вікно – місяць на вечірньому небі застережливо нагадував своїм уламком фрагмент літери Р: росту, мовляв, і ви зі мною. Дякую за попередження! Мала би тепер зусиллям волі зупинити себе. Та де там… Обпікаючи губи, без жодного докору сумління від нахабного порушення правила не їсти після шостої вечора, вона жадібно поглинала розбухлу локшину, яку інколи їли її сини, а вона дивувалася вголос: як можна ковтати концентрати-сурогати, коли у холодильнику є борщ?! А закріпила результат великим горням солодкого чаю з сухарями.

Уночі крутилася з боку на бік, не в змозі заснути («не жерти перед сном!»), натомість прокинулася з ясною головою та чіткою відповіддю на запитання «що робити?».

Набрала номер заступниці:

– Славо, рулюй без мене. Я на зв’язку.

Хлопці навіть зраділи: серед білого дня мама вдома. Рідкісний випадок. Колись Віктор-молодший написав у щоденнику, який вів, щоправда, не більше тижня: «Йшов зі школи, побачив маму у вікні. Таке буває раз на сто років».