Переглянувши результати аналізів, Наталія Вікторівна зробила висновок:

– Спробуємо уникнути операції.

На білому цупкому папері акуратним і несподівано, як для лікаря, розбірливим почерком вона розписала схему лікування на перші три тижні. Внизу, під назвами ліків, додала народну пораду: прикладати до шиї свіжий домашній сир у марлі, чергуючи через день зі свіжим капустяним листком. Ця рекомендація незвично виглядала поруч із назвами таблеток. Однак головне, що почула Галя, стосувалося не ліків.

– У вас гіпотиреоз. Це означає уповільнений обмін речовин, – пояснила лікарка. – Для того аби почуватися добре, мусите пришвидшувати собі обмін речовин. Запишіться на плавання, бігайте зранку або ввечері, ходіть на теніс. Робіть що завгодно, аби більше рухатися. Це буде додатковим, дуже відчутним стимулом для щитовидки, щоб вона не засинала.

Написала наприкінці списаного аркуша слово «Рухатися!» – і двічі підкреслила його.

– Хай вам постійно нагадує про себе синдром Міка Джаґґера, – згадала наприкінці. – Цей співак міг би вести спокійне життя пенсіонера, збавивши темп відповідно до віку, адже йому за шістдесят. А він їздить у тривалі турне з «Роллінг Стоунз», неабияк фізично навантажує себе… Вам доведеться завжди рухатися більше, ніж іншим. Запам’ятайте це, будь ласка.

На ранковий біг у Галі не знаходилося щоразу зайвих сорока хвилин, більше тижня вона не протрималася. Плавання теж потребувало додаткових півтори, а то й дві години: поки до басейну доїдеш, поки назад повернешся… Вона знайшла свій варіант – почала ходити пішки з роботи.

Дорога додому забирала рівно п’ятдесят хвилин. Їх не можна було порівняти зі звичними двадцятьма хвилинами в автівці поруч із редакційним водієм. Наприкінці робочого дня Галя перевзувалася у кросівки і виходила на вулицю в передчутті задоволення. Через півгодини швидкої ходьби на зміну втомі приходили легкість і піднесення. А коли майже за годину вона переступала поріг свого дому, за плечима вже тріпотіли невидимі крила. Що робитиме, коли прийде осінь і вечорітиме швидко, ще не вирішила. Буде день – буде й пісня.

Луїза заміряла для подруги відстань від роботи до дому на своєму волошковому «шевроле» – п’ять кілометрів двісті метрів. Маршрут частково пролягав вулицею, що називалася Хуторівкою. Нещодавно саме Хуторівка вважалась найзанедбанішою вулицею у великому міському мікрорайоні, навіть тротуару й ліхтарів тут не було. Але міська влада та дві потужні хуторівські новобудови – гуртовий ринок і Богословська академія – об’єднали свої зусилля і тепер вулицю-попелюшку годі було й пізнати. Крапкою над «і» у цих перетвореннях стали бузок і жасмин, посаджені уздовж траси. Від травня до липня тут стояв аромат квітучих кущів. Вчорашнє сіре чудовисько – бетонний міст поблизу тюрми – перетворився на тріумфальну арку, тепер над дорогою звисали яскраві гірлянди петунії, а восени полум’яніли кущики рудих хризантем.

У добузковий період на карті геопатогенних зон міста цю ділянку дороги позначали як найнебезпечнішу. Знавці пояснювали, що у давні часи тут відбулася жорстока січ, у ній полягли сотні людей. Тому тепер на цьому місці, поблизу тюрми, водії часом несподівано непритомніли, на кілька секунд лише, а все ж до біди було – рукою подати. За кількістю аварій та нещасних випадків місцина донедавна тримала сумну першість міста. Однак мало-помалу львів’яни зауважили, що впорядкована і квітуча вулиця більше не потрапляє у міліцейсько-даішні звіти. Коли ж фахівці-геопатологи знову перевірили цю ділянку, то у перші хвилини не повірили своїм пристроям: Хуторівка очистилася від бруду, плями чорної енергії десь зникли.

Галя любила Хуторівку – пішохідними доріжками її зелених пагорбів, у хмарках квітникових і трав’яних пахощів, їй йшлося особливо легко.

Пам’ятаючи настанови лікарки, намагалася ходити пішки, навіть якщо хотілося спокою. Коли щитовидка капризувала, коли Галя – ні сіло ні впало – робилася сонною, байдужою й відчувала у голові огидну туманну загальмованість, вона згадувала Наталію Вікторівну і примушувала себе робити те, чого у такі хвилини найменше чекала від себе. Танцювала, увімкнувши музичний телеканал. Або мила підлогу. Або наказувала собі: п’ятдесят вправ «млин» і п’ятдесят присідань. Допомагало.

Додатковим бонусом за усі старання першого місяця «лікувальної фізкультури» стало зауваження завжди чимось незадоволеної сусідки Романи. Вона зупинила Галю біля ліфта, поцікавилася, що нового, і безрадісно підвела риску:

– У тебе все добре, бо не маєш проблем зі здоров’ям… Он як очі сяють.

Романа мала звичку перестріти сусідку на сходах, лагідно поцікавитися, як здоров’я, уважно вислухати чемну й коротку відповідь і зарядити докладну півгодинну розповідь, що починалася зі слів «а я вчора була у лікаря…». І байдуже їй було, що вимушений слухач спізнюється на роботу або з роботи додому, на початок телевізійного ток-шоу, бо говірку сусідку мусили вислухати. За свою увагу вона вимагала уваги у кілька разів більшої.

Романа набрала повітря у груди і вже було почала:

– А я вчора була у лікаря…

Проте Галя, навчена досвідом попередніх вислуховувань, у якому боці коле і який був зранку присмак у роті, встигла вставити свою репліку:

– Хто ж проблем зі здоров’ям не має? У мене, наприклад, у крові забагато ендорфінів…

Романа співчутливо і водночас із втіхою в очах похитала головою:

– Що то є? Гірше за холестерин?

Галя хотіла у відповідь жартівливо розвинути тему, але зупинив природній жаль до людей, особливо до недалеких.

Пояснила як є:

– Такі мікроелементи, що дають почуття задоволення, щастя.

На обличчі сусідки застиг вираз розгубленості. Вона намагалась узяти до тями почуте.

– Забагато?…

– А тим, кому бракує ендорфинів, треба їсти шоколад. – Щось стервозно-веселе таки ворухнулося усередині, запросилось на волю, і Галя додала: – Або мати хороший секс…

Повсідалися на прогрітому сонцем камені Магдиної лавки-фортеці. Діти з веж цього чудернацького замку не вилазили б. Але й дорослі друзі господарів найбільше любили саме це місце у саду. Магда як господиня та автор творіння сиділа на найнижчій сходинці, майже у траві. Ірина з Луїзою – на найкращих місцях. Галя – «в апендиксі», на меншій лавці, побудованій біля основної. Пили каву, смачно хрумтіли домашніми «хрустиками», їх годину тому приготувала Магда. Вона була у відпустці – цього разу нікуди не поїхала: Ігор мав купу роботи, а поодинці вони не відпочивали.

Усі спочатку відмовилися від солодощів. «Ти що! – присадили господиню. – Навіть не пропонуй. Літо у розпалі, ще не раз виїдемо на озера. Зайвим кілограмам – наше одностайне й категоричне ні!»

А потім одна рука потягнулася до апетитного, присипаного цукровою пудрою крученика… Друга…

Галя вже тиждень обходилася без вечері після шостої години, вона трималася найдовше. Кілька хвилин ситуація перебувала під контролем. Галя мужньо спостерігала за гастрономічним неподобством подруг, але врешті-решт приєдналася до них. Нетривала, але інтенсивна хрустикова вакханалія закінчилася цілком логічно – розмовами про схуднення.

– Ніби й не їм більше, ніж завжди, а чомусь погладшала, – пожалілася подругам Магда. – Живота ніколи не мала, ви ж знаєте. А тут… – махнула рукою.

– Припини! Максимум два зайві кіло, не більше. – Ірина на око оцінила зміни у фігурі подруги. – Зарядку робиш?

– Та яке! Це, мабуть, клімакс почався, – видала Магда.

– Що-о?…

– Кажу ж вам: це він. Здається. Вже думала, все, приїхали. «Раді вас вітати у клубі “Менопауза”!» А через два місяці знову все нормально.

– От бачиш, панікерко. Розвела тут клімакофобію.

– І знову затримка…

– Клімакофобія, дурепи, це не те, що ви подумали, а страх ходіння по сходах. Є така фобія.

– Але однаково щось передчасно. У сорок п’ять – зарано.

Говорили усі разом, чудово чуючи й розуміючи одна одну.