– Де вона, ця дівчина? Породілля де?

– Була тут. Мабуть, втекла.

Андрій мовчав, і Магда заговорила впевненіше:

– Ти зараз спокійно їдеш на роботу. А мій Ігор – він зараз буде тут – завезе мене з дитиною до тебе у відділення. Я скажу, що народила вдома…

З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повітря і заговорила швидше:

– …народила вдома, бо не довіряю лікарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозі, це не суттєво. Мене ніхто не дивитиметься, крім чергового лікаря, того, хто приймав і оформлював мене у пологовому будинку. А черговий – ти.

– Ти здуріла, Магдо! – вихопилося в Андрія.

– …Магдо, ти здуріла! – повторив через кілька хвилин її чоловік.

Вона мовчки дивилася на чоловіків, притискаючи до себе згорток з дитиною.

– Дай сюди. – Андрій спробував забрати немовля.

Магда відвела його руку.

– Подивлюся, – уже спокійніше додав Андрій. – Як лікар подивлюся.

– Було б краще, якби це маля померло у кульку на сміттєзвалищі? – Голос Магди нарешті затремтів.

Ірина мовчала, спершися спиною на стіну.

– Або якби ми підняли ґвалт, зателефонували куди треба, зробили усе за правилами – і Стася залишила дитину в лікарні?… Так було б правильно? Вона її не хоче, я хочу. Які проблеми?

– Андрію… – нарешті подала голос Ірина. – Зроби щось.

– Сяду з вами, з бабами, – сказав Андрій, вдарив себе по колінах долонями і встав зі стільця.

Жінки несподівано усміхнулися: так комічно виглядало поєднання його слів із діями.

Андрій оглянув дитину та проінструктував Магду, що робити, що казати. І злетів сходами вниз до таксі. Трохи згодом, коли дощ почав вщухати, від брами від’їхала друга машина – Ігор віз у пологове відділення дружину з дитиною. Магда всю дорогу молила Бога про допомогу, благала здійснити те, що вже здійснилося в її уяві.

З приймального відділення дівчинку забрали до реанімації новонароджених. Черговий лікар Андрій Степанович дуже переконливо зіграв праведний гнів.

– Що за пошесть ідіотська – народжувати вдома! Ти що, – тут до всіх пацієнток казали «ти», – хочеш дитину втратити?! Хто приймав пологи? Чоловік? Він що, лікар? Зовсім подуріли! Давай в оглядову. Марусю, – повернувся до молоденької помічниці, – подивися, що там у першій палаті, чи нема кровотечі. Я тут сам…

Магду тримали у лікарні три дні – дитина виявилася доношеною і здоровою. Магда відмовилася від оглядів, сказала, що за релігійними переконаннями – віра, мовляв, не дозволяє. «Один лікар уже дивився – досить… Я – з вісників третього дня. Яка секта?! Це товариство духовних братів і сестер». Цій маячні чомусь повірили, а швидше, авторитет головного лікаря, який вів цю пацієнтку, не залишав жодних запитань у нестандартній ситуації. Дівчині-санітарці, яка оформляла медичну картку, Магда сказала, що їй тридцять п’ять років. «Паспорта з собою не маю, чоловік завтра привезе, не до того було». Якби обман згодом розкрили, Магда б знизала плечима, мовляв, медсестра щось наплутала або недочула. Але і ця хитрість пройшла непоміченою.

«Усе буде добре, Андрію, я знаю, відчуваю. От побачиш», – переконувала вона того дощового вечора колишнього чоловіка своєї подруги, акушера-гінеколога Андрія Степановича. «Афера чистої води!» – запевнив він її.

Афера вдалася.

На початку вересня Магда з дівчинкою вже були вдома, у «Зубрівці». Назвали дитину Сонькою – це ім’я витягнули з пам’яті, як дорогу реліквію з шухляди. Воно чекало-чекало й дочекалося свого часу.

…З двадцяти семи років Магда лікувалася від безпліддя. Їй ставили один діагноз, другий, щось знаходили підозріле у Ігоря, потім вирішували, що причина не в ньому. Яке тільки лікування не пробували, до чого лише не вдавалися – усе марно. Надію жінка втратила після чергового екстракорпорального запліднення. Невдалого, як і два попередніх. Дитина і у пробірці не хотіла зароджуватися.

Точного діагнозу ніхто так і не поставив. Андрій, той самий Андрій Степанович, тоді ще чоловік Ірини, знайомив Куричів із фахівцями, приводив подружжя на прийоми до лікарів. Спеціалісти бралися за справу, починали усе спочатку: обстежували Магду, Ігоря, ставили попередні діагнози під знаком питання, відмовлялися від своїх висновків, зупинялися на інших діагнозах, призначали лікування, але через деякий час змушені були визнавати поразку.

І Магда закрила цю тему, припинила стукати у зачинені двері, намагалася бути щасливою тим, що дала їй доля. Це майже вдалося. Вона навіть перестала згадувати імена, які колись придумала для майбутніх дітей.

Але її Сонька таки мала народитися.

…Знайомим сказали, що про вагітність Магди мовчали, бо боялися вректи. Знайомі подивувалися, поговорили про новину й заспокоїлися.

Якось Ірина, згадавши той дощовий вечір, коли народилася Сонька, запитала подругу:

– Магдо, чому ти тоді була такою спокійною?

– Не знаю. – Магда одразу зрозуміла, про що йдеться. – Голова працювала чітко як ніколи. Без паніки, без розгубленості. Немов хтось вів, підказував: спочатку зроби це, потім те, а цього робити не варто…

– А якби того дня ти зі мною не поїхала на квартиру до тітки?…

– Ірино, того дня саме я з тобою мала поїхати. Так мало статися. Ти що, досі не зрозуміла?… А от що мені справді невтямки: чому ти тоді так лаялася. Ніколи не чула від тебе таких слів.

– Невластива даному індивідууму реакція на стрес, – пояснила подруга. – Сама від себе не чекала. А у тебе виявилася, навпаки, властива реакція… Я ніколи раніше не подумала б, що ти у такій ситуації зможеш настільки впевнено діяти. Виявляється, я тебе ще не знаю як слід…

– Я сама себе ще як слід не знаю! – усміхнулася Магда.

Найчастіше снилися виробничі сни: дія відбувалася у редакції, дійовими особами були колеги. Одного разу навіть приснився еротичний сон із Єрохіним у головній ролі.

Збираючись на роботу, Галя не відчувала, що відпочила. Робота знову розрослася до загрозливих меж – від сну до сну. Це почало нагадувати газетний період у її житті, коли вона поверталася додому спустошена, залишки повітряної кульки на асфальті, розчавлені чужими підошвами. Хотілося лише одного – полежати у гарячій ванні з книжкою в руці й лягти спати. Більше нічого. Особливо лякало те, що усе це було пройденою темою.

…Тікає від чогось чи когось уночі бездоріжжям. Раптом – аж від серця відлягло – серед поля бачить вогнище та людей, що сидять біля нього. Швидше до них, у їхнє рятівне коло. Ті дивляться: хто така? Звідки? Вона розповідає, що зустріла на дорозі дивного чоловіка, почала до нього приглядатися і він стер рукою риси свого обличчя: брови, очі, ніс, губи…

Люди біля вогню слухають її без жодної емоції.

– Провів долонею по обличчю згори донизу, – не може заспокоїтися вона. – І обличчя перетворилося на яйце.

– Ось так? – запитав хтось.

І вони, усі до одного, підняли руки і провели по своїх обличчях так, як це зробив той незнайомець…

Прокинулася серед ночі із задубілими від холоду руками й ногами, не в силах поворухнутися. І до світанку думала про те, що її проблеми повертаються. Вона ж вибралася з колії, натомість опинилася у сусідній колії, що пролягала паралельно до старої, такої самої ширини, такої самої глибини.

…Редакційний поверх, узятий в оренду, разюче відрізнявся від інших поверхів старого видавництва. Усюди обдерті, не ремонтовані ще з радянських часів стіни, тріщини на стелях, запорошені, вкриті павутинням сходові майданчики, убогі кімнати вздовж погано освітлених коридорів. І раптом – чудо-поверх наче з бізнес-центру. Коли ліфт зупинявся на журнальному поверсі, новачок-відвідувач завмирав на кілька секунд, вражений чистотою картинки: рифленими кремовими стінами, бежевими килимовими доріжками, вікном із жалюзі й кондиціонером і особливо – скляною офісною стійкою навпроти виходу з ліфту, за якою усміхнена дівчина перед монітором комп’ютера запитувала: «Чи я можу вам допомогти?»