Ім’я давно чекало на малюка. Кузьма, Кузя. Старовинне, майже забуте слов’янське ім’я для мужніх надійних чоловіків. Ніхто на нього не претендував, окрім сина Магди та Ігоря. Понад двадцять років тому вони вирішили, що їхнього сина зватимуть Кузьмою, а доньку – Софією. Так урешті-решт і сталося. Лише жіноче ім’я за цей час зробилося дуже популярним, а чоловіче залишилося поза модою і часом, ніхто його в батьків майбутнього Кузі не вихопив. Сину Куричів судилося бути молодшим від своєї сестрички на десять місяців.

Щасливий Ігор гасав містом, скуповуючи усе, що диктувала йому по телефону Магда. Наперед вони нічого не купували з мовчазної спільної згоди. І тепер Ігор жадібно брав реванш, поповнивши список необхідних синові речей двома несподіваними імпровізаціями: набором іграшкових слюсарних інструментів і крихітними гумовими чобітками на риболовлю.

У «Зубрівці» господарювала мама Магди, вона приїхала разом із татом допомогти доньці у перші тижні після пологового будинку. Сонька перебувала під пильним наглядом чотирьох дорослих: тата, баби з дідом і медсестри… Ще й Галя з Іриною та Луїзою навідалися, дивуючись, скільки усього може трапитись у житті дитини за кілька днів: Сонька почала ходити, їсти борщ і в неї прорізалися ще два зубчики.

Магда чекала дня виписки і раділа найменшій дрібничці. Жінка у сусідній палаті (вони мали один туалет із душовою на двох) переживала, чи залишиться шрам унизу живота після кесаревого розтину і чи стане згодом живіт пласким, як до вагітності. Магду ці проблеми аніскільки не турбували. Єдине, що бентежило, – відсутність молока. Але й тут вона вирішила, що це не біда: Сонька ж росла на штучному харчуванні, і нічого. Головне – діти були здорові, день виписки наближався, у душі цвіли братчики, у світі панувала гармонія.

Три її подруги поверталися з Зубри додому. Галя розповідала про організаційні нововведення у редакції і про помітну порцію додаткового часу, яку вона отримала невідомо звідки. Вдалася до новацій після консультації з психологом, якого їй порекомендувала заступниця. Психолог, впевнена у собі приємна жінка, вислухала редактора, поставила купу запитань і врешті-решт сформулювала проблему: левову частку часу редактора без особливої потреби розтягують її підлеглі, у різні боки, як ті миші. Постійно смикають шефову, заходять до кабінету коли заманеться, відволікають, не дають зосередитися. І запропонувала схему боротьби з пожирачами часу: перш за все попередити усіх у редакції, що відтепер із їхніх зарплат вираховуватимуть вартість часу, що його редактор витратила на кожного конкретного працівника. Вартість не свого часу, а редакторського.

Психолог навела приклад: день роботи редактора коштує, умовно, сто доларів. Робочий день прибиральниці – десять. Якщо прибиральниця має намір з’ясувати питання про придбання швабр для миття вікон, і то неодмінно з редактором, їй варто знати, що наприкінці місяця з її зарплати вирахують вартість редакторських п’яти хвилин, протягом яких йшло обговорення цієї важливої операції.

Або такий варіант. Прийшов до редактора у кабінет завгосп і просить поради, де знайти добросовісну прибиральницю, яка б належно виконувала свої обов’язки, адже до теперішньої прибиральниці мають серйозні претензії два відділи та приймальна. І вікна вона дотепер не помила, бо спеціальної швабри, мовляв, у неї немає… А згодом завгосп побачить у персональній розрахунковій стрічці рядочок з відрахуванням за ті півгодини імпровізованої наради тет-а-тет із редактором. Психолог навела приклади кількох успішних фірм, де суттєво покращилася організація праці після таких нововведень…

– І що, допомогло? – поцікавилася Луїза, пригальмувавши на світлофорі.

Галя засміялася:

– Допомогло. Подякувала психологу за пропозицію і наступного дня оголосила на нараді своє особисте нововведення: якщо не йдеться про щось справді важливе, приходити до мене у кабінет можна в останні п’ятнадцять хвилин кожної години, а решта сорок п’ять хвилин я – господиня свого часу.

Одразу після наради до кабінету зайшов життєрадісний Єрохін.

– Молодець! – похвалив за рішучість. – Тільки так з ними і треба. Ходять і ходять, кожен лише за себе й думає. А бачила їхні фізіономії, коли ти повідомила новину? Кіно і німці!

– Єрохін, – зупинила Галя більд-редактора, – за п’ятнадцять дванадцята чекаю тебе з розворотом про авто Володимира Гришка, основне фото, де він у гаражі брудними руками копирсається під капотом. Не треба усі фото його ретроавтомобілів давати, тільки раритети. Усе. А тепер я зайнята.

Єрохін так здивувався, що аж зніяковів. У дверях мало не зіштовхнувся зі Славою.

– Дістав?… – поцікавилася заступниця, коли за Єрохіним зачинилися двері. – Правильно. Думав, це його не стосується! З будь-якою дурнею – бігом до тебе… Щось ти бліда, зробити чаю? Чи розім’яти шию?

– Славо, зараз прийде Віктюк із тим проектом, про який ми говорили. Він уже два дні у Львові, завтра його театр їде далі, має тур Україною. Хочу, аби ти була присутня при розмові. А перед тим маю встигнути переглянути пошту. Хочу встигнути, якщо ти не проти.

– Все-все-все! – Слава зрозуміла свій прокол і зникла за дверима.

«Тільки б самій не порушити нові правила, – думала Галя, відкриваючи поштову скриню, – тільки б привчити і себе, і підлеглих до тих рятівних п’ятнадцяти хвилин щогодини».

Наступного дня пішла у нововведеннях іще далі. Ошелешила Славу, повідомивши, що удвічі піднімає їй зарплатню. Під Славине підпорядкування відтепер переходить те, у чому вона вже почувається впевнено: реклама, розповсюдження, кадри. А вона, як редактор, зосередиться лише на творчих питаннях, так від неї буде більше користі і вона вивільнить собі час для написання книги. Слава зашарілася – чи то від несподіванки, чи то від задоволення. Вона, безсумнівно, мала дар організатора й одразу розквітла від довіри та нових обов’язків. А Галя зробила відкриття: без її особистого контролю і редакторського втручання у геть усі процеси журнал не просто функціонував, а функціонував не менш продуктивно, ніж дотепер. Їй не обов’язково було заглиблюватися в усі деталі життєдіяльності редакції.

Найцікавіше почалося згодом. Друге дихання відкрилося не лише у Слави, а й, немов за законом ланцюгової реакції, ще у кількох підлеглих, чиїм прихованим можливостям Слава знайшла застосування.

Дорогою додому Галя поділилася з подругами новою аксіомою: що більше вважаєш себе незамінною, то гірше і для діла, і для тебе особисто. Продуманий перерозподіл сил та обов’язків здатний вчинити переворот і у твоєму житті, і у житті людей, що працюють поруч.

Біля під’їзду Галя озирнулася й відправила подругам грайливий повітряний поцілунок.

– Ти зауважила, що Галка вже не втомлюється? – запитала Луїза Ірину. – Ввечері – весела й енергійна, немов не було робочого дня. Приходить додому і сідає за свою книгу. Що значить, у людини є мета…

Біля будинку Ірини Луїза вийшла з машини разом із подругою, дістала з багажника коробку з-під офісного паперу.

– Що це? – не зрозуміла Ірина.

Луїза зняла кришку: дерев’яне яблуко.

– Відкрий його. Щоб я бачила.

– Для чого? Чого я там не бачила?

– Та-ак, зрозуміло. Мушу зайти до тебе на десять хвилин, гаразд?

Луїза натиснула на кнопочку сигналізації: вірний «Шева» пискнув високим жіночим голосом.

– Тітонько Луїзонько! – заверещала Сонька, відчинивши двері, і кинулася на шию маминій подрузі. – Який прикид! Які парфуми! Ви – супер! Залишайтеся у нас! Влаштуємо сьогодні вечірку в піжамах! Залишайтеся… Будемо дивитися «Інді», я маю на компакті, або слухати Цезарію Евору… І пити «Кампарі».

– Яке ще «Кампарі»?! – обсмикнула доньку Ірина.

– Те, що ти з Мілана привезла, мамо. А що, не можна? Ви самі з Луїзою минулого разу говорили, що трохи червоного вина – тільки на користь.

– То, може, й покуримо разом, доню?

– Ти ж не куриш, мамук!

– Луїзо, ну що ти на це скажеш? Збожеволіти можна! Сонько, став чайник, поки не дістала по дупі. Луїза до нас лише на півгодини. Зроби нам щось душевно-піднесене.