Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– А я згадую бабусину кулешу, зварену в печі. Каша така кукурудзяна, хто не знає. Її ще потім у братруру ставили, аби упріла, – відповіла на своє ж запитання Галя, витримавши невеличку паузу. – Місце таке у печі, хто не в курсі. Ми її їли гарячою зі свіжим молоком, і тоді вона робилася рідкою, розпускалася у молоці без грудочок. Або холодною, теж з молоком. Вона і з підсмаженими шкварками та цибулею дуже смачна. А дідо полюбляв кулешу з квасним молоком…

Галя почекала, чи скаже щось Ірина, але та мовчала – тоді додала:

– І ще, як бачу кукурудзу, згадую сукню Ірини для прийому в англійської королеви.

Дівчата знали в усіх подробицях ту подію, коли Ірину запросили на прийом до її величності Єлизавети ІІ, але час від часу випитували нові деталі. «Коли мені буде років так з дев’яносто, – говорила Ірина, – це лаконічне оповідання перетвориться у пишну розлогу повість із багатьма уточненнями та доповненнями».

Візит до Єлизавети ІІ трапився у житті Ірини, коли вона виграла «Конкурс одної сукні», який проводив у країнах Європи Концерн британської моди. Ірина стала переможницею в Україні й отримала можливість відвідати Велику Британію. На прийом до англійської королеви надягнула сукню зі своєї останньої колекції. По низу спідниці з синього шовку широкою каймою стояли стебла соковитої кукурудзи, вишиті зеленими нитками. Здалеку сукня привертала увагу хіба досконалим кроєм. Справжній ефект вона справляла на відстані витягнутої руки деталями та нюансами ефектної вишивки стебел, листя і качанів кукурудзи у скручених спіралями сховках. Сукню доповнювала група підтримки – ефектна сумочка та «парадовий» капелюшок, які вже давно чекали виходу у світ. Ірина придбала їх у пані Зоні з площі Ринок, та запевняла, що і торбинка, і капелюшок «королівської крові». Ірина не сперечалася.

Пані Зоня на підтвердження своїх слів демонструвала лейбл у глибинах шовкових нутрощів сумочки: вишита золотом корона й надпис treation Royale. Однак купити вінтажне диво Ірину переконав не цей промовистий аргумент. Вона була у захваті від застібки. Це був мельхіоровий (пані Зоня запевняла, що срібний) масивний пуп’янок квітки, подібний до корони, це диво вивершувало ажурну металеву планку торбинки. Пару до білої торбинки склав молочного кольору капелюшок із вуалькою та букетиком штучних маргариток. Образ довершили виплетені львівською майстринею Олею ажурні короткі рукавички. Компанію речам-аристократам склали дві живі маргаритки, зірвані на виході з готелю «Шерлок Холмс» на Бейкер-стріт, де українська дизайнерка жила у номері за сто п’ятдесят п’ять фунтів стерлінгів за добу. Маргаритки з тоненькими, але міцними, як цвяшки, стеблами Ірина встромила у дірочки у мочках вух. Вони не зів’яли до глибокої ночі.

На прийомі, який відбувався на галявинці перед Букінгемським палацом, після третьої чашки чаю з вершками до Ірини підійшла Вів’єн Вествуд. Волосся руде, як апельсин. Забагато пудри, від чого зморшки зробилися ще помітнішими. Лаконічного крою сукня, яка однаково доречно виглядала б у палаці і в халупі. Обов’язковий для таких випадків капелюшок із рукавичками. А на ногах, як виклик, провокація і підтвердження репутації невтомної бешкетниці – вовняні постоли на підборах, ручної роботи, перехоплені шкіряними шнурами на литці.

Незрівнянна Вів’єн! Улюблений дизайнер, кумир студентських років, бунтар у царині моди, справді вільна людина… Ірина не могла отямитися. Будь-яку згадку про Вів’єн вона шукала двадцять п’ять років тому в польських журналах, на ура сприймала усі ідеї та сумнівні вибрики цієї тоді вже зрілої жінки, яка започаткувала новий напрям у молодіжній моді. А тепер вона стояла на відстані двох кроків і усміхалася Ірині.

– Я віддала свій голос за вашу конкурсну сукню, – почула ошелешена Ірина. – У ній витримано точне співвідношення вишуканості й кічу. Ніщо ні над чим не бере гору. Повний паритет. Хоча інколи і досконалі пропорції варто порушувати…

– А ти що? – Луїза забула деталі зустрічі подруги з кумиром і прагнула подробиць.

– А я стою, мовчу, наче язика проковтнула. – Ірині й тепер було не по собі від тої давньої розгубленості. – Стільки усього могла їй сказати, а мову відняло. Отямилася, коли вона відійшла.

– А ти ще колись про маргаритки розказувала…

– Ви ж знаєте. Побачила вона мої маргаритки у вухах. «Я теж, – сказала, – так робила. Жодна інша квітка настільки вдало не встромляється в дірочку у вусі, як маргаритка». І пішла собі до Маккуїна. Він тоді ще був рожевий рудий грубасик, а не худорлявий блондин, як тепер. А я тоді вкотре переконалася: є якийсь вищий банк даних, до якого одночасно можуть підключатися різні люди, спеціалісти одного напряму. Можна відчути певну, дуже конкретну тенденцію – і колекції дизайнерів у Лондоні та Києві виявляться настільки подібними, ніби їх розробляли два дизайнери разом. Або однаково пожартувати, як в історії з маргаритками у вухах… Збоку це виглядатиме як плагіат або пряме наслідування, але майстри рівня Вествуд розуміють: такі збіги можливі, вони йдуть від занурення у матеріал та від зацикленості на улюбленій справі.

– Цікаво, чи була тоді на Вествуд білизна? – обізвалася Луїза, зупинившись на світлофорі.

– Звісно, що була, – запевнила Ірина. – Вествуд не повторюється.

– Ви про що? – не зрозуміли Магда з Галею.

Їм пояснили: коли Вів’єн уже здобула славу скандальної зірки британської моди, її запросили на прийом до королеви. У той час дизайнер випускала манекенниць на подіум у зухвало поєднаних речах у стилі різних епох, міняла місцями акценти й утрирувала деталі. Особливо шокували атласні бюстгальтери, надягнуті на вовняні светри. У чому прийде у Букінгемський палац королева епатажу? Це питання хвилювало багатьох. На диво, Вествуд нічим не порушила вимог дрес-коду, виглядала як аристократка. Але на ній не було спідньої білизни. Ця особливість її костюму стала відома журналістам. Вів’єн подбала про те, аби пікантна подробиця туалету не залишилася таємницею. Преса намагалася зробити з цього скандал. Єлизавета ІІ по-королівськи не звернула на це уваги.

…За розмовами доїхали до базару і ледве знайшли місце, де припаркуватися. Людський мурашник хаотично рухався уздовж рядів із одягом, взуттям, іграшками, ковдрами, килимками, рушниками… Поскиданий на розкладачках і фанерних збірних столах товар безладними купами лежав просто неба. Лише деякі речі акуратно висіли на простеньких кронштейнах.

Серед продавців і покупців переважали жінки – вони порпалися у лахах, немов кури у смітті, міряли штани, надягаючи їх під спідницями. Ніхто ні на кого не звертав уваги, усіх цікавили лише речі. Натовп був напрочуд різношерстним: блякло вдягнуті бабусі з торбинками Boss у руках, молоді мами з нетерплячими малюками у візочках, яскраві дівчата у дорогому взутті на недоречних тут шпильках, хлопці-підлітки у футболках на виріст…

– Нам – туди! – Ірина, як полководець, показала рукою напрямок і рушила першою. Принишклі подруги потягнулися за нею. Вони вже шкодували, що приїхали сюди.

Ірина байдужо оминула кілька живописних розвалів, не збавивши темпу. «Тут непотріб. Тут дорого». Впевнено вела до дальніх розкладачок. За ними виявився ряд крамничок, схожих на металеві гаражі. В одному з таких ангарів зробили першу зупинку.

– Привіт, Світлано, – привіталася Ірина із засмаглою, немов циганка, молодицею. – Чим потішиш?

– Здрасьті! Якби ти зателефонувала не вчора, а трохи раніше, я більше відклала б для тебе. – Смаглявка витягнула пластикову торбу з хустками та шаликами. – Але дещо є. «Стелла Маккартні». Бачиш, написано? І ще, як же ж воно? «Макс Мара»!

– Подивимось.

Ірина поставила великий цупкий пакет на стіл, висипала вміст перед подругами – на столі виросла купа шовку, батисту, органзи, батику…

– Тепер усе складаємо назад. Те, що сподобалось, – убік, – проінструктувала вона. – Налітай!

– Дивись, на хустці назва фірми зрізана, – показала їй Луїза молочний однотонний шалик із натурального шовку.

14
{"b":"118589","o":1}