– Тут усе нове, з Німеччини. Некондиція або остання річ із партії. А лейбл із назвою фірми зрізають у крамницях, коли списують товар. Щоб не «опускати» марку, не робити їй антирекламу, – пояснила Ірина. – Найменший дефект – це вже невідповідність рівню фірми. Річ відкидають у спеціальний кошик, попередньо знищивши згадку про ім’я. Стоп, що за хустка тепла промайнула?

Розгорнула вовняний квадрат.

– Моїй тітці Улі. Скільки вона?

– За п’ять забирай. Не сезон, – відгукнулася смаглявка.

За п’ять? – не зрозумів ніхто. Доларів? Євро?

– Гривень, – пояснила Ірина. – Ну чого стоїте як засватані?

З цього моменту персональні купки почали рости на очах.

– Що твій малий? – Ірина виявилася обізнаною у приватних справах продавця.

– А, не питай! – Світлана шукала щось на полицях. – Не хоче на музику ходити – і край. Каже, що йому цікаво на карате. А я йому: ходитимеш і туди, і туди. І ще на англійську запишу. Потім сам подякує. Мені б освіту, я б уже знаєш де була?… Тобі парео ще потрібні? Свіжі мішки розпакувала з такими дивними парео… Дуже дивними… Коротше, для тебе.

Через півгодини Галя, Луїза та Магда пакували у торби свої покупки, по три-чотири на кожну: хустки, шалики, парео. Гаманець кожної схуд гривень на тридцять. Ірина набрала найбільше, ще й прихопила оберемок різнокольорових прозорих хусток, які вже давно вийшли з моди… Для чого? «Один задум виник. Ще трохи з цією ідеєю походжу, коли остаточно визріє, розкажу».

На прощання Галя здивувала несподіваним повідомленням, звернувшись до продавця:

– Світлано, я журналіст, готую репортаж про ринки секонд-хенду. Чи дозволите, щоб у вас тут завтра попрацював наш фотокореспондент?… А я маю до вас кілька запитань…

– Я так і знала. – Ірина зробила продавцеві прощальне «па!» у повітрі. – Доганяй, Галю. А ти що скажеш, Луїзо?

Вони йшли до машини, залишивши подругу домовлятися про інтерв’ю.

– У мене теж одна ідея виникла… Уяви. Знімаємо сюжет. Я одягаюся у подібній крамничці лише на сто гривень. «Який жах!» – спостерігають за мною телеглядачі – ті, що естети та сноби. Але канал не перемикають. Цікаво ж, що з того вийде. А потім йду в дорогий бутік і запаковуюсь там на п’ять тисяч зелених. «Яке неподобство! Яке марнотратство!» – коментують перед телеекранами пересічні пенсіонери. Але теж із цікавістю дивляться, як хтось гроші на вітер викидає. У фіналі демонструю два варіанти, порівняйте, мовляв. Жодного коментаря, просто можливість порівняти і з’ясувати, чи є разюча відмінність. Мій дешевий комплект буде не гіршим за дорогий, а може, й привабливішим. Наочно доведу глядачам, що стиль – це перш за все ідея і свобода від стереотипів, а не наявність грошей. З грошима хіба повна нездара виглядатиме сіро…

– Хто тут щось має проти сірого? – наздогнала подруг «сіра миша», ховаючи у шкіряну сумочку записник із номером Світланиного телефону.

– То були б не ви, якби пішли на справу просто як жінки. Завжди про роботу думають! Трудоголіки нещасні, – пробуркотіла Ірина. – Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмівни!

Кузьмівна – господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висіли сорочки, спідниці, куртки, пальта, а посеред зали стояло кілька дитячих манежиків, заповнених торбами та ременями.

– У мене товар класу люкс, – із почуттям власної гідності повідомила Кузьмівна. – Допомогти, пані Ірино?

– Дякую, – відмовилася Ірина і кивком голови, як головнокомандувач операції, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вішаків. Побачила щось. Озирнулася до дівчат: – Луїзо, спочатку тут подивися…

Луїза слухняно пішла вздовж кронштейна, перебираючи речі. У її руках опинилася пишна спідничка до коліна з білим графічним малюнком на чорному тлі: наче витинанка, немов вирізані з паперу силуети дерев, коней, карет і панянок у сукнях на кринолінах.

– Тридцять восьмий розмір! Мій!

– Це з дорогих речей, – невідомо звідки виникла поруч Кузьмівна. – Сорок п’ять гривень коштує.

…Через три години, що пролетіли як одна, подруги сиділи у кав’ярні і перебирали враження цього дивного дня. По дорогих бутіках, всупереч попереднім планам, вирішили пройтися іншим разом. Для чого ліпити весь сир в один вареник? Дві останні години Магда просиділа у машині з книжкою в руках. «Краще б я за той час щось смачненьке приготувала, чекала вас вдома з обідом», – беззлобно бубоніла вона.

Із запланованого нічого здійснити не вдалося, окрім купівлі спіднички для Луїзи. Йшли за одним, а знайшли інше і дуже з тих несподіванок втішилися.

– Правильний шопінг – спонтанний шопінг, – розмірковувала вголос Ірина. – Що може бути приємнішим від неочікуваної покупки? Краще не витрачати час у марних пошуках запланованого, а придбати річ, яка несподівано припала до душі.

Ніхто й не сперечався.

Ірина накупила оберемок речей та заготовки для одягу й інтер’єрів – і собі, і для колекції «Вінтаж», над якою зараз працювала, і для своїх клієнток. Галя набрала дев’ять кілограмів англійських і німецьких книжок. В одній із крамниць, де товар продавали на вагу, по дванадцять гривень за кілограм, купила Брема Стокера, Голдінга, кілька романів і дитячих книжок із чудовими ілюстраціями, заплатила за всю цю розкіш сто вісім гривень. Зробила кілька нотаток у своєму записнику для майбутнього репортажу. Магді, поки вона відсиджувалася у машині, як поціновувачці дерева купили чудернацьке різьблене яблуко («Ігорю сподобається, – прокоментувала Магда, побачивши його. – Воно, мабуть, із яблуні зроблене»), керамічних ангеликів («Зроблю композицію на вікні», – пообіцяла вона) і тканий килимок невідомого походження. А Луїзі припала до душі смішна негарна лялька з тканевою етикеткою «hand madе». «Яке чудо!» – задоволено повторювала Луїза, промацуючи ручки-ніжки, наповнені крупою.

Яблуко Ірина подарувала Магді зі словами: «Нагорода за терплячість». Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. Верхівку колись прикрашала невідома тепер деталь – швидше за все, гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями. Коштувало яблуко двадцять одну гривню. Магда не випускала його з рук, дивувалася: ніби проста річ, і водночас – не проста. Спеціально зістарений «новодєл»? Ніби хтось пройшовся щіткою з металевим ворсом по дереву, оголив і вивів на поверхню твердіші прошарки. А може, це давня річ, що відносно добре збереглася?

Луїза не могла натішитися своєю спідничкою, яку вже встигла назвати «Біла пані». Пообіцяла, що надягне її на програму про привидів Підгорецького, Олеського та Золочівського замків. До спіднички пасуватимуть улюблена блузка з високим коміром у готичному стилі й чобітки на шпильках.

– Тему про привидів сьогодні придумала? – поцікавилася Галя.

Вона брала участь у розмові, водночас гортаючи щойно куплений журнал. За найменшої нагоди купувала журнали і порівнювала зі своїм. Часом такими вузькопрофільними цікавилася, що важко було зрозуміти логіку вибору.

– Спідничку побачила – і клац! – піднесено відгукнулася Луїза. – Ніби щось увімкнулося. Згадала, що давно хотіла зробити передачу про таємниці наших замків. Тепер зроблю. Уявляєте, як іноді теми народжуються? «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!»

– Ото дурня! Вибач, Луїзо, це не до тебе. Ви лише послухайте. – Галя тицьнула пальцем у розгорнуту сторінку. – Йдеться про шопінг з точки зору різних вікових категорій. На що звертає увагу жінка у крамницях? Що купує? Шістнадцятирічна. Та, якій двадцять. Двадцять п’ять. За тридцять. Трохи за сорок. Добре за сорок. Далі – лише одна категорія: жінка без віку.

– І що там про нас?

– Власне! Нас має цікавити зараз постільна білизна на посаг для дорослих доньок. Памперси для онуків. Продукти харчування та напої, корисні для усієї родини. Мийні засоби для чищення раковин та унітазів. Лікарські препарати, у тому числі проти закрепів. І косметика, яка приховала б усі ці турботи. Як вам список?