Ірині хотілося відповісти негайно і запитати, чи пам’ятають вони, що саме у ці дні, наприкінці травня, після останнього дзвоника, вони вперше пили разом вино у зарослому парку, і ТПК пила з ними! Хоча яке там пила, пригублювала сухарик «Фетяску», в той час як Андрій Криволап, красивий хлопець із некрасивим прізвищем, грав на гітарі і співав щемливу пісню. Слова і музику могла відтворити хоч зараз – про те, як король привіз здалеку просту дівчину і назвав її королевою:

Перше вино вдарило сімнадцятирічній Ірині в голову. Сашко курив поруч, обійнявши її рукою. Відвертався, випускаючи дим убік, аби на неї не потрапляло.

«Саню, кільцями можеш? – запропонувала вона. – Давай кільцями! Такими… пух-пух-пух!» Показала, витягнувши шию, склавши губи трубочкою, усі засміялися. Сашко теж усміхнувся. І почав слухняно випускати кільця вгору. Після особливо вдалого ланцюжка у небо народ заплескав, схвально загудів, а Саня подивився на неї так, що при одній згадці про цей погляд щось щемке ворухнулося в душі.

Поверталися з пікніка після останнього дзвоника автобусом. Сашко чистив апельсин, годував її часточками. Боковим зором вона упіймала теплий, трохи сумний погляд ТПК – так спостерігають за своїми дітьми, а вона ж була старшою за них лише на кілька років.

Чи передати ТПК вітання? Та вона усе життя підсвідомо відчувала, що залишається у боргу перед цією людиною! ТПК навіть не здогадується, як насправді багато зробила для них. Натомість, мабуть, дотепер не забула про той зухвалий прогул усім класом.

Валя написала: «ТПК каже, що пам’ятає кожного з нас і багато з того, що ми вже забули. Адже ми були її першим випуском. Більше, каже, таких не було. Я зробила для неї на компакт-диск копію фільму про наш випускний».

Ірина двічі перечитала останнє речення. Вона геть забула, що тато Валі знімав відеокамерою все, що відбувалося на випускному вечорі. А згодом, через два місяці, Ірина отримала колективного листа від однокласників, вони писали його всі по черзі на вечірці у Валі вдома. Майже весь клас зібрався тоді подивитися фільм, записати собі його копії. Валя намалювала портрети кожного кульковою ручкою: хлопці розмовляють, курять, дівчата танцюють, пишуть листа, несуть тацю з тістечками, а Саня Біленький розкорковує вино. Могла б і не підписувати, хто є хто, – усі були схожі на себе. Дивина! Десь є такий важливий документ її життя – аматорський фільм, у якому вона, юна й закохана, сміється, танцює, розмовляє, обіймається з Сашком, а вона жодного кадру не бачила дотепер. І прожила без цього фільму вже майже тридцять років, а тут раптом так сильно обпекло можливістю побачити, що годі терпіти, зірвалася б уже, негайно, цього ж дня, і їхала по нього.

У сімнадцять років мало кому вдається покохати на все життя. Однак у Ірини сталося саме так. Роки спливали, вона ставала мудрішою, досвідченішою, закохувалася і залишала чоловіків. З легкою ностальгією думала про «колишніх», коли вони їй телефонували, або надсилали квіти, або згадували про неї в розмовах з іншими, а ті інші, її знайомі, про це переповідали їй згодом. Але завжди дивувалася тому, як будь-яка дрібничка, пов’язана із Сашком, могла стати причиною несподіваної зміни настрою: почуття, засипане товщею років і подій, пробивалося назовні, немов живучий зелений паросток крізь гори каміння.

Не так важко зустріти кохання, як його зберегти. Коли маємо усе, ми, легковажні, поводимося, ніби так буде завжди, за будь-яких обставин та умов. Ніби нам особисто не загрожує перспектива втрати. Але втрачаємо, й Ірина втратила, і була впевнена, що тільки через власну пихатість, і гордощі, і зверхність, і дурість. А коли доля вирішила через кілька років закріпити пройдений матеріал і перевірити, чого навчилася легковажна учениця, і знову допомогла зустрітися з рідною душею, Ірина наступила на ті самі граблі. І знову залишилася сама, тепер уже без чоловіка, без Андрія. Дивна річ, у своїх спогадах вона забула, що обидва її кохання були далекими від ідеалу, і винила тільки себе.

Розлучившись із Андрієм, думала: от і добре, новий етап життя починається. А вийшло так, що попереду чекали на неї спалахи почуттів, яскравих, але нетривалих. Чоловіки закохувались сильно й надовго, вона захоплювалася на кілька тижнів. Щойно стосунки сягали апогею, тобто ліжка, у неї неминуче починався емоційний спад. А у чоловіка, що поруч, навпаки. Коли дисгармонія робилася нестерпною, починалися безкінечні розмови-розбірки, страждання, мовчання у слухавку, і усе це більше й більше виводило з терпіння, наближаючи неминучий фінал.

– …Ви ще не йдете додому?

Запитання повернуло Ірину до реальності. Новенька, Власта, трималася з Іриною запанібрата. Не так у словах, як в інтонаціях, у тому, як надто близько, майже впритул, наближалася вона при розмові – аж очі сходилися на переніссі. Ірині ця манера спілкуватися була неприємною. Саме тому вона не спішила переходити з дівчиною на «ти».

– Зараз йду, мушу дещо закінчити, – відповіла вона. – Добре, що ви затрималися, Власто. Хотіла вам дещо підказати. Не варто надягати разом речі білого кольору і кольору сірого полотна, як на вас сьогодні.

Власта розгублено дивилася на шефову.

– Вони сумісні лише за присутності ще бодай одного чи двох відтінків цієї гами. Інакше білий виглядає випадковим, а сіро-бежевий – брудним. Вони – погані сусіди. От подивіться…

Ірина дістала з плетеного кошика зі взірцями тканин кілька світлих клаптиків, приклала їх до плеча Власти.

– Бачите, коли до білого приєднується колір паленої кістки, або пісочний, або колір полину, тоді й небілене полотно стає доречним у цьому ряді.

– Ну… Справді так… – Власта погодилася, але лише для того, аби зробити шефовій приємне.

– Не ображайтеся, Власто. Ми працюємо з клієнтами, мусимо виглядати відповідно. – Голос Ірини пом’якшав. – У тому сенсі, що смак має бути в усьому, навіть у найпростішому робочому варіанті одягу. То що, додому?… Ви йдіть, а я ще на годинку роботу маю. Подруга попросила дещо для неї зробити.

– Допомогти?…

– Не треба, дякую. До завтра.

Ірина відчувала, що і зауваження дівчині не сподобалося, і відмова шефової була не до душі. Але їй було байдуже, хотілось, аби Власта вже пішла. Невже через таку дурницю, як невдале поєднання кольорів в одязі?… Хтось інший ніби й робить багато чого неправильно, але це чомусь і подобається, а тут людина демонструє свою прихильність, готовність бути корисною, а тебе поступово накриває безпідставне роздратування – і голос не такий, і інтонація, і погляд, і бажаєш, аби людина чимшвидше дала тобі спокій.

Робота над топом Луїзи тривала понад годину. Півтора десятка літер, кома, знак оклику і квітка для аплікації – усі складові Луїза сама вирізала з тканини. Ірині залишилося перетворити ці заготовки на напис. Вона двічі переставляла компоненти, аж поки усе не вишикувалося у бездоганні два рядки, які вона й закріпила за допомогою вишивальної машинки.

…Удома голосно грала музика – Сонька відпочивала. Ірина, заледве переступивши поріг, познімала перстені, кульчики, зав’язала коротенький хвостик на потилиці – без цього ритуалу вона не відчула б, що вже вдома. Перш за все зняти прикраси, забрати волосся – і у ванну, змивати з себе усі проблеми дня.

– Мам, правда я подібна до Кейт Мосс?

Сонька вийшла зі своєї кімнати. Макіяж, як у відомої модельки, але відчутно перемудрувала з фарбами. На столі – розпатрані косметички Ірини, розкритий журнал із великим зображенням прототипу.

– Зазвичай Кейт Мосс узагалі не малюється, – зауважила Ірина.

– Я теж не малююся, але дивись, як ми подібні. Мені Балух сказав.