Я кажу:

— Добре, тільки зажди трохи. Є ще одне діло, і цього ніхто, крім мене, не знає: я тут хочу викрасти одного негра із рабства, а звати його Джим — це негр старої міс Вотсон.

Том відповідає:

— Як, але ж Джим…

Тут він замовк і задумався. Я йому кажу:

— Знаю, що ти хочеш сказати. Ти скажеш, що це ницо, просто-таки підло. Добре, я згоден — я підло вчиню, але все одно я його вкраду, тільки ти тримай язика за зубами, не виказуй мене. Добре?

Очі в Тома загорілися, і він сказав:

— Я сам допоможу тобі його вкрасти!

Ну, мене так і підкосило на місці! Таку неймовірну штуку я вперше в житті чув, і мушу вам зізнатися, Том Сойєр значно впав у моїх очах — я тепер його аж менше поважав. Тільки мені все одно не вірилося: Том Сойєр — і раптом краде негрів!

— Не бреши, — кажу я, — жартуєш ти, чи що?

— Навіть не думаю жартувати.

— Ну, добре, — відповідаю, — жартуєш чи ні, та якщо почуєш якусь розмову про негра-втікача, то гляди мені, пам’ятай, що ти про нього знати не знаєш, і я теж про нього навіть близько не чув.

Тоді ми взяли скриню, перетягли її до мене на повозку, і Том поїхав у один бік, а я — в другий. Тільки я, звісно, зовсім забув, що треба ледве плестися, — від радості та від різних думок — і повернувся додому дуже швидко для такої довгої дороги. Старий вийшов на ґанок і сказав:

— Ну, це просто дивовижа! Хто б міг подумати, що моя кобила на таке здатна! От якби час засікти… Ти глянь, вона ж анітрохи не спітніла! Неймовірно! Та я тепер її за сто доларів не віддам, слово честі, а недавно ж хотів продати за п’ятнадцять — думав, що вона дорожче не коштує.

Більше він нічого не сказав. Дуже наївний був старенький і такий добрий, що добрішого не зустрінеш. Та воно й не дивно: бо ж він був не просто фермер, а ще і проповідник; у нього була маленька дерев’яна церквичка на задвірках плантації (він її побудував власним коштом). Це була і церква, і школа разом, а проповідував він задарма, нічого за це не брав; та, якщо по правді сказати, то й не було за що. На Півдні багато таких фермерів-проповідників, і всі вони проповідують задарма.

Через півгодини або близько того під’їхав до паркана Том у повозці. Тітонька Саллі побачила його з вікна, бо паркан був лише за п’ятдесят кроків, і каже:

— Подивіться, ще хтось до нас приїхав! Цікаво, хто ж це? По-моєму, хтось чужий… Джеммі (це одному зі своїх синів), збігай до Лізи, скажи їй, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.

Усі мерщій кинулись до дверей: ще б пак — це ж не щороку приїжджає хтось чужий, а якщо вже приїде, то переполоху наробить більше, ніж якась жовта лихоманка. Том по обрубках перебрався через паркан і пішов до будинку; повозка покотилася по дорозі назад до міста, а ми всі скупчилися біля дверей. Том був у новому костюмі, публіка зібралася — йому більше нічого не треба було, для нього це було краще за будь-які пряники. У таких випадках він почувався, наче риба у воді, — це була по-справжньому його парафія. Не такий це був хлопець, щоб топтатися посеред двору, як вівця, — ні, він ішов уперед повагом та спокійно, як баран. Підійшовши до нас, він підняв капелюха, церемонно і без поспіху, наче це була покришка від банки з метеликами і він боявся, що вони можуть розлетітися, а тоді промовив:

— Містер Арчибальд Ніколс, якщо не помиляюсь?

— Ні, мій хлопчику, — відповідає йому старий, — на жаль, кучер вас обманув: до обійстя Ніколса ще три милі. Але ж заходьте, заходьте!

Том озирнувся, подивився через плече і каже:

— Надто пізно; його вже не видно.

— Так, він уже поїхав, синку, а ви заходьте і пообідайте з нами; тоді ми запряжемо коня і відвеземо вас до Ніколсів.

— Ні, мені совісно так марнувати ваш час, куди ж це годиться? Я піду пішки, три милі — це для мене зовсім не багато.

— Але ми вам не дозволимо! Хіба ж це буде наша південна гостинність? Заходьте, я наполягаю!

— Так, будь ласка, — каже тітонька Саллі, — для нас у цьому нема жодної проблеми, правда-правда!

Залишайтесь, неодмінно залишайтесь! Дорога неблизька, і пилюка така стоїть — ні, пішки ми вас не відпустимо! А крім того, я вже звеліла поставити ще одну тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви їдете; будь ласка, не засмучуйте нас. Заходьте і почувайтеся, як удома.

Том подякував дуже галантно, спочатку ще відмовлявся, але потім дав себе вмовити і зайшов. Коли він був уже в домі, то сказав, що приїхав із Хіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон, а ще він багато разів поклонився.

Він усе балакав і балакав про що тільки в голову забреде: і про Хіксвілл розповідав, і про всіх його жителів. А я вже почав помаленьку хвилюватися, думаю: і як же він збирається викручуватись? І раптом, не перестаючи розмовляти, він підвівся і як поцілує тітоньку Саллі просто в губи! А потім знову всівся на своє місце і розмовляє, як і раніше; вона підхопилася з крісла, витерла губи рукою і каже:

— Ах ти ж нахабне щеня! Він нібито образився:

— Ви мене дивуєте, мем!

— Це я його дивую! Оце нічого собі! Та за кого ви мене маєте? Ось візьму зараз і… Ні, ви поясніть, з якого такого дива ви надумали мене поцілувати?

Він нібито знітився й каже:

— Та ні з якого дива, просто. Я не хотів вас образити. Я… я думав, — може, вам це сподобається.

— Ні, ну просто телепень якийсь! — тітонька схопила веретено і, схоже, готова була не втриматися і луснути Тома по голові. — Чого ж це ви собі придумали, ніби це мені може сподобатись?

— І сам не знаю. Мені… мені говорили, що вам сподобається.

— Ну нічого собі, вам говорили! А якщо хтось і сказав, то це значить, що він несповна розуму. Я ще такого неподобства в житті не чула! Хто ж це сказав?

— Та всі. Всі вони так і говорили.

Тітонька Саллі ледве-ледве стримувалась: очі в неї палали, а пальці тягнулися, щоб учепитися в Тома.

— Хто це «всі»? Швидше кажи, як їх звати, інакше на одного ідіота стане менше!

Він схопився, такий засмучений, мне капелюха в руках і каже:

— Перепрошую, я цього не очікував… Мені так і говорили… Всі говорили… Мовляв, поцілуй її, вона дуже зрадіє. Всі так і говорили, ну просто всі! Пробачте, я так більше не буду… Чесне слово, не буду!

— Ах, ви більше не будете, ось як? А може, ще спробуєте?

— Мем, обіцяю вам: ніколи більше вас не цілуватиму, доки ви самі не попросите.

— Доки сама не попрошу! Ні, я дійсно ще такого не чула! Та хоч би ви й до літ Мафусаїла[10] дожили, не бути цьому ніколи! Дуже мені треба такі телепні.

— Знаєте, — каже Том, — це мене дуже дивує. Нічого не розумію. Мені говорили, що вам це подобається, так я й сам думав. Але… — Тут він замовк і обвів усіх поглядом, ніби шукаючи дружньої підтримки, зупинився на старому й запитує: — Адже ви, сер, теж думали, що вона мене з радістю поцілує?

— Ні, чого б це. Ні, я так не думав.

Том знову так само пошукав очима, знайшов мене і каже:

— Томе, а ти хіба не думав, що тітонька Саллі обійме мене і скаже: «Сіде Сойєр…»

— Боже мій! — тітонька не дала Тому договорити і кинулась до нього: — Безсовісний такий, ну хіба можна голову мою бідолашну морочити! — і вона вже хотіла було його обійняти, але він відсторонився і каже:

— Ні, ні, спочатку попросіть мене.

Тітонька не гаяла часу і одразу ж попросила; обійняла його і поцілувала, цілувала безкінечно, а тоді підштовхнула до дядечка, і він ухопив у свої обійми те, що лишилося. А коли вони вирішили влаштувати маленький перепочинок, тітонька Саллі сказала:

— Ох ти, Господи, оце дійсно сюрприз! Ми тебе зовсім не чекали. Чекали, що буде один лише Том. Сестра навіть не написала мені, що хтось іще приїде.

— Це тому, що ніхто з нас і не збирався їхати, крім Тома, — сказав він, — тільки я попросив добре, і останньої миті вона мене теж пустила. А ми з Томом, коли їхали на пароплаві, подумали, що це буде чудовий сюрприз, якщо він приїде сюди перший, а я відстану трохи і приїду згодом — удаватиму, ніби я чужий. Але ми це дарма затіяли, тітонько Саллі! Чужих тут погано приймають, тітонько Саллі.