Мені наче приском по шкірі сипнуло. І я вже зовсім твердо собі вирішив: ну ж бо я спробую молитись, щоб мені стати не таким, як зараз, а хорошим хлопчиком, виправитись. І опустився навколішки. Але молитва не йшла в мене з язика. Та й чого іншого я міг чекати? Як я збирався приховати це від Бога? І від самого себе теж. Бо я кривив душею, поступав не по-чесному — ось чому. Вдавав, ніби хочу виправитись, а в найголовнішому гріху не покаявся. Вголос говорив, нібито хочу вчинити, як годиться, по совісті, хочу піти й написати хазяйці цього негра, де він перебуває, а в глибині душі знав, що все це — лише брехня, і Бог це теж знає. Не можна брехати, коли молишся, — це я зрозумів.

Тут я зовсім заплутався — так, що гірше нікуди, і не знав, що мені робити. Нарешті придумав одну штуку; кажу собі: «Піду напишу цього листа, а тоді подивлюсь, чи зможу молитися». І диво дивне: миттю на душі стало легко, навіть легше за пір’їнку, і все якось одразу стало ясно. Я взяв папір, олівець і написав:

Мені стало так хороше, і я відчув, що вперше за все життя очистився від гріха і що тепер зможу молитися. Але я все-таки зачекав із молитвою, а спочатку відклав листа і довго сидів та думав: от добре, думаю, що так сталося, бо ж я ледве не занапастив свою душу і не потравив у пекло. Потім я почав думати далі. Я пригадав нашу подорож по ріці й увесь час бачив перед собою Джима, як живого: то вдень, то вночі, то у місячному світлі, то в грозу, як ми пливемо з ним на плоту, і розмовляємо, і співаємо, і сміємося. Але чомусь я не міг пригадати нічого такого, щоб налаштувати себе проти Джима, а якраз усе навпаки. То бачу, як він замість мене стоїть на вахті після того, як відстояв свою, і не будить мене, щоб я виспався; то бачу, як він радіє, коли я повернувся на пліт під час туману, чи коли я з ним зустрівся на болоті, там, де була кровна ворожнеча; і як він мене називав «синком», і балував мене, і робив для мене все, що міг, і який він завжди був добрий. А насамкінець мені пригадалося, як я рятував його — розповідав усім, що в нас на плоту віспа; і як він був за це мені вдячний, як він казав, що не має іншого такого друга в цілому світі, що тепер у нього лише один зостався друг, і це я.

Я озирнувся навколо і побачив свого листа. Він лежав зовсім поруч. Я взяв його і потримав у руці. Мене аж дрижаки вхопили, бо тут треба було вирішити раз і назавжди, вибрати щось одне, — це я добре розумів. Я подумав якийсь час, здавалось, ніби й дихати перестав, і кажу собі: «Ну, що ж, доведеться горіти в пеклі». Узяв та й розірвав листа.

Страшно було про це думати, страшно було говорити такі слова, але я їх таки сказав. А що вже сказано, те сказано — більше я не думав про те, як мені виправитись. Просто викинув усе це з голови; так і сказав собі, що буду знову грішити, як і раніше, — що ж поробиш, певно, така моя доля, якщо вже нічому хорошому мене не навчили. І почну з того, що себе не пожалію, а таки знову викраду Джима із рабства; а якщо вигадаю щось гірше за це, то й гірше зроблю: якщо вже мені пропадати, що хай вже не задарма.

Тоді я почав думати, як цю справу прокрутити, і перебрав подумки багато різних способів. Нарешті зупинився на одному, найбільш придатному. Нижче по ріці я запримітив один острів, всуціль порослий лісом, отож, щойно стемніло, вивів пліт зі схованки, переправився до цього острова й заховав його там, а сам ліг спати. Я проспав цілу ніч, прокинувся ще до світанку, поснідав і одягнув усе нове, куплене в магазині, а решту одягу та ще якісь речі зв’язав у вузлик. Тоді сів у човник і переправився на берег.

Причалив я нижче того місця, де, за моїми підрахунками, мусила бути плантація Фелпса, заховав вузлик у лісі, налив у човник води, накидав у нього каміння й затопив його за чверть милі нижче від лісопилки, яка стояла над маленькою річечкою, — щоб легко було знайти його, коли він знову знадобиться.

Після цього я вибрався на шлях; коли проходив повз лісопилку, помітив на ній вивіску: «Лісопилка Фелпса», а коли підійшов до маєтку — він був розташований десь кроків за двісті чи триста, — то, скільки не дивися, нікого не побачив, хоча був уже білий день. Але я не збирався поки що нікого шукати — спочатку хотів розвідати, що де в них розташоване. За моїм планом, я мусив прийти туди з містечка, а не від річки. Отож я просто подивився і рушив далі, просто в містечко. І що ви собі думаєте? Першою людиною, яку я там зустрів, виявився герцог. Він розклеював афіші: «Королівська Жирафа, всього три вистави», — усе точнісінько, як минулого разу. Ну й нахабними були ці пройдисвіти! Я наштовхнувся на нього несподівано й не встиг заховатися. Він начебто здивувався і каже:

— Агов! Звідки це ти? — потім він вдав, ніби дуже зрадів, і запитує: — А пліт де? Ти його добре заховав?

— Я вас хотів запитати про те ж саме, ваша світлосте. Тут герцог перестав вдавати радість і запитує:

— А чого це ти мене надумав питати?

— Ну, — відповідаю, — коли я вчора побачив короля в шинку, то подумав: не скоро ми його затягнемо назад на пліт, хтозна, коли він протверезіє. Ось я й пішов тинятися містом — треба ж було якось час згаяти! А тут ще один дядько пообіцяв мені десять центів, якщо я допоможу йому переправитись на човні через річку і перевезти туди барана; ось я й пішов із ним. А коли ми почали тягнути барана в човен, цей чоловік дав мені тримати мотузку, а сам підштовхував тварину ззаду; але баран виявився дужчим за мене: він вирвався і втік, а ми побігли за ним. Собаки в нас не було, от і довелося самим ганятися за бараном по березі, доки він не вибився із сил. Ми ловили його аж до вечора, тоді перевезли на той бік, і вже аж потім я пішов до плоту. Приходжу — а його немає. «Ну, — кажу собі, — мабуть, вони знову вляпалися в якусь халепу і втекли, ще й негра мого з собою прихопили! А цей негр у мене один-однісінький, а я на чужині, й майна більше не маю, і заробити собі на хліб теж не можу». Сів і заплакав. Ночувати в лісі довелося. То все ж таки, куди подівся пліт? І де Джим? Бідолашний Джим!

— Звідки мені знати… Тобто про пліт. Цей старий телепень тут дещо продав і отримав сорок доларів, а коли ми його вчора знайшли в шинку, в нього вже встигли поцупити всі гроші, крім тих, які він витратив на випивку. А коли я пізно вночі притягнув його додому і плота на місці не виявилось, ми з ним так і подумали: «Це чортеня, певно, вкрало наш пліт і покинуло нас. Мабуть, хлопчисько поплив униз по ріці, наплювавши на компанію».

— Та ви що! Як би я міг би покинути свого негра? Він же в мене один-однісінький, одна лише моя власність!

— Ми про це зовсім забули. Звикли думати, що це наш негр, ось у чому справа… Ну, так, вважали його своїм, але хіба не заслужено? Хіба мало ми на нього часу витратили? А коли побачили, що пліт зник і нічого в нас більше немає, то вирішили: може, варто спробувати ще один раз «Жирафу»? Іншого виходу нам не лишилося. Ось я і стараюсь тут, із самого ранку ще макової росинки в роті не було. Де в тебе ці десять центів? Ану, давай їх сюди!

Грошей у мене було вдосталь, того я віддав йому десять центів, тільки попросив витратити їх на їжу і мені теж дати трішки, бо я від учора ще нічого не їв. На це мені герцог нічого не відповів, а потім повернувся до мене і каже:

— Як ти думаєш, негр нас не закладе? Бо ж інакше ми з нього шкуру живцем злупимо!

— Та як він може закласти! Він же втік!

— Е, ні! Цей старий дурень його продав і навіть зі мною не поділився, так на вітер гроші й пішли.

— Продав? — перепитую я і починаю плакати. — Як же це так… Це ж мій негр, і гроші теж мої… Де він? Віддайте мого негра!

— Негра тобі тепер уже ніхто не віддасть, справу вже закрито, так що перестань пхинькати. Слухай, може, ти думаєш на нас донести? Їй-Богу, я тобі ні краплі не вірю. Дивись-но мені, тільки спробуй!