А король усе теревенив і примудрився розпитати ледь не про всіх у місті, до останнього пса, називаючи кожного по імені та пригадуючи різні випадки, що траплялися в місті, або в сім’ї Джорджа, або в будинку Пітера. Межи ділом він усім натякав, що все це Пітер писав йому в листах, але це була брехня: все це, до останнього слівця, він витягнув із молодого дурника, якого ми підвезли до пароплава.
Тоді Мері Джейн принесла лист, який написав її покійний дядько, а король прочитав його вголос і розплакався. За волею померлого будинок і три тисячі доларів золотом переходили дівчаткам, а чинбарний завод, що приносив непоганий прибуток, та інші будинки з землею (загалом тисяч на сім) і три тисячі доларів золотом — Гарві та Вільяму; а ще в листі було сказано, що ці шість тисяч закопані в льоху.
Старий шахрай сказав, що вони відразу ж підуть та дістануть ці гроші й поділять усе, як належить, по-чесному, а мені звелів нести свічку. Ми зачинилися в льоху, а коли вони знайшли мішок, то висипали гроші просто на підлогу, і було дуже приємно дивитися на таку купу жовтих монет. Ох, якби ви тільки бачили, як засяяли очі в короля! Він ляснув герцога по плечу та й каже:
— Ну і ну! Ні, оце ловкенько! Певно, це ще краще, ніж «Жирафа», як ви гадаєте?
Герцог погодився, що таки краще. Вони хапали золото в руки, пропускали крізь пальці, так що монети із брязкотом сипались на підлогу, а тоді король сказав:
— Про що тут говорити, якщо вже пішло таке везіння! Ми тепер брати померлого багача і представники живих спадкоємців. Ось що означає покладатися завжди на волю Божу! Зрештою, це найкраще. Я все на світі перепробував, і нічого кращого ще не бачив.
Будь-хто на їхньому місці радів би, отримавши таку купу грошей, і прийняв би їх на віру, без перерахунку. Але ж ні, вони мусили все перерахувати! І виявилося, що бракує чотирьохсот п’ятнадцяти доларів. Король і каже:
— От бісова душа! Цікаво, куди він міг подіти ці чотириста п’ятнадцять доларів?
Вони трохи посумували, а тоді почали шукати, перерили все навколо. Далі герцог каже:
— Ну що ж, Пітер був хворою людиною, дуже навіть може бути, що він просто помилився. Найкраще, що ми можемо зробити, — так все і лишити, й нікому нічого не казати. Ми без них якось обійдемося.
— Атож! Звісно, обійдемося. На це мені наплювати, але як тепер бути із перерахунком — ось у чому заковика. Нам тут треба вести справу чесно і прозоро, як то кажуть, начистоту. Треба витягнути ці гроші нагору і перерахувати при всіх, щоб ніяких підозр не було. Але якщо покійний сказав, що тут шість тисяч, то як же ми можемо…
— Заждіть! — каже герцог. — Давайте поповнимо дефіцит, — і починає вигрібати золото зі своїх кишень.
— Чудова думка, герцогу! Ну і голова у вас, чесне слово! — відповідає король. — А це ж, їй-Богу, знову нам «Жирафа» допомогла! — і теж починає вигрібати золоті та ставити їх стовпчиками.
Ця затія їх ледве не розорила, зате всі шість тисяч були тут як тут, у повному обсязі.
— Послухайте, — каже герцог, — я маю ще одну ідею. Давайте піднімемось нагору, перерахуємо ці гроші, а тоді візьмемо і віддамо їх дівчатам.
— Ні, герцогу, ви таки мудрий чоловік, дозвольте вас обняти! Дуже гарна думка, ніхто б такого не вигадав! Розумна у вас голова, я таку вперше зустрічаю! О, це хитра штука, тут і сумніватися нічого. Нехай тепер тільки спробують нас підозрювати — це їм роти заткне.
Ми піднялися нагору, і всі скупчились довкола столу, а король почав рахувати гроші та ставити їх стовпчиками, по триста доларів у кожному, — двадцять гарненьких маленьких стовпчиків. Усі дивилися голодними очима і облизувались; потому всі гроші згребли в мішок. Бачу — король знову прокашлюється, готується виголошувати промову. І дійсно, став та й каже:
— Друзі, мій бідолашний брат, який лежить он там, у домовині, проявив щедрість до тих, кого покинув на цьому тлінному земному шляху. Він проявив щедрість до бідолашних дівчаток, яких він за життя любив і оберігав і які лишилися тепер сиротами, без батька та матері. Так! І ми, які знали його, впевнені, що він проявив би до них ще більше великодушності, якби не боявся скривдити свого дорогого брата Вільяма, а також і мене. Хіба ж не так? Звісно, в мене щодо цього нема жодних сумнівів. Так ось, які б ми були брати, якби завадили йому в такій справі й у такий час? І які б ми були дядьки, якби обібрали — так, саме обібрали! — у такий час бідних, сумирних овечок, яких він так любив? Наскільки я знаю Вільяма, — а я думаю, що знаю, — він… Утім, краще буде, якщо я зараз його запитаю.
Він повертається до герцога і починає йому робити знаки, щось показує на пальцях, а герцог спочатку дивиться на нього, наче баран на нові ворота, а потім раптом кидається до короля, нібито все зрозумів, і гугукає від радості. Обняв він його не менш як двадцять разів. Після цього король оголосив:
— Я так і знав. Мені здається, кожен зміг переконатися, що Вільям думає з цього приводу. Ось, Мері Джейн, Сюзанно, Джоанно, візьміть ці гроші, забирайте все! Це дар того, хто лежить он там у домовині, нерухомий, але сповнений радості…
Мері Джейн кинулася до нього, Сюзанна і Заяча Губа кинулись до герцога, і знову почалося цілування та обіймання, яких я зроду не бачив. А всі решта стовбичили довкола зі сльозами на очах і ледь руки не відірвали цим двом шахраям — так міцно їх тиснули, а самі примовляли:
— Ах, яка доброта! Як це чудово! Але як же це ви?… Ну, потім усі знову почали говорити про покійного — який він був добрий, яка це для всіх утрата й таке інше, а через якийсь час із вулиці до кімнати проштовхався якийсь високий чоловік з квадратною щелепою і стоїть слухає; ніхто йому і слова не промовив, бо саме король говорив, і всі були зайняті тим, що слухали. Король говорив, — із чого він почав, не пам’ятаю, а це була вже середина.
— …адже вони — близькі друзі покійника. Ось чому їх запросили сюди сьогодні ввечері; а завтра ми хочемо, щоб прийшли всі, всі до одного: він усіх у місті поважав, всіх любив, і тому ми бажаємо, щоб на його поховальній оргії було ціле місто.
І давай молоти далі, бо завжди любив сам себе послухати, і ні-ні та й приплете знову свою «поховальну оргію», аж нарешті герцог не витримав, написав на папірці: «Поховальна церемонія, старий ви дурню!» — склав цидулку, загугукав і протягнув її королю через голови гостей, котрі стояли попереду. Король прочитав, запхав папірця до кишені й каже:
— Бідний Вільям, хоча він сам засмучений, а серце у нього завжди болить за інших. Просить, щоб я усіх запросив на поховальну церемонію, — йому хочеться, щоб усі прийшли. Тільки дарма він турбується, я і сам усіх збирався покликати.
І заливається далі, як соловей, і знову вставляє свою «похоронну оргію», ніби так і має бути. А щойно вклеїв її втретє, одразу ж обмовився:
— Я сказав «оргія» не тому, що так зазвичай говорить, навпаки, — зазвичай кажуть «церемонія». Але все ж таки «оргія» більш правильно. У нас в Англії тепер усі кажуть «оргія», ніхто не каже «церемонія», це вже не прийнято. Оргія навіть краще, бо точніше позначає предмет. Це слово походить від давньогрецького «орго», що означає «зовнішній», «відкритий» та від давньогебрейського «гізум» — «саджати», «закопувати»; саме звідси значення «хоронити». Отже, як ви бачите, поховальна оргія — це відкритий похорон, такий, на якому присутні всі.
Ну, думаю, приїхали. Той високий, із квадратною щелепою, засміявся просто королю в обличчя. Усім стало дуже ніяково. Всі зашепотіли:
— Що ви, лікарю!
А Ебнер Шеклфорд сказав:
— Що з вами, Робінсоне, хіба ж ви не знаєте?… Це ж Гарві Вілкс.
Король почав радісно посміхатися, пхає йому свою лапу і каже:
— То це ви і є дорогий друг і лікар мого бідолашного брата? Я…
— Геть руки від мене! — каже лікар. — Це ви англієць? Та ви просто поганенька підробка на англійця. Ви брат Пітера Вілкса? Шахрай ви, ось хто!
Ой, який зчинився переполох! Лікаря оточили, почали вгамовувати, вмовляти, пояснювати йому, що Гарві встиг сто разів довести, що він насправді Гарві, що він усіх знає на ім’я, знає навіть клички всіх собак у місті, і як тільки його не благали помовчати, щоб Гарві не образився і щоб дівчатка не образились. Але нічого з того не вийшло: лікар не вгамовувався і наполягав, що людина, яка видає себе за англійця, а говорити, як англієць, не вміє, — брехун і шахрай. Бідолашні дівчатка не відходили від короля і плакали; але тут лікар повернувся до них і сказав:
