— Позич-но мені тютюну, Хенку!
— Не можу, в мене самого на одну жуйку лишилося. Попроси в Білла.
Може, Білл і вділить йому скількись-там, а може, збреше і скаже, що в нього нема. Бувають такі лінюхи, що за душею в них ані цента, й ані крихти тютюну не лишилось. Ці тільки й перебиваються позичками, інакше їм тютюну не бачити, як власних вух. Ледар зазвичай каже приятелю:
— Слухай, позичив би ти мені тютюнцю, Джеку, бо я оце щойно віддав Бену Томпсону останню порцію.
І бреше ж завжди; хіба що чужинець клюнув би на цю вудку, але Джек місцевий і того відповідає:
— Ти дав йому тютюнцю? Та невже? Котова бабця йому дала, а не ти. Віддай те, що ти в мене брав, Лейфе Бакнер, а тоді жди, що я тобі позичу тонни зо дві й навіть розписки не вимагатиму.
— Але ж я тобі якось віддав борг!
— Так, віддав — жуйок на шість. Позичав ти в мене гарний тютюн, магазинний, а віддав самосад.
Магазинний тютюн — це пресований плитковий тютюн, але ці хлопці жують переважно простий листовий, скручений у джгути. Коли вони позичають тютюн, то не відрізають, як годиться, ножем, а беруть всю пачку в зуби і гризуть і водночас рвуть її руками доти, доки пачка не порветься навпіл; тоді власник пачки, позираючи сумно на залишок, який йому повертають, каже іронічно:
— Ти, певно, жуйку віддай, а пачку собі забирай.
Усі вулички та провулки в містечку — суцільна калабаня; там нічого іншого зроду не бачили, крім багнюки, чорної, наче дьоготь, місцями глибокої, не менше фута, а те, що всюди буде дюймів на два-три, то це я зуб дати готовий. І всюди в цій калабані валяються та рохкають свині. Час від часу якась свиня, геть перемащена болотом, бреде ліниво по вулиці разом зі своїми поросятами і гепається на черево просто серед дороги, аж людям доводиться її обходити. Лежить собі ця свиня, розтягнувшись на всю довжину, примружує очі та ворушить вухами, а поросята смокчуть її, і вигляд у неї при цьому такий задоволений, наче вона зарплатню за це отримує. А ледар уже як тут і вродився, репетує щосили:
— Гей, собаки, ату її, ату!
Свиня вищить не своїм голосом і втікає, а двійко-трійко собак хапають її за вуха, і позаду наздоганяють ще три-чотири дюжини псів; тут усі ледарі підхоплюються з місць і дивляться вслід, доки собаки не зникнуть з очей. Ледарів ця ситуація тішить, і загалом вони дуже щасливі, що здійнявся такий галас. Тоді вони знову вмощуються і сидять спокійно до того часу, доки собаки не зчиняють бучу. Нічим їх не можна так порадувати й розворушити, як собачою бійкою, хіба що облити бездомного пса скипидаром та підпалити його або ж нав’язати йому на хвоста бляшанку, щоб бідолашний бігав з нею, доки не й подохне.
На березі ріки деякі будиночки тулилися над урвищем, усі, як один, кривенькі, кособокі, — не сьогодні-завтра зваляться у воду. Господарі давно з них виїхали. Під іншими берег обвалився, і тепер ріг будинку повис у повітрі. Люди ще мешкали в цих халупках, але було це досить небезпечно: інколи зненацька сповзала смуга землі завширшки з будинок. Траплялося, що починала осідати частина берега зо чверть милі в ширину, осідала та й осідала собі помаленьку, доки одного чудового літнього дня вся не звалювалася в річку. Таким містечкам, як це, доводиться весь час задкувати, бо ріка постійно підточує їх.
Чим ближче до полудня, тим більше на вулицях ставало возів та коней. Сімейні люди привозили з собою обід і з’їдали його тут же, на підводі. Віскі теж хлебтали без міри, і я бачив аж три бійки. Раптом хтось закричав:
— Ось іде старигань Богс! Він завжди приїжджає із села раз на місяць, щоб нализатися як свиня. Ось він, хлопці!
Усі ледацюги зраділи; я подумав, що вони, певно, звикли насміхатися над цим Богсом. Один із них докинув:
— Цікаво, кого він сьогодні збирається відмолотити й стовкти на порох? Якби він задав жару всім тим, кому збирався за останні двадцять років, ото прославився б!
Інший сказав:
— Добре було б, якби старигань Богс мені пообіцяв чортів навішати, тоді б я точно знав, що проживу ще тисячу років.
Тут цей самий Богс промчав повз нас верхи на коні, гукаючи, як індіанець:
— Геть із дороги! Я вийшов на стежку війни, скоро домовини подорожчають!
Він був добряче напідпитку і ледве тримався в сідлі; на вигляд йому було десь за п’ятдесят і обличчя в нього було дуже червоне. Всі над ним потішалися, кричали щось навздогін і дражнились, а він лаявся у відповідь, обіцяв, що дійде і до них черга, тоді він за них візьметься, а зараз йому ніколи. Він приїхав у містечко, щоб убити полковника Шерборна, і девіз у нього такий: «Зробив діло — гуляй сміло».
Побачивши мене, Богс під’їхав ближче і запитав:
— Ти звідки, хлопче? До смерті готовий чи ні?
І рушив собі далі. Я було злякався, але якийсь чолов’яга мене заспокоїв:
— Це він просто так; коли нап’ється, завжди меле казна-що. Перший телепень у цілому Арканзасі, але зовсім не злий — муху не скривдить ні з п’яних очей, ні тим більше коли тверезий.
Богс під’їхав до найбільшої крамнички міста, нахилився, зазираючи під навіс, і гукнув:
— Виходь сюди, Шерборне! Виходь, давай зустрінемось один на один, брехун ти такий! Ти мені потрібен, пес шолудивий, і я не поїду просто так, ось що!
Тут його понесло — розійшовся, лаяв Шерборна на всі заставки, говорив такі дурниці, які тільки міг вигадати, а вся вулиця слухала, сміялась і підохочувала його. Із крамнички вийшов чоловік років десь п’ятдесяти п’яти, з гордою поставою, гарно вбраний, краще за всіх у місті; натовп розступився перед ним і дав йому пройти. Чоловік сказав Богсу дуже спокійно, чітко вимовляючи слова:
— Мені це вже остогидло, але я потерплю до першої години дня. До першої години дня — запам’ятайте, — але не довше. Якщо я почую від вас хоч одне лайливе слово на свою адресу після цього, я вас з-під землі дістану.
Тоді він повернувся й пішов назад до крамнички. Натовп, очевидно, одразу протверезів: ніхто навіть не ворухнувся, і сміх миттю затих. Богс проїхався вулицею, так само лаючи Шерборна, але незабаром повернувся назад; зупинився перед крамничкою, а сам усе лається. Біля нього зібралися люди, намагалися його вгамувати, але він не піддавався на вмовляння; йому казали, що вже за чверть перша і ліпше йому буде їхати додому, та хутчіше. Але все було даремно. Богс лаявся так само, як і раніше, кинув свого капелюха в болото і проїхався по ньому, а тоді знову вчвал помчав вулицею, аж його сива грива маяла за вітром. Всі, хто тільки міг, намагалися стягнути його з коня, щоб замкнути десь, доки п’яниця не протверезіє, але нічого не вийшло — він усе скакав по вулиці та лаяв Шерборна. Нарешті хтось сказав:
— Сходіть за його дочкою! Швиденько приведіть його дочку! Він іноді її слухається. Якщо хтось і може його вмовити, то це лише вона.
Хтось кинувся бігти. Я пройшов трохи далі й зупинився. Десь за п’ять-десять хвилин Богс заявився знову, цього разу вже не верхи. Він шкандибав, похитуючись, із непокритою головою, а двійко приятелів тримали його за руки і підштовхували. Він притих, і вигляд у нього був стривожений: він не те щоб пручався, а навпаки, начебто сам себе підштовхував. Раптом хтось гукнув:
— Богс!
Я озирнувся, щоб поглянути, хто це крикнув, а був це той самий полковник Шерборн. Він нерухомо стояв посеред вулиці, й тримав у руках двоствольний пістолет з піднятими курками, — він не цілився, а просто тримав його дулом догори. Тієї ж миті я побачив, що до нас біжить молоденька дівчина, а за нею двоє чоловіків. Богс і обидва його приятелі озирнулися подивитися, хто це його гукає. Приятелі, щойно запримітили зброю, миттю відскочили вбік, а пістолет повільно опустився, і тепер обидва дула з піднятими курками дивилися прямісінько в ціль. Богс підвів руки догори і крикнув:
— О Господи! Не стріляйте!
Бах! — пролунав перший постріл, і Богс захитався, хапаючи руками повітря. Бах! — другий вистріл, і він, розкинувши руки, впав на землю, важко і незграбно. Молода дівчина скрикнула, кинулась до батька і впала на його тіло із риданням:
