Канту подивився на нього приязним свідомим поглядом і заперечливо похитав головою.

— Не можна... Не поможе... Мараґіґана коло мене...

«Невже справді я не зможу йому нічим допомогти? — з розпукою думав Данко. — Невже він отак загине?.. Ах!»

— Слухай, Канту, — заговорив, глибоко схвильований. — Ти хочеш після смерти жити довго, довго? Хочеш? Хочеш, щоб твоя душа пішла до доброго, доброго білого Тупана, як це раніше було з душами ваших предків?

Канту широко відкрив очі, розпромінені радістю.

— Хочу, — сказав виразно.

— А хочеш там називатися так, як я — Богдан?

— Хочу.

Данко скоренько зняв зі себе материнське благословення, занурив його в казанок з водою, потім перехристив ним Канту і, зливаючи трикратно воду на голову вмираючого, сказав:

— Хрещаеться раб Божий Богдан во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Тоді клякнув і підніс руки до неба.

— Христе Небесний, — зашептав палко, — я, може, не все зробив, як належалося, але робив якнайкраще. Прийми ж мого бідного похресника у Своє царство, за що зношу Тобі мою найщирішу молитву...

І Данко справді почав гаряче молитися.

Канту лежав нерухомо і дивився в небо так пильно й свідомо, ніби бачив там щось надзвичайно радісне.

А через півгодини Данко вже засипав його землею, поставивши над ним у головах дерев’яний хрестик. Поруч поховав також і Жакаре, та просив у Бога для всіх відпущення вільних і невільних гріхів.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Данко скінчив з похоронами, і сів, самотній і пригноблений біля вогнища. До нього тихенько підійшла Фрузя і сіла поруч. Мудра мавпа ніби відчувала й розуміла всю трагедію, а тому не скакала, не показувала ніяких штучок, лиш сиділа смирно, згорнувши, як і Данко, руки на колінах.

— Що ж, Фрузенько, — обізвався зворушений Данко, — лишилися ми знову самі без проводу?

Фрузя відразу вилізла йому на руки і почала гладити його кучері.

— Хочеш мене потішити? — спитав Данко. — О, ти, мудре, добре сотворіння!.. Що ж ми зробимо тепер? Назад вертатися далі, як іти наперед. Підемо, напевне, до оселі ґваянців. Самі підемо, без проводу...

Пекуча злоба душила Арасі й застилала йому зір, коли він після невдалої розмови з Інае вертався назад. Він майже нічого не бачив перед собою і йшов, як п’яний, або спотикаючись, або попадаючи ногами в ями, і тоді крізь зуби лаявся. Група ґваянців дивилася на нього з-за дерев і вже здалека зрозуміла, що морубішабі не повелося.

— Він так ходить, ніби напився ауаті[67], — з призирством зауважив Тамандуа.

— А, може, його ранили? — висловив здогад Журіті.

— Ні, — заперечив Тамандуа. — Він і туди йшов так само. Виглядає, як жакаре[68] на суші. Тьфу!..

Тим часом Арасі, обдряпаний і замурзаний, мовчки підійшов до товариства і знеможено рунув на землю. Вся його шкіра, що звикла перед тим до одежі, тепер пашіла вогнем від дотиків жалких рослин і він численних здряпин. І він уже гірко жалував за своєю одежею, котру так нерозважно кинув у вогонь ще перед нарадою племени, щоб показатися перед племенем справжнім індіянином. Цю нерозважність мусів тепер покутувати на кожному кроці. І за що?..

Ґваянці обступили пригнобленого морубішабу і чекали, поки він заговорить. Та Арасі тільки сопів і не говорив нічого.

— Чому вони тебе не прийняли? — врешті спитав Тамандуа.

Арасі нетерпеливо повів плечима і не відповів.

— Може вони там не знають, що ти — морубішаба Соняшного Роду? — і собі спитав Журіті.

— То ми підемо всі до них і скажемо...

— Підемо краще покличемо Самотнього, — докинув хтось із гурту. — Самотній — наймудріший муж племени, і він їм усе розкаже.

— Так, так! — підхопила решта. — Хай Інає поговорить з ними!..

Арасі підскочив і затупав ногами.

— Ідіть геть від мене!!! — закричав несвоїм голосом. — Відчепіться!!! Забирайтеся звідси!!! Не хочу вас бачити!!!

Індіяни були вкрай здивовані: чому морубішаба так розгнівався, коли вони дають добру пораду? Давати поради кожному вільно.

Тільки один Тамандуа згірдливо подивився на Арасі, а потім на ціле товариство і зробив владний знак рукою.

— Ходім! — сказав коротко і перший пішов геть.

Решта ґваянців, кидаючи скісні погляди на Арасі, поволі відступила і один по одному посунула за Тамандуа. Найдовше затримався Журіті, але й він відійшов, й Арасі лишився сам. Тоді йому стало страшно, і він крикнув:

— Куди ви?! Верніться зараз же!.. Чуєте?.. Тамандуа, вернися!..

Не пройшло й хвилини часу, як з корчів тихо виринув спочатку Тамандуа, а потім і всі інші.

— Чого хочеш? — спитав різко Тамандуа і став у горду позу. — Раз женеш, другий раз кличеш. Слово морубішаби не є вітром, що міняється кожної хвилини. Слово морубішаби — скеля!

— Повбивайте їх!!! — кричав істерично Арасі, тупаючи ногами і показуючи вниз, де підносився дим вогнища. — Повбивайте всіх!..

— Тихо!.. — зашипів Тамандуа. — Як хочеш на них нападати, то пощо попереджуєш це криком?

Арасі схаменувся і перейшов на тихий шепіт.

— Ідіть туди, — наказував тремтячим голосом, — повбивайте всіх і заберіть від них те, що вони мають!..

— Добре! — відразу згодився Тамандуа. — Веди!— і подав Арасі лук і колчан зі стрілами.

Арасі з пострахом відступив назад.

— Ні, ні! — ледве спромігся вимовити від глибокого збентеження. — Ти веди, Тамандуа...

— Вести мусить морубішаба! — нахмурив брови Тамандуа. — Морубішаба керує і морубішаба наказує!

— Тоді я наказую, — став у величаву поставу Арасі: — ти, Тамандуа, будеш вести і керувати! Тебе всі мусять слухати, бо ти — найстарший серед нас!

— Добре! — знову погодився Тамандуа. — Слово морубішаби тверде і непорушне, як скеля! З твого наказу я веду! Бери, Світанку, зброю і йди за мною першим!

Арасі зовсім розгубився від страху:

— Я... Я... Я не вмію воювати на землі... На Блакитних Горах... Тупан сказав, що ґваянці мусять мене вчити...

— Я ж і вчу! — наступав Тамандуа. — Бери лука й ходи!,

— Я ще не навчився! — з розпукою крикнув Арасі.

— Тихо! — визвірився приглушеним голосом Тамандуа. — Коли не воюватимеш — не навчишся ніколи. Ходи, я сказав!

— Ти не смієш наказувати мені!.. Я наказую! Я морубішаба!

Тамандуа розсердився і шпурнув лук на землю з такою силою, що він, ударившись об землю, підскочив, як живий.

— Або ти наказуєш і тоді ти ведеш, — сказав, тремтячи від обурення, — або я веду і я наказую! Не може один вести, а другий наказувати! Ми так не вміємо воювати!..

Індіяни з величезним здивованням приглядалися і прислухалися до сцени, якої ще ні разу не зустрічали у своєму життю, і тільки похитували головами: справді, так вони не вміли воювати.

Арасі відчув, що його авторитет в очах дикунів швидко падає, і це могло скінчитися дуже сумно. Тому він, подумавши трохи, сказав:

— Добре. Ми підемо всі, і я також, але вночі.

— Ми привикли воювати вдень, — відповів Тамандуа, — коли світить сонце. Але, коли ти хочеш вночі — хай буде вночі. Слово морубішаби мусить бути тверде, як скеля!..

Сказав він це не то погрозливо, не то іронічно і віддалився. За ним пішли всі, окрім Журіті, котрий, невідомо чого, дуже жалів молодого морубішабу. Одинокий Журіті з цілого гуртка ще не розчарувався в Арасі й на всі його промахи та незнання знаходив якісь виправдання. І тому також до одинокого Журіті Арасі не почував тієї ненависти, яку крив у душі супроти інших.

— Слухай, Журіті, — сказав він, зауваживши біля себе юнака, — коли ми відіб’ємо те, що забрали в нас оті, — він показав рукою вниз, — я зроблю тебе своїм приятелем.

— Тоді всі будуть твоїми приятелями, — відповів Журіті.

— Ні! — рішучо сказав Арасі. — Вони мене не шанують!