Після сніданку Данко вирішив трохи забавитися і витягнув з мішка фоґета.

— Дивіться, мужі, — сказав він, — ось тут ця штука, що робить вогонь і грім. Тільки не лякайтеся, бо воно ніякої шкоди нікому не зробить. Ось!..

Не дивлячись на попередження, вибух фоґета мав потрясаючі наслідки: Канту й Кайтету зі страху попереверталися на спини, позадиравши високо вгору босі ноги; Жакаре чкурнув у корчі, а решта попадала ниць, або позабігала далеко від вогнища і звідтам зі страхом слідкувала за яскравою кулею, що високо знялася в небо. Фрузя також вискочила на дерево і вже з такої безпечної віддалі перекривляла наляканих індіян. Тільки один Ітапіра мужньо сидів на місці, хоч і трясся зі страху.

Данко реготав:

— Але ж то з вас!.. Та кожна біла дитина знає ці штуки і не боїться їх!.. Я ж вам казав, щоб ви не боялися!..

Коли перший переляк трохи минув й індіяни переконалися, що справді нікому ніякої шкоди не сталося, — всі повернулися і позаймали свої місця.

— Тепер я вистрілю ще раз. Хочете? — спитав Данко.

— Дай мені! — несподівано обізвався Ітапіра, а в самого руки тремтіли.

Побачивши свого піяґу з фоґетом в руках, ґваянці почали відсуватися далі, все ще непевні у такій небезпечній забаві.

— Ось, Кам’яна Рибо, — пояснював тим часом Данко, — ось тут цей шнурок. Шарпни його відразу і нічого не бійся.

— Я... — стараючись подавити хвилювання, гордо відповів Ітапіра. — Я нічого не боюсь! Дивіться, мужі ґваянські!..

Однак, коли фоґет бухнув полум’ям і гримнув, Ітапіра присів і заткнув вуха. Решта пішла за його прикладом, але не втікала більше.

— Ще! — обізвався осмілений Канту.

— Ні, — відповів рішучо Данко. — Більше не можна! Нам треба буде ще багато того в Долині Іґурей. Тільки, коли хочете, покажу вам щось інше... Але запам’ятайте: хто буде втікати — тому буде найгірше. Цей вогонь не любить боягузів і кусає їх за ноги. Зараз побачимо, хто з вас боягуз, а хто — ні... Відійдім на рівне місце.

Ставши на чистій прогалині, Данко черкнув об чобіт буска-пе і кинув його на землю. Ґваянці дивилися на сердитий вогник переляканими очима, але не рухались. Та коли буска-пе підкотилося занадто близько до ніг Кайтету — той не витримав і подався назад. Тоді живий вогник щойно показав свою вдачу: мов гадюка, кинувся він на втікача і тріснув. Кайтету заверещав не своїм голосом і погнав, куди очі дивилися. Буска-пе летіло у нього по п’ятах, скакало, вибухало, поки не загнало індіянина в густі корчі, і щойно там, вибухнувши на остаток з найбільшою силою, погасло.

Індіяни стояли, як заворожені, і з великим страхом дивилися туди, куди щез Кайтету. Але, коли побачили його живого й здорового, почали так реготати, що аж луна ляскала по лісі.

— Ще, ще!.. — закричали вони і заплескали в долоні.

— Годі! — обірвав забаву Ітапіра. — Беріться кожен до своєї роботи. Це — дуже добре, що наш гість показав нам хитрощі білих. Тепер уже нас ніхто так легко не злякає і не обдурить. До роботи, до роботи!..

На заклик піяґи десятеро чоловіків поспішно кинулися до праці: восьмеро пішло до човнів, а Канту й Жакаре заходилися кінчати ноші.

Данко поволі встав, взяв у руки палицю і пішов подивитися на місцевість. Виявилося, що, поки він був непритомним, індіяни перенесли його нижче від того місця, де випливав підземний потік, на вигідну, захисну галявину.

Опираючись на палицю і з трудом волочачи спухлу ноту, Данко пішов ще з двісті кроків нижче і побачив вузенький просмик, за яким сріблилася широка поверхня Парани. Хлопець тільки мовчки зітхнув і повернув під розлогі пальми, де восьмеро ґваянців завзято працювали над викінченням двох човнів.

Данко ще раз зітхнув і пішов до Ітапіри. Показав йому підземний потік і вияснив його походження, а потім і собі став розпитувати про події, що наступили в племени за останніх дванадцять років.

Наближалося полуднє, коли гурток розпрощався. З тяжким серцем Данко виліз на ноші, положив під голову наплечник, посадив у ногах дуже вдоволену Фрузю і махнув на прощання рукою.

Його дорога стелилася таки на захід!..

Під прикриттям густої темені човен щасливе пересік ріку і безшумно пристав до берега Ґваїри. Ітапіра ще перед виїздом пояснив усім, що й як мають робити, і тепер не потребував давати ніяких розпоряджень.

Спритно й швидко витягли індіяни човни на берег, двоє лишилося коло них на сторожі, хитро поховавшись під невисокими бортами, а решта шість на чолі з Ітапірою хильцем потюпали шукати озера Великої Кобри.

Тиша стояла така глибока і непорушна, що в ній, здавалося б, навіть ріст трави можна було почути. А тим часом дев’ятеро людей найменшим звуком не зрадили своєї присутности. Ті, що залишилися при човнах, поприлипали до землі, як слимаки, а ті, що пішли, сунулися як тіні. Не хруснула гилка під тяжкими стопами, не покотився камінець, а густі корчі, пропускаючи тіла, навіть не ворохнулися, немов би це йшли не живі люди, а духи.

Ведений інстинктом Ітапіра, дуже скоро відшукав озеро Великої Кобри і зупинився на його західній стороні. За Ітапірою зупинилися інші і стали поглядати на нерухоме плесо, мертве й порожнє. Небо загорнулося в густу сіру запону, не бажаючи поглянути у водяне дзеркало, і застигле озерце німо дивилося у височінь, таке ж матове й сіре, як і небесне склепіння.

Вітру не було, а все ж зі сходу тягло свіжістю, і піяґа натягнув шию, глибоко вдихаючи повітря. Потім зробив знак, яким сказав: «На тім боці озера є щось підозріле», — і скаменів знову. По якомусь часі ніздрі його заграли, і він хитнув стверджуюче головою: до нього донісся запах тютюнового диму і тихий гомін незнайомої мови.

Ітапіра скорим рухом двічі махнув рукою вгору і вниз, а сам, не обертаючись назад, де стояла решта ґваянців, впився зором у протилежний бік озера. На його знак всі шестеро енергійно зашелестіли корчами і стихли. У відповідь на це з другої сторони почувся рух і тривожні голоси, що викликало на устах старого індіянина зневажливу посмішку: «Ніколи я не бачив білих людей, але переконаний, що це вони, — подумав він. — Ні індіяни, ні звір так не поводяться. Тепер не знати, чи вони приятелі, чи вороги?..» Але індіянин має дуже мало приятелів у лісі, і тому Ітапіра по короткій надумі знову зробив знак рукою, описавши півколо спочатку в один, а потім у другий бік озера.

Шестеро чоловіків нечутно рушилися з місця і розплилися у пітьмі, залишивши піяґу самого. Вони пішли трійками в обхід озера, а що їм треба було робити — знали самі.

Ітапіра тим часом не дармував. Пронизуючи зором пітьму, він скоро зорієнтувався, в незнайомій місцевості і, скрадаючись, пішов поза корчами до південного берега озера.

Вода в озері може спала після дощів, і навіть болото по краях успіло висохнути. Так що незабаром піяґа підійшов до обваленої скиби землі й став, здивований і занепокоєний.

— Хлопець казав, що печера відкрита... А хід повинен бути саме в цьому місці. Чому ж він присипаний землею?.. Чи та земля впала сама, чи її хтось скинув?..

Та довго роздумувати він не мав часу, бо нічну тишу роздерли звуки пострілів і криків. Ітапіра дивився на блиски, що супроводжували постріли, і тільки хитав зневажливо головою.

— Дурна зброя! — вирішив він. — Вона зраджує вояка і світлом і звуком. Наші луки — куди краща річ!

Скоро, однак, все втихомирилося, і коли всі шестеро, щоправда, наляканих і здивованих чоловіків вернулися назад, — застали піяґу на старому місці.

— Вони повтікали! — доповіли індіяни Ітапірі. — там є ранені...

— Ха-ха! А ви всі живі й здорові! Їхня зброя з вогнем і громом не така страшна, як оповідав білий хлопець...

Переконавшись, що небажані сусіди не думають вертатися. Ітапіра наказав іти за собою.

Для шістьох здорових чоловіків відкидання землі від входу в печеру зайняло не більше десяти хвилин, по чому вони позапалювали смолоскипи і посунули кам’яним хідником вниз, залишивши при вході тільки одного вартового.