— Ну, йди, — наказав Іботірі, — принось кажю-ї, а ми зараз приготуємо їжу...

Іботіра притиснула до себе дитину і побігла до того місця, де стояла недавно її ока. З обридженням і ненавистю зиркала вона на втішених ботокудів, що шматували вбитих, добивали ранених і розкладали вогнище, готуючись до бенкету.

Розгрібши гарячий попіл, Іботіра почала копати в одному місці яму, скоро видобула з неї невеличку дерев’яну бочівку і виставила її нагору. Потім видобула з ями ще дві тикви з засушених гарбузів і, відіткавши одну з них, скоро вилляла з неї щось до бочівки з женіпа-ї, а порожню тикву кинула далеко в тліючий жар. На тому місці відразу схопився чорний димок і з вітром поплив до ріки. В його смугу попала худа, кошлата собака, заскавчала і відразу перекинулася на землю. Іботіра тільки посміхнулася, зручним і сильним рухом поставила бочівку на плече і спішним кроком пішла до Убіражари. Там поставила бочівку на землю і, не промовивши ні слова, вернулася до дитини, котру лишила оподалік під корчем.

Індіянський звичай не велить жінкам їсти спільно на бенкетах з мужами. Вони доїдають тільки рештки, які лишаються по бенкетах чоловіків. Отож, нікому в голову не прийшло затримати Іботіру, хоч вона тепер вважалася дружиною морубішаби.

Ґваянці, збившись, як вівці, в купу, тільки розгублено приглядалися до того, що діялося довкола, і в їхніх очах малювався жах. Перший переляк минув, вони вже отямилися, вони вже бачили наслідки своєї глупоти й розсварености, але не знали, що треба робити. Звиклі до того, що племенем рядить морубішаба Соняшної Династії, вони почували себе тепер обезголовленими. Не бракувало їм тепер відваги й сили, але бракувало головного — проводу. — Бракувало вождя зі знаком сонця на грудях. Коли б так несподівано з’явився Коарасіаба, чи Ґварасе і крикнув: «Бийте!» — вони б били. Ох, як вони тепер били б тих ботокудів!.. Напевне ні один не вийшов би звідси живим, дарма, що їх було втроє більше, дарма, що їхній морубішаба мав зі собою небесний вогонь!.. Але вся річ в тому, що не було кому того чарівного слова крикнути. Навіть звільнений Ітапіра нічого не сказав, тільки подивився на збиту юрбу з виразом скрайнього гніву й призирства і пошкандибав до печери, де недавно билася Іботіра.

Піяґи ніхто не наважився зачіпати — ні свої, ні ботокуди — і він незабаром зник в темному отворі скали.

По долині тим часом рознісся сморід горілого м’яса, що мішався зі специфічним смородом, який принесли з собою ботокуди, і давив у горлі.

Іботіра сиділа під корчем і тільки з-під лоба дивилася на той гурт найчільніших ботокудів, що оточував Убіражару. Їм першим піднесли настромлені на вертелах величезні кусні огидної печені, і вони почали її запопадливо жерти.

Звичайно на святкових бенкетах індіяни мало їдять, але багато п’ють. Та на цей раз всі перше накинулись на їду, бо голод таки давався добре в знаки. Окрім того, напої, виготовлені за індіянськими рецептами, мають ту особливу властивість, що оп’яняють людину на кілька днів. Досить лише на другий, або й третій день випити звичайної води, — як дурман з новою силою вступає в голову. І тому Убіражара зі своїми найчільнішими прибічниками відложили пиття кажю-ї на самий кінець бенкету.

Коли ж переповнені шлунки більше не схотіли приймати їжі — всі притьмом кинулися до бочівки. Набирали напій дерев’яними черпаками, збанками, кокосовими шкаралупинами, чи й просто брудними руками, так що скоро порожня бочівка покотилася по землі.

Тоді Іботіра встала зі свого місця і пішла з дитиною вслід за Ітапірою до печери оплакувати свого померлого чоловіка.

Ітапіра за той час уже справився: тіло Ґвапі, щоправда, бідно прибране й скупо розмальоване самою червоною й білою глиною, лежало вже загорнене в шкіри й обв’язане шнурками.

Іботіра хотіла заголосити, але якийсь камінь наліг на її душу, приваливши своїм тягарем джерело сліз. Вона стояла мовчки над тілом чоловіка, сама холодна й омертвіла, як труп.

— Поховаємо його тут, в печері, — обізвався Ітапіра. — Потім треба буде знайти ще й тіло Ґварасе...

Іботіра й далі мовчала, і лише нескоро-нескоро сказала:

— Я їх потруїла...

— Кого? — не зрозумів Ітапіра.

— Убіражару й там тих... — махнула вона рукою до виходу печери. — Колись сховала трохи кажю-ї, щоб не випив хто в голоді. Та ще була у мене отрута для стріл. Сховала також, щоб діти припадком не потруїлися. А тут ось, — показала тиковку, — ще останні ліки. Тепер не можна їх зробити: все ж вигоріло від посухи... Я вилляла отруту до кажю-ї. Вони нап’ються і погинуть...

Ітапіра подивився на неї довгим поглядом і тихо додав:

— І я загину також...

— Ти?..'

— Так, я. День моєї смерти і день смерти Убіражари — це той самий день. Так сказали Духи.

— Ну, що ж, — відповіла Іботіра, — ти — старий, можеш вмерти...’

— Моя смерть — це смерть усіх ґваянців, Квітко... Так, усіх ґваянців і твого Ранка, що, не розцвівши, піде в ніч...

— Так сказали духи?

— Так кажу я, Квітко!.. Найбільша таємниця племени лежить тепер тільки в моїх устах — більше ні в чиїх. Хто її скаже Ранкові, коли мене не стане?..

— Я! Ти скажеш мені, я — синові.

— Ти — жінка, Квітко. Закон племени не велить посвячувати жінок у таємниці...

Обоє говорили так спокійно, ніби обмірковували зовсім звичайні й нецікаві речі. І так само спокійно положила Іботіра сина на землі в печері, взяла тиковку і вийшла, кинувши через плече:

— Я йду рятувати від смерти Убіражару...

Прийшла саме в час: Убіражара зі своїми чільними підручними качався по землі в страшних муках, а їх окружили густим кільцем перелякані ботокуди не знаючи, що сталося.

— Коли Бог Вогню помре — мусить померти й Кам’яна Риба! — кричав один з піяґ. — Так сказали духи!..

— Убіражара не помре, — відповіла Іботіра і схилилася над морубішабою.

Силою відкрила сціплені судорогою зуби свого заклятого ворога, вливаючи йому в уста те, що було в тиковці.

— Убіражара не вмре, — повторила вона, — але нехай більше ніколи не важиться брати собі примусом за жінку невістку Соняшного Волоса...

І дійсно, Убіражара стратив охоту приводити у свою оку небезпечну Квітку. Він довго хворів по сумному бенкеті, і на саму думку про Іботіру холодів зі страху. Взагалі, не дивлячись на повну й цілковиту перемогу над ґваянцями, він не міг перевести в життя своїх плянів, про які говорив при Коарасіабі. На перешкоді до того стояли Ітапіра й Іботіра. Окрім того, «небесний вогонь» — себто, коробочка сірників, що її дали Убіражарі білі мисливці, зустрівшись з ним в лісі, була знищена: вона цілком розмокла в кажю-ї, що його вернув морубішаба, напоєний ліками Іботіри.

Всі вже знали, що новим морубішабою має бути або Тамандуа, або Жакватіріка, але хто з них двох — того ніхто ще не знав. Обидва бо претенденти на спорожнілий пост мали рівні права: Тамандуа був, безперечно, найспритнішим мисливцем і найвідважнішим вояком; Жакватіріка мав чотирнадцятеро живих і здорових дітей. А воно вже здавна так ведеться, що морубішабою стає або заслужений і видатний вояк, або батько багаточисельної родини, що завжди має великий вплив у племени. Зрештою, Жакватіріка був також добрим і досвідченим вояком, так що під його проводом плем’я почувало б себе впевнено.

Отже, хто мав стати морубішабою?..

Найбільший голос тут мали діди, особливо Інає. Але Інає чомусь мовчав, а перед самою нарадою племени забрав хворого чужинця і довго сидів з ним у своїй оці. Коли ж нарешті зайняв своє місце в радному колі, то, на велике здивовання всього племени, посадив чужого юнака поруч себе у першому ряді, де мали право засідати тільки найстарші мужі та кандидати на морубішаб.

Все плем’я висипало на окару і приймало живу участь в раді. В першому колі сиділи піяґи, найстарші діди і, як уже було згадано, кандидати на морубішаб. За їхніми спинами поставали видатніші вояки і нежонаті юнаки, що самостійно могли полювати. За цією другою лавою гурмилися жінки й діти, котрі не могли нічого рішати, але мали право слухати і висловлювати вголос свої думки. А довкола всієї оселі виднілися ще й свідки, які тільки мовчали. Це були старіші й свіжіші голови з ворожих племен, настромлені на палі частоколу. Обернені потилицями до радного кола, вони світили ямами очей і шкірили в мертвій усмішці зуби, ніби остерігали кожного чужинця про небезпеку, яка може грозити від оселі.