Так в цілому виглядала пісня, кожний рядок якої вигукували старі й малі на свій лад і смак. Не було в ній ні мельодії, ні такту, ні навіть порядку. Всі, хто і як хотів, кричали, прославляли подвиги й силу морубішаби, погрожували Мараґіґані, намагаючись якнайбільше робити шуму.

Над оселею повис такий дикий хаос звуків, що, коли б Мараґіґана могла їх чути, то напевне дістала б тяжкого нервового розстрою і втікла б у саме пекло, тим більше, що індіяни не жартували і взялися переводити свою прогрозу в дію. Перші покидали свої сопілки старі діди, похапали в руки зелені гіллячки і гусаком побігли до оки, в якій лежав непритомний Аірі. Перед входом діди зупинилися, били щосили гілляками по трав’яній стіні, потім відкидали гілляки геть, вбігали з дикими криками в оку, оббігали довкола гамака Аірі і вибігали на двір другим входом. За дідами посунули по одному чоловіки, а за ними хлопчики, далі жінки й дівчата. І всі робили так само: хльоскали гілячками по стіні, відкидали гілячки геть, вбігали з криками до оки, оббігали хворого Аірі і виходили другими дверима.

***

Тим часом Арасі лежав, погойдуючись у гамаку, придивлявся і прислухався до всього, що діялося довкола, і вперто думав. Він би вже міг спробувати встати, але не робив того і далі вдавав дуже хворого. Так було краще...

Підчас подорожі, коли його під командою Інає несли на зміну чотири хлопці, він ще більше довідався з їхніх розмов, хоч сам не говорив нічого,

Навіть не назвав свого імени. Тепер лежав, перебирав у голові всі зібрані відомості і укладав різні плини. Розумів добре, що йому пощастило надзвичайно: по-перше, не загрожував йому голод, чи смерть в лісі, якого він таки не знав; по-друге, як індіянин, міг змішатися з племенем і затерти за собою всі сліди; по-третє, бачив, що серед індіян зможе легко і безтурботно жити, не потребуючи заробляти на існування ненависною йому працею. Це все було добре. Зате, з другого боку, жаль стискав його серце, коли думав, що йому доведеться до самої смерти перебути серед дикунів, і, головне, зректися навіть самої надії хоч би здалека бачити Консуелу. З цим він ніяк не міг погодитися і, загризаючи з досади уста, напружено шукав задовільної для себе розв’язки. Інколи він погладжував рукою соняшний знак на своїх грудях і шептав:

— Це можна використати... Це, звичайно, можна використати... Вони — дурні і повірять у все, що я їм скажу... Аірі напевне помре. Не поможе проганяти Мараґіґану. І тоді... Тоді так!.. Я навіть маю законне право на це... Хіба ж Інає не згадував про морубішаб Соняшної Династії?.. Але навіщо мені здалося їхнє морубішабство?.. Щоб ходити на полювання, воювати з іншими племенамии, поки не загину?.. Ні, мені не потрібно морубішабства! Мені потрібні гроші. Гроші, гроші, гроші!.. Ах, коли б я тільки мав гроші!.. Я придбав би бистроногого коня, вкрав би силою Консуелю, завіз би її кудись далеко, а там купив би гарну хату і жив би собі спокійно. А тут?.. Фе, яке паскудне, нудне й небезпечне життя чекає мене тут!

Свисти і крики, що доходили знадвору, злостили Арасі й позбавляли його можливости спокійно думати. Тому він з полегшею зітхнув, коли почув, що дикий галас поволі затихає.

***

Та, на жаль, це тривало недовго. Мараґіґана, котра навістила Аірі, була, очевидно, сліпа й глуха, бо зовсім не зважала на силу й хоробрість молодого морубішаби, як рівно ж не злякалася погроз, і таки зробила своє: ледве скінчили довкола хворого обхід останні члени племени, як Аірі помер.

І над оселею знову знявся крик. Голосили й кричали чоловіки, жінки і навіть діти, як того вимагає звичай. Особливо ж голосно лементувала молода вдова:

— О, Аірі, мій хоробрий муже і сильний морубішабо!.. Чому ж ти не маєш ні одного брата?! Твій би брат став вождем племени, а мене взяв би за жінку!.. Хто ж тепер буде морубішабою?.. Хто мені тепер стане мужем?..

Дійсно, по закону племени, пост морубішаби переймав звичайно його син, або брат. Коли брат, то він був зобов’язаний разом з новим постом взяти за себе і жінку померлого брата. Але Аірі не мав братів, а був вибраний недавно морубішабою за славу найсильнішого мужа в племени і найвідважнішого та найспритнішого мисливця та воїна.

Коли б Аірі мав дорослого сина, то морубішабою став би його син. Та, на жаль, по покійному вождеві не то що дорослого, а взагалі ніякого сина не лишилося, натомість лишилося три маленьких донечки. І тому перед племенем стало поважне питання про вибір нового морубішаби. Одні вже називали Тамандуа, сила й хоробрість якого останнім часом притьмарила подвиги Аірі, другі були за Жакватірікою — батьком чотирнадцяти дітей, але покищо команду перебрав старий Інає, і всі його слухали.

Давши розпорядження — копати могилу для покійника, Інає в товаристві кількох найстаріших мужів пішов до оки Аірі і взявся приготовляти померлого морубішабу до похорону. Для того мерця спочатку розмалювали з найбільшою дбайливістю, вбрали в пишне акванґапе[39], положили коло нього арауе[40], а потім загорнули в найкращі шкіри і сповили шнурками разом з гамаком, на котрому він помер.

Поки діди споряджали покійника, молоді хлопці з плачем та криком копали посеред окари могилу. Озброєні великими мушлями та камінними черпаками, вони спочатку вирили глибоку, круглу яму з двома східцями. З дна цієї ями почали рити нору, таку, як піч на хліб. Так що могила в цілому мала форму величезного чобота, що До середини халяви вгруз у землю.

Коли могила була готова, діди взяли довгу жердку, просунули її через горішню й долішню петлі гамака і поволі понесли до ями. Тіло мерця, подібне до веретена, важко погойдувалось, а в племені знову знявся лемент і голосіння. Жінки падали на землю, рвали на собі волосся і посипали голови землею. З кожної оки принесено великі плетені таці з вареним рижом[41], печеною рибою, овочами і т. д. Не забули також зброї і знарядь покійного: тут лежали його лук і стріли, спис, танґвапема[42], кам’яна сокира і дерев’яний ніж.

Під страшні ридання й душу роздираючі голосіння морубішабу спустили в яму, поклали коло нього їду, зброю і знаряддя і засипали землею.

Похорон скінчився, а з ним відразу скінчився й смуток. Все плем’я за кілька хвилин забуло про Аірі й натомість зайнялося чимсь іншим, а саме, питанням — хто буде тепер морубішабою?

Від того часу, коли Данко, покинувши долину ріки, вернувся назад до пам’ятного місця, де між ним і сукурі відбувся смертельний двобій, минуло три дні. Три дні блукав він примхливими рукавами провалля і нарешті переконався, що заблудив.

Потік, берегом якого він ішов перший день, розбивався вгорі що-кілька метрів на дрібніші струмки, а ті ділилися знову на ще дрібніші й зникали зовсім, або приводили хлопця до ледве помітних джерел, що просочувалися з-під землі. Ціле провалля нагадувало своєю формою величезний морквяний листок і мало стільки розгалужень, що в них не можна було не заблудити. І хоч Данко добре знав, де є схід і захід, а де північ і південь, то все ж мав таке враження, що опинився в зачарованому зеленому лябіринті, і надарма шукав дороги назад, до того місця, де його викинув підземний потік.