— У-а-й!!! — заверещав він від несподіванки й болю, і цей крик вирішив весь дальший хід подій.

Відразу зафурчали, невідомо звідки, стріли і перша з них пробила руку Арасі нижче плеча.

— Журіті!!! — завив він на всі груди. — Журіті, я ранений!.. Тікаймо!.. Тікаймо всі!..

Крики, спів тугих тятив і стогони зіллялися в одну страшну гармонію завзятої боротьби ворогів, що зійшлися лице в лице.

— Журіті!.. — кричав розпачливо Арасі. — Сюди, до мене!..

— Я тут, мору... — почувся голос Журіті, але відразу його гаряче тіло здригнулося і похилилося до землі, а слово залишилося недосказаним на половині.

Арасі подумав, що наступила його остання хвилина і закликав благально:

— Ґваянці, не стріляйте!.. Ви ґваянці і ми ґваянці!.. Мир! Ми-и-и-р!..

Викрикаючи ці останні слова, Арасі вже опинився далеченько і, впавши під якийсь корч, почав витягати стрілу з руки.

— Мир!.. Мир!.. — донеслося до нього з пітьми. — Навіщо нападаєте, коли хочете миру?

— Коли ви також ґваянці, то чому не приходите з миром?.. — підхопив інший голос.

— Ви не прийняли миру від нашого морубішаби! — відповів голос Тамандуа.

— Ваш морубішаба не хотів миру! Він взагалі нічого не вартий?.. Наженіть того нездару!.. Приєднуйтесь до нашого морубішаби, наш кращий!..

— Звідки ж ви?.. — почувся знову голос Тамандуа.

— Ми з Долини Іґурей. А ви?

— Ми з-над Жовтої Ріки.

— Приєднуйтеся до нас!

— На це треба згоди племени... А приймете нас?..

— Приймемо, приймемо!.. — почулися радісні вигуки. — Мир!..

— Мир!..

Арасі божеволів, чуючи, який зворот прийняла справа, і вже хотів тікати далі, але коло нього виринуло дві постаті і в одній секунді заломили йому руки назад.

— Тепер ти даси звіт на раді племени!.. — з ненавистю в голосі пригрозив Аракень.

— Тепер я помщуся за Журіті!.. — насилу видобув зі себе слова потрясений жалем і люттю Моема.

— Не смій, Моемо! — відіпхнув товариша Аракень. — Він мусить стати перед радою племени живим!.

— Бідний Журіті!.. — заплакав Моема. — Він своїм тілом заступив оцього боягуза, і сам загинув!..

— Журіті мусів загинути, — сумно відповів Аракень, спритно зв’язуючи в темноті руки Арасі. — Він бачив Анянґу, пам’ятаєш?.. Самотній сказав, що це віщує для нього нещастя. І так сталося: пророцтво збулося!..

Вже минуло три дні й три ночі, відколи Данко знову залишився сам в дикій місцевості. Коли б Канту і Жараке не загинули — він напевне вже досі був би в оселі. А так, ішов, тільки приблизно уявляючи собі напрямок, нераз блукав, нераз, натикаючись на перепони, вертався назад і тратив багато часу намарне.

Щоправда, Данкові тепер вже було значно легше давати собі раду і завдяки набутому досвідові, і завдяки лукові, і завдяки бомбам та фоґетам, і завдяки вірній та нерозлучній Фрузі. Маючи вогонь і зброю, він уже не боявся ні голоду, ні нападу дикого звіря вночі, а вдень перед небезпекою його остерігала мавпа. На щастя, вони вже були близько від осель, і звірини в цих околицях зустрічалося мало. Двічі тільки, коли Фрузя проявляла великий неспокій, поглядаючи в гущавину, Данко кинув туди буска-пе і потім чув, як, ломлячи сушняк і шурхаючи боками об гущавину, тікали геть якісь звірі.

Позатим, можна сказати, не траплялося ніяких помітніших пригод. На ніч Данко розкладав.вогонь, вдень ішов, тримаючи напоготові лука, а в кишенях — буска-пе, і тільки одного пильнував — щоб знову не наступити ненароком на якусь гадюку.

Вигляд хлопця заслуговував на найбільше співчуття: одежа порвалася так, що спина була гола; обірваний чобіт розлітався до решти, і прив’язування підошви вже нічого не помагало; волосся, що протягом останніх днів розчісувалося виключно при допомозі пальців, відросло, скудовчилось і постійно спадало на очі; шнурки від наплечника в’їдалися в тіло і понатирали глибокі рани. На додаток до всього Данко почував себе хворим. Вже того самого вечора, коли він поховав своїх приятелів, його почало ціпити, або кидати в гарячку. Спочатку хлопець пояснював це нервовим потрясенням, але пізніше зрозумів, що причиною його хвороби була спина: вона вся пашіла вогнем, свербіла і боліла так, ніби її роздирали десятки маленьких сверликів.

На другий день, коли сонце пригріло сильніше, біль і свербіння збільшилися, Данко, скинувши наплечника та загнувши руки назад, почав обмацувати свої плечі. Виявив на них численні ґудзики і зрозумів, що його обсадила своїми хробачками муха-берна. Це було, безперечно, дуже бридко, хоч і не так небезпечно. Данко навіть знав, як можна тих паразитів позбутися, але сам не міг нічого зробити.

Берна, подібно, як і муха-варіжейра, відкладає яйця на живих тваринах і людях. Різниця тільки в тому, що хробаки варіжейри мандрують по цілому організмі і руйнують його цілковито, а хробаки бери залишаються на одному місці, творять довкола себе мішечки і сидять в них до моменту зрілости. їхні темні головки видніються на самій поверхні шкіри, як великі вугрі, а цілий хробак, що доходить довжиною до 2,5-3 см., вростає глибоко в мускули. Закінчивши цю переходову стадію розвитку, берни випадають з тіла і зариваються в землю, звідки через якийсь час виходять розвинутими мухами. В тілі залишаються по них дірочки, котрі скоро гояться, якщо туди не потрапить якась інфекція, і людина, чи тварина залишаються здоровими.

Однак, наявність тільки одного такого хробачка спричинює людині великі терпіння. А Данко мав їх у своїй спині не одного, а десятки. І коли б він міг побачити свої плечі — напевне перелякався б: всі вони були вкриті ґудзиками, на вершках яких виднілися темні цяточки, а довкола кожного горбочка тіло почервоніло і спухло. Набрався він тієї погані вже давніше, але відразу, поки хробачки були маленькі, він їх не помічав. Та паразити ростуть скоро і, чим більшими стають, тим більші терпіння приносять. Отож і не дивно, що Данко дістав гарячку, стратив апетит і не міг спати.

Та на тому ще не був кінець. Пальці лівої ноги в розірваному чоботі також чомусь понапухали і почали свербіти нестерпно. Данко спочатку не звертав на це уваги, але на третій день своїх блукань, коли свербіння стало особливо надокучливим, скинув розбитий чобіт і уважно оглянув ногу. Виявилося, що довкола нігтів і в підошві загніздилися ножні блішки, що їх в Бразилії називають «бішьо де пе». Ці паразити, величини макового зеренця, зовсім подібні до звичайних бліх, тільки не скачуть, а дуже швидко лізуть боком. Найбільше множаться вони по господарках, де є свині, кози або вівці, коло ратиць яких «бішьо де пе» знаходить особливо догідні для себе умовини. Допавшись до людини, ніжна блішка вибирає найгрубшу шкіру на підошві, або влазять під краєчок нігтя і вгризається в середину. Там вона відкладає величезну кількість яєчок, довкола яких створюється оболонка величини конопляного сімени. Інколи ця блішка влазить під пазурі рук, але це порівняно рідко трапляється.

«Бішьо де пе» є небезпечні тим, що вони ніколи самовільно не покидають своєї жертви. Коли їх не винищити і не повидовбувати їхніх мішечків з яйцями, — вони можуть так розмножитись, що перетворюють ступні ніг і пальці в нефоремні, спухлі, спливаючі сукровицею обрубки, і можуть легко довести до ґанґрени, зараження крови і смерти.

Виявивши у себе небезпечних «пасажирів», Данко негайно озброївся кількома кактусними колючками і взявся за «полювання». Справа посувалася дуже погано, бо кінчики колючок ломалися, а тупа колючка не хотіла влазити в тіло. Однак, головніші гнізда таки вдалося повитягати, хоч операція була досить болюча, а відсутність будь-яких дезінфекційних середників могла привести до великої небезпеки. Єдине, що міг хлопець зробити — це промити скривавлену ногу перевареною водою, що її передбачливо завжди носив з собою в пляшці, а ранки позаливати лікувальним соком кактусів.

Скінчивши з тим, Данко вирішив відпочити. Почував себе сьогодні якось дуже погано, і тепер, коли припікало сонце, не мав сили далі йти.